У 1917 році штабс-капітан Скоблін вступив добровольцем в ударний білогвардійський батальйон. З часом під його начальством опинився Корніловський полк, а наприкінці громадянської війни він у чині генерал-майора очолив Корніловську дивізію.

Невеликого зросту, худий, добре скроєний, з правильними, навіть красивими рисами обличчя, з чорними, коротко підстриженими вусами, він викликав би симпатію, якби не дрібна, але характерна подробиця; Скоблін ніколи не дивився в очі співрозмовнику. Таким його змальовував пізніше чекіст Карін-Даниленко у звіті начальству.

Людина великої особистої хоробрості, Скоблін мав заслуги й одночасно значні недоліки. Він вирізнявся холодною жорстокістю в стосунках з полоненими й населенням. Честолюбство, бажання якнайшвидше виділитись та будь-якою ціною досягти успіху виключали моральний аспект боротьби. У полку його недолюблювали, засуджували за кар’єризм і за нерозбірливість у засобах. З тих же причин зневажало його й безпосереднє начальство. Але у війну однополчани і командири рахувалися з воїнським хистом Скобліна, закриваючи очі на його гембелі. Ті погляди стосовно Скобліна збереглись і після війни – час від часу в еміграції виникали кпини до нього.

Перед крахом «білої справи» у генеральському житті прозвучав жорстокий романс. Він закохався.

Обраниця походила із сільської глибинки на Курщині. Вона ще дитиною втекла з батьківського дому, приставши до бродячого цирку. Співала так гарно, що навіть сам Микола ІІ заслуховувся свого часу трелями «курської соловушки». Гастролювала після революції перед вояками Червоної армії, де служив її другий чоловік (перший був танцівником), аж поки не була захоплена корніловцями у полон і на її шляху став командир тієї дивізії Микола Скоблін. На той час молодий генерал марив співачкою, Надією Плевицькою, котра була старшою за нього на дев’ять років.

За характеристикою, даною і їй Каріним-Даниленком, це була неосвічена і малограмотна жінка, але надзвичайно розумна. Вона мала властивості талановитої актриси, які дозволяли їй при бажанні перевтілюватися то в безпомічну, слабку, просту, довірливу та добру жінку, то в істоту тверду, мов кремінь, де людське почуття жалісливості й співпереживання відкидалося, і де домінував холодний розрахунок.

Частини армії генерала Врангеля евакуювалися з Криму в Туреччину. Десятки тисяч офіцерів і солдат разом з цивільними осіли на чужині. Між ними й Микола Скоблін з дружиною.

За спогадами співака Олександра Вертинського (теж агента ЧК), Плевицька й Скоблін ще з часів «турецького сидіння» дружили із сім’ями генералів Кутєпова та Міллера.

Колишній офіцер Добровольчої армії Дмитро Мейснер згадував: «У щасливі для нас хвилини ми танули від пісень Надії Василівни Плевицької, котра щедро роздавала тоді оточенню блискітки свого незрівнянного таланту. Ця дивовижна виконавиця російських народних пісень, тоді тільки почавши дещо в’янути, висока струнка жінка була кумиром російської галіполійської воєнної молоді. Її, і насправді, і в переносному значенні, носили на руках».

Частина рядових та офіцерства білої армії мали намір повернуться додому, особливо після прийняття ВЦВК 7 листопада 1921 року Декрету про амністію.

Еміграція за рубежем створила навіть організацію «Союз возвращения на Родину». Багато хто, зокрема, генерал Слащов, що недавно топтав чобітьми Єлисаветградщину, повернувся в червону Росію, ставши викладачем Військової академії. Однак те погано для нього скінчилося.

Між тим Плевицька не припиняла концертну діяльність, виступала в Болгарії, Прибалтиці, Польщі, Німеччині. Спів слухали в Празі, Брюсселі, Парижі. У 1926 відбулося турне по Америці. У Нью-Йорку вона запросила на концерт службовців радянського представництва. Цей крок естрадної діви викликав осуд в рядах білої еміграції. У відповідь Плевицька заявила: «Я артистка і так заробляю собі на життя. Я поза політикою». Її скрізь супроводжував Скоблін.

Той же Вертинський згадував: «У російському ресторані «Великий Московський Ермітаж» в Парижі співала й Надія Плевицька. Кожного вечора її привозив та відвозив на маленькій машині теж маленький генерал Скоблін. Нічим особливим він не відзначався. Досить скромний і навіть сором’язливий, він швидше нагадував чоловіка-підкаблучника у такої енергійної і вольової жінки, як Плевицька».

Життя не налагоджувалась. Грошей, які так любила артистка, не вистачало. Спорадичні заняття сільським господарством не принесли нічого крім розорення. До того ж, «аристократична Росія», вважала, брак дворянина з «мужичкою» мезальянсом.

Ще в 1930 році ОДПУ викрало керівника РОВСу генерала Олександра Кутєпова, наступника померлого при загадкових обставинах Врангеля. Далі емігрантську організацію очолив генерал Євгеній Міллер. Найближчим співробітником у того був Скоблін.

Наші герої потрапили в поле зору чекістів, котрі добре знали посаду Скобліна в РОВСі. Іноземний відділ ОГПУ активно відпрацьовував білогвардійську еміграцію, а тому психологічний портрет сімейства не складав таємниці для специфічних фахівців.

За завданням Луб’янки у вересні 1930-го для зустрічі зі Скобліним до Парижу прибув його однополчанин Петро Ковальський, що працював під оперативним псевдонімом «Сільвестров».

Агент одержав, правда не відразу, принципову згоду подружжя на співпрацю, де першу скрипку, як стало відомо, грала дружина. Карін-Даниленко своєю участю в домашній розробці ще кутєповського плану зарекомендував себе, як зрілий працівник.

Двадцять першого січня 1931 року в Берліні відбулася чергова зустріч емігрантської пари з представником Центру. Карін-Даниленко (а це був він) повідомив їм, що ВЦВК персонально амністував обох.

Після тієї бесіди Скоблін і Плевицька написали зобов’язання про співробітництво з радянською розвідкою такого змісту: «Постанову Центрального Виконавчого Комітету Союзу Радянських Соціалістичних Республік про персональну амністію і поновлення в правах громадянства нам оголошено.

Зобов’язуємося зафіксоване тут до особливого розпорядження тримати в таємниці.

Цим зобов’язуємось також перед Робітничо-Селянською Червоною Армією Союзу Радянських Соціалістичних Республік виконувати всі розпорядження зв’язаних з нами представників розвідки Червоної Армії незалежного від території, де знаходитимемося . За невиконання даної нами обіцянки відповідатимем за воєнним законам СРСР.

21/1-31. Берлін.

Колишній генерал М.Скоблін / Н.Плевицька-Скобліна».

Карін перед Скобліним поставив завдання скріплювати зв’язки з усіма знайомими діячами РОВСу та інших білих організацій. Плевицькій доручалося на культурній ниві забезпечувати інтереси ОГПУ. Даниленко своїми манерами, вишуканістю мови, артистизмом припав до вподоби новонаверненим агентам.

Після детальної перевірки Карін дійшов висновку, що «Фермер» і «Фермерша», як їх тепер шифрували, – «добросовісні й талановиті агенти». Мистецьки налаштовані люди бачать одне одного здалеку.

Спочатку зв’язок з радянською службою здійснювався поштовим каналом через Відень. Потім безпосередньо в Парижі. Центр і резидентура на місці вважали вербовку генерала серйозним проривом. Плевицька рекомендувалася розвідником, як така, що «може працювати самостійно. Дізнаємося, які в неї контакти і знайомства, де вона обертається, кого і що зможе висвітлювати. Результати доповімо. Залежно від них вирішити питання про способи її подальшого використання».

Це було цінне надбання. Куратор французького напрямку Сергій Шпігельглас на ім’я начальника Іноземного відділу ОГПУ Артузова писав: «Завербовані нами «Фермер» та його дружина «Фермерша» стали основними джерелами інформації. Людина матеріально незалежна, завербований «Фермер», займаючи як командир одного з полків помітне місце серед генералітету і користуючись достатнім авторитетом, став активно впливати і на загальну політику РОВС, і на проведення ним бойової роботи. Результати дій «Фермера» призвели до: по-перше, ліквідації бойових дружин, створюваних генералом Шатіловим (другою особою в РОВС.) та генералом Фоком, котрий керував терористичною діяльністю організації; по-друге, звів до нуля задум генералів Туркула і Шатілова про створення особливого диверсійного ядра; по-третє, вияснив, хто з наших людей розкритий французами, і виявив агента-провокатора, підсунутого нам французами, котрий діяв у нас 11 місяців; по-четверте, доніс про замах на Троцького, що готувався Міллером, Драгомировим, Харжевським і Фоком (генералами-керівниками РОВСу); по-п’яте, видав організацію з підготовки убивства Литвинова (зам. наркома закордонних справ); по-шосте, розкрив роботу РОВС з Румунії проти СРСР».

Центр прийняв рішення вивезти Міллера для суду над ним у Москві. Із зникненням генерала, на думку Центру, замінити його на чолі РОВС реально міг лише Скоблін, що дозволило б повністю контролювати діяльність терористичного білогвардійського кубла. Однак новий керівник зовнішньої розвідки Абрам Слуцький, не маючи оперативного досвіду Артузова, розпорядився залучити до операції Скобліна, що, зрештою, привело до компрометації останнього.

Карін став одним із співавторів операції з викрадення Міллера. Однак наприкінці 1936 року за викликом повернувся до СРСР. Що спонукало виклик та переведення оперативника до Пожежного відділу – невідомо. Швидше всього, у відділі точилися внутрішні чвари в передчутті Великої чистки. Коли Карін дома у серпні 1937 року вже був заарештований, 22 вересня Міллер таємниче зник з Парижу. Згодом знайдено написану ним записку: «У мене сьогодні о 12.30 зустріч з ген. Скобліним на розі вул. Жасмен і Раффе. Він повинен відвезти меня на розмову з німецьким офіцером, воєнним аташе в балканських країнах Штроманом та Вернером, чиновником тутешнього їхнього посольства. Обидва добре говорять на російській. Побачення влаштовано з ініціативи Скобліна. Можливо, це пастка, а тому на всякий випадок залишаю цю записку.

22 вересня 1937 року.

Ген.-лейт. Міллер»

Як бачимо, Міллер не вірив Скобліну, але таємничі причини, які утримували його не поривати зі підлеглим, залишились невідомими.

Скобліна літаком переправлено в Іспанію, де він і загинув. Надію Плевицьку, 24 вересня 1937 року арештовано і 5 жовтня 1940 року вона померла у французькій тюрмі.

Каріна-Даниленка восени 1939-го виправдано. Молотову з Ріббентропом ще потрібні були такі майстри.

Леонід Багацький