На порозі найважчого вибору, який лише йому доводилося роби­ти у житті, гетьман Мазепа переконував своїх підданих, котрих вів на сполучення зі шведським королем і назустріч невідомій будучині, втому, що «...не для приватної моєї пользи, не для вишніх гонорів, не для большого обогощенія, а ні для інних яких-нибудь прихотей, но для вас всіх... для общого добра матки моєї, Отчизни бідної України... хочу тое при помощі Божой чини­ти...» Та чи повірили йому тоді? І чи пам'ятають про це нині?

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи по­трапила в 1687 р., коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру. Невдовзі й сам фаворит потрапив в опалу і попрямував слідами Самойловича. Втратила владу і Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Однак у та­ких непевних умовах Івану Степановичу не лише вдалося втриматися при владі, а й істотно зміцнити власні позиції.

Прямо з військового табору на річці Коломак, де проходили ге­тьманські вибори, Мазепа на чолі вірних йому полків рішуче прибор кав заколоти, що, як лісові пожежі спекотного літа, спалахували в умовах зміни влади майже у всіх лівобережних полках. Водночас ге­тьман звертається з універсалами до своїх прибічників, наказуючи їм не чинити самосудів, не мститися бунтівникам, а доходити правди і справедливості судом і злагодою. Для втихомирення пристрастей Мазепа припиняє роздачу в приватні руки земель, що належали дер­жаві, забороняє козацькій старшині переобтяжувати своїх підданих податками і примусовими роботами. Аби продемонструвати серйоз­ність намірів щодо наведення в Україні порядку, гетьман відбирає маєтності в декількох державців з Полтавщини, здирства яких довів суд. Трохи згодом, у 1701 р., Іван Степанович «за несносні обиди і в панщині непристанні вимисли» віддав під суд ніжинського сот­ника.

Вже під час першої зустрічі з молодим російським царем Пет­ром І гетьману Мазепі вдалося завоювати його повну довіру. Зважа­ючи на тісні контакти Мазепи з опальним Голіциним та патологічну підозрілість Петра, факт просто неймовірний. До того ж вкрай важ­ко переоцінити його значення не лише для особистої долі Мазепи, а й України в цілому. Завдячуючи довірливим стосункам з царем, геть­ману в короткий час вдалося значно зміцнити державну владу в Україні. Москва істотно послаблює свій контроль за діями гетьман­ського уряду, крім того, відтепер старшина має дбати не про те, як вислужитися перед царськими урядовцями, а яким чином зарекомен­дувати себе з ліпшого боку в Україні.

Чи не вперше за роки перебування під владою московських ца­рів гетьман відчуває себе повноправним правителем підвладної йо­му землі. Піднесення статусу гетьманської влади відбивається на зовнішньому вигляді гетьманської столиці - Батурина. Тут роз­будовується гетьманський двір, який сучасники порівнювали з ко­ролівськими дворами Європи, зокрема варшавською резиденцією польських королів. Мазепу, згідно з монархічними канонами, ото­чують гетьманські дворяни, впроваджується пишний придворний ритуал.

Численні доноси на гетьмана, які в минулі часи могли коштувати йому не лише влади, а й голови, губляться в нетрях бюрократичного апарату Московії або ж повертаються до Батурина. Вельми показо­вою у цьому відношенні стала справа генерального судді Василя Кочубея та полтавського полковника Івана Іскри, донос яких на гетьма­на обернувся їх же прилюдною стратою. А Мазепа не лише не втра­тив особистого кредиту довіри царя, а й отримав нові пожалування та нагороди. Чи не достатньо переконливою ілюстрацією високого по­ложення гетьмана в державній ієрархії Росії є той факт, що найвищу нагороду — Орден Андрія Первозванного - Іван Степанович отримав 1702 р. у числі перших, а точніше, другим у державі, випере­дивши навіть самого царя Петра!

Тому справжнім «громом з ясного неба» стала для царя та його оточення звістка про перехід восени 1708 р. Мазепи на бік запеклого ворога Петра І - - шведського короля Карла XII. Звичайно ж, по­над двадцятилітня державна служба гетьмана під владою царя, його високе становище та бездоганна репутація не могли прояснити моти­вів цього кроку. Абсолютно очевидно, що діями семидесятилітнього сивочолого правителя керували не особисті мотиви, а інтереси України.

Рішення про кардинальну зміну шляху розвитку України дава­лося гетьману непросто, і йшов він до нього довго. Спонукальними мотивами виступали тут і плани Петра щодо ліквідації української автономії, і всі ті біди й випробування, що випали на долю козаків в умовах російсько-шведської війни, і господарське розорення краю внаслідок війни та втручання царя в економіку та торгівлю України. Не останню роль відіграли й міркування міжнародного плану: швед­ський король завдав досить відчутної поразки росіянам у Прибалти­ці, поставив на коліна Данію і Прусію, скинув з королівства у Поль­щі союзника Петра Августа II, і підійшов до кордонів України. Чи мав право Мазепа за таких умов піддавати нападу Карла XII україн­ські землі й відстоювати ціною життів українських козаків абсолют­но чужі національним інтересам великодержавні плани Петра? Ге­тьман вирішив уникнути участі в кровопролитті, задекларувати по­літичну підтримку шведського короля, котрий перебував у зеніті сла­ви і перемога котрого над Москвою видавалася найвірогіднішим ре­зультатом протистояння двох гігантів.

25 жовтня 1708 р. Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: «Братія, прийшла наша пора; скоритаємось цим випадком: помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними жорстокості й несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути з себе їх остогидле ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого незалежною» .

Виголосивши промову, гетьман повів війська на з'єднання з Карлом XII. Позаду залишалися десятиліття васальної служби у Москві, попереду відкривалися перспективи незалежного життя. Однак воєнна кампанія 1708—1709 рр. стала чи не класичним зразком того, як грандіозний задум може обернутися фатальним фіа­ско. Досі непереможні генерали Карла XII зазнали поразки в Біло­русі та на Сіверщині. Після цього король замість того, аби рухатися до Москви найкоротшим шляхом через Брянськ і Калугу, повернув в Україну, привівши сюди й російські війська. Підкупивши одного з козацьких старшин, генерал Петра І князь Олександр Меншиков 2 листопада здобуває Батурин, перетворює місто на купу попелу, а його захисників та мирних жителів, у тому числі жінок і дітей (за одними відомостями загалом 6 тисяч, за іншими — близько 15), показово й жорстоко катує і страчує —для остраху всієї України. В наступні два місяці царські слуги, згідно зі словами очевидця, анонімного літописця, козаків, «...запідозрених у прихильності до Мазепи, вишукували по домах і віддавали на різні тортури: колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати та рубати голови...» Французький посол у Росії із жахом доносив у Париж: «Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками і являє скрізь страшну картину варварства переможців».

Жорстоко розправившись із прибічниками гетьмана, Петро І во­дночас демонструє неабияку щедрість стосовно його опонентів, роз­даючи їм майно та землі «мазепинців». Вельми показовим у цьому відношенні є приклад священика з Новгород-Сіверського Заруцького, котрий ще недавно писав хвалебні оди на честь Івана Мазепи, тепер же у вірші гнівно картав його за «зраду» і отримав за це від Петра І у дарунок... ціле село!

У другій половині листопада 1708 р. підручні царя влаштували імітацію страти гетьмана, віддавши в руки ката опудало, що мало сим­волізувати Мазепу. На дев'ятини після символічної страти, 23 листо­пада, одночасно у Глухові та Москві було інсценоване анафемування гетьмана, яке відтоді понад 200 років проголошувалося по всіх церк­вах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до її урочис­того зняття гетьманом Павлом Скоропадським 10 липня 1918 р.

Останнім актом тяжкої драми 1708—1709 років для Мазепи стала поразка шведів у Полтавській битві. Армія Карла XII, а разом 3 нею і старий гетьман були змушені втікати у володіння турецького султана. Лестощами і навіть підкупом цар намагався схилити турецьких сановників до видачі українського правителя, обіцяючи 300 тисяч золотих за його голову, проте під тиском шведського короля та інозем­них дипломатів султан оголосив Мазепу недоторканним гостем. Проте, вочевидь, інтриги Петра вже мало хвилювали гетьмана. Сили його були непоправно підірвані, і 3 жовтня 1709 р. під час ніч­ної грози й страшенної зливи, на чужині, у селі Варниці, поблизу Бендер, навіки спочив дух українського правителя.

Нині, знаючи трагічний фінал задуманої Мазепою політичної акції, можна знайти чимало помилок у його діях. Єдине, в чому важ­ко запідозрити гетьмана, так це у відсутності любові до «матки Отчизни бідної України». Саме як палкий патріот України Іван Мазепа й увійде назавжди в українську історію.

http://kozak.moy.su/news/ivan_mazepa_zhittja_za_chi_proti_carja/2009-12-22-184