На початку ХХ століття у п’яти західних губерніях Російської імперії, де проживало 8,5 млн людей, білоруси становили 73%. Проте, якщо у сільській місцевості вони домінували, то у містах їхня кількість сягала всього-на-всього 14,5% (навіть менше, ніж українці в українських). Після того, як українська Центральна Рада поставила перед російським Тимчасовим урядом питання про визнання автономії України, у липні 1917 року на З’їзді білоруських національних організацій було ухвалено рішення і собі домагатися автономії краю у складі федеративної Росії та створено, хоч і з відставанням на чотири місяці, власну Центральну Раду.

Знову активізувався автономістський рух у Білорусі після проголошення 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом ЦР Української Народної Республіки. Проте скликаний 14 грудня 1917-го Всебілоруський з'їзд уже 18 грудня був розігнаний російськими військами. Змушений перейти у підпілля, його Виконавчий комітет надіслав власну делегацію на переговори у Брест. Однак відстояти територіальну цілісність Білорусі її делегації, на відміну від української, не вдалося. Через відставання державотворчого процесу та відсутність білоруської держави бракувало елементарних правових підстав для такого кроку.

Білоруський аналог фактично повторював кроки Української Центральної Ради, проте з фатальним для того часу запізненням. Так, лише 21 лютого 1918-го, тобто на вісім місяців пізніше, ніж УЦР, він звернувся до народу із подібною до І Універсалу «Першою статутною грамотою», в якій проголосив себе тимчасовою владою до скликання Установчого з’їзду та створив виконавчий орган – Народний Секретаріат на чолі із Язепом Варонкою. Оскільки не лише незалежність, а навіть автономія так і не була проголошена, на переговорах у Бресті Білорусь, на відміну від України, виявилася об’єктом, а не суб’єктом переговорного процесу.

За укладеним 3 березня 1918 року Брестським миром Центральних держав із більшовицькою Росією, країна була поділена на три частини: західна під назвою «Нова Східна Пруссія» входила до складу Німецької імперії, східна залишалася у складі російської Західної області, а центральна – під тимчасовою окупацією німецьких військ. Лише після такого поділу Білорусі 9 березня 1918-го Виконавчий комітет Всебілоруського з’їзду нарешті ухвалив Другу статутну грамоту, якою проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки у межах етнічної території (УЦР ухвалила аналогічне рішення ІІІ Універсалом на п’ять місяців раніше).

І лише після того, як стало зрозуміло, що більшовики також не мають наміру визнавати Білоруську Народну Республіку та оцінюють її як «спробу відірвати Білорусь від Радянської Росії» 25 березня 1918 року більшістю голосів Ради БНР (створеної на основі колишнього виконавчого комітету Всебілоруського з’їзду) була ухвалена «Третя статутна грамота», якою БНР нарешті проголошувалася повністю «незалежнай i вольнай дзяржавай». Що ж підштовхнуло до цього спізнілого кроку? На думку білоруського керівництва, проголошення державного суверенітету мало природно анулювати згубний для територіальної цілісності країни Брестський договір, укладений сусідніми державами за її рахунок.

Рада БНР звернулася до німецького імператора з телеграмою, у якій «дякувала за визволення Білорусі» та просила допомогти у створенні незалежної та союзної Німеччині держави. Проте було цілком зрозуміло, що таке звернення, як і ухвалення незалежності, запізнилося принаймні на місяць. Тому, певна річ, воно не могло дати подібного на український результат, натомість призвело до кризи в самій Раді.

Німеччина, хоч і не визнала БНР, оскільки це суперечило щойно укладеному договору із Росією, проте обрала доволі лояльну позицію щодо білоруського національного руху. Її військова адміністрація не перешкоджала самостійному вирішенню культурницьких і освітніх питань, внаслідок чого структури БНР до кінця 1918 року де-факто діяли на території, що перебувала під контролем німецьких військ. Водночас незалежність Білорусі визнали уряди України, Литви, Латвії, Естонії та Фінляндії.

Але після поразки Німеччини й анулювання урядом Росії Брестського миру (13 листопада) російські війська розпочали вторгнення на територію Білорусі. До середини лютого 1919-го вся країна була знову окупована (уже 10 грудня більшовики захопили Мінськ). Щоби нейтралізувати національні гасла білоруської державності цього разу, як і в Україні, інтервенції визнали «внутрішнім конфліктом».

30 грудня 1918 року на черговій конференції РКП(б) Північно-Західної області у Смоленську було ухвалено рішення про перейменування обласного комітету більшовицької партії в Компартію Білорусі та проголошення БСРР. 1 січня 1919-го на основі його рішень був оприлюднений Маніфест про створення БРСР. Для легітимізації заднім числом ухвалили рішення провести Перший з’їзд Рад. Отже, на відміну від України, перший реальний досвід бодай псевдодержавного існування білоруський народ здобув лише у радянський період, що й позначилося на його світогляді.

Здавалося б, відставання державотворчого процесу в Білорусі від України вимірювалося кількома місяцями, проте за тих умов воно виявилося фатальним, адже одні й ті самі рішення, ухвалені у принципово іншій геополітичній ситуації, мали кардинально різні наслідки. Це відставання водночас і було спричинене слабкістю білоруського національного руху та відсутністю державницького досвіду (принаймні такого, як в Україні козацької доби), і зумовлювало подальше поглиблення цього відставання внаслідок браку того досвіду творення незалежної держави, який таки здобули у 1917–1920 роках українці.