У грудні 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум. Більше, ніж 90% громадян України, які взяли в ньому участь, проголосували за незалежність України.
Це було дуже симптоматично. Незважаючи на століття гноблення у чужих державах, український народ зберіг потяг до волі, тисячі його синів та дочок за найменшої можливості ставали у шеренги борців за її незалежність.
Тому й не дивно, що наша земля, наша давня і вічно молода Україна багата славними своїми героями. І перші, хто стоїть у цій святій шерензі українських героїв, є, безумовно, запорозьке козацтво. Очолюють його відомі гетьмани: князь Вишневецький – засновник Запорозької Січі, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Іван Сірко…
До цієї шеренги можна долучити тисячі відомих і невідомих героїв нашого народу.
Не дивно, що так талановито оспівали у своїх творах геніальний письменник Микола Гоголь у повісті «Тарас Бульба» та художник Ілля Рєпін у картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» це незвичайне явище в історії нашого народу – запорозьке козацтво!
У 90-х роках минулого століття доля подарувала нам шанс створити власну державу. Важко вона утверджується. Кожного разу виявляється, що керівники, які беруть на себе обов`язок берегти і розвивати державу і думати про добробут українського народу, не ті. Забувають, що вони не самі по собі, а доля винесла їх у велику шеренгу борців за волю України і треба цьому відповідати. Бо після Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, борців за волю України початку ХХ століття, наш час – це четверта спроба створити і зберегти майбутнім поколінням найсвятіше, що у нас є – нашу України.
Недарма поет-патріот Володимир Сосюра у своєму вірші «Любіть Україну» нагадує нам:
Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер, і трави, і води.
Любіть у труді, у коханні, в бою.
… Всім серцем любіть Україну,
І вічно ми будемо з нею.

Тому ми віримо, що молоде покоління нашого народу піде по дорозі, вказаній нашими звитяжними героями і нарешті створить демократичну, правову і соціально захищену державу Україну.
А в своїх нотатках ми хотіли б розповісти про цікаві моменти з історії боротьби за незалежність України. Хай молоде покоління читає і запам`ятовує!


Національний герой Франції – Іван Сірко

Мабуть, багато читачів здивуються:
- Як це так, наш Іван Сірко, і герой далекої від нас Франції! З якого це дива? Але все пояснюється дуже просто. Треба тільки заглибитись в історію. Кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко – видатний діяч запорозького козацтва та історії України ХУІІ століття (початок ХУІІ ст. – 1680р.).
Ще за життя його ім`я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. Відомо, що Іван Сірко провів, як мінімум, 65 вдалих походів проти ворогів України. Проявив себе в них як видатний військовий діяч. Мав у середовищі запорозького козацтва беззаперечний авторитет. Тому і не дивно, що вибирався Сірко на виборну посаду кошового отамана з 1661 року по 1673 рік з невеликими перервами. Тобто, в історії Запорозької Січі треба визнати першість за Сірком за кількістю переобрань на найвищий уряд на Січі. Тільки підкилимна боротьба московського уряду не дала змоги Івану Сірку посісти посаду гетьмана. Якби це сталося, невідомо чим би тоді закінчилася ота виснажлива боротьба України за свою незалежність у ХУІІ столітті. Відомо, що у 1644 році посол Франції граф де Брежі за дорученням фактичного правителя країни кардинала Джуліо Мазаріні найняв на французьку службу 2500 козаків. У жовтні 1645 року запорожці, очолювані Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та ще якимсь старшиною Солтенком, були перевезені Балтійським морем з Гданська до Кале. Пізніше вони взяли участь в облозі іспанців у Дюнкерку, причому Сірко командував уже тоді полком. І саме він запропонував, як взяти цю неприступну фортецю з моря і з суші, якою багато років володіли іспанці і яка була ключем від Ла-Маншу.
Він запропонував, всупереч усім законам військової науки ( досвід взяття Кафи, Трапезунда, Синопа став у пригоді!) ніччю, коли темно, підплисти до Дюнкерку з боку моря і увірватися до центральних фортів фортеці Дюнкерк. Так і зробили. І неприступна фортеця впала. Це так вразило кардинала Мазаріні, що він направив у Дюнкерк одного з найкращих художників і скульпторів Франції того часу Калло. І той створив два бюсти Сірка. Один знаходиться в Луврі у Парижі, а інший стоїть на центральній площі в Дюнкерку. Очевидці підтверджують, що у Луврі знаходиться бюст дуже схожий на Сірка: худорляве обличчя, оселедець і обвислі вуса. Ось так несподівано наш Іван Сірко прилучився до військової слави Франції. Ще 35 років після цього Іван Сірко стояв на обороні України – своєї рідної землі. А 11 серпня 1680 року він відійшов за останню межу. Похований був на Чортомлицькій Січі, на старовинному козацькому кладовищі. На жаль, не мав спокою Сірко й після смерті… У 1709 році російські війська штурмом взяли Чортомлицьку Січ і знищили все, що їм потрапило на очі. Сплюндрували і козацьке кладовище. Лише через 25 років, коли козаки повернулися на ці місця, були впорядковані козацькі могили, серед них впорядковано і могилу Сірка. Замість знищеного хреста на могилі Сірка поставили камінь з пам`ятним написом, що зберігся дотепер. Але тут ми зробимо невеликий відступ і перейдемо до другої сторінки боротьби України за свою незалежність.


Гетьман в екзилі Пилип Орлик (1672 – 1742)

Пилип Орлик – генеральний писар, сподвижник гетьмана Івана Мазепи – присвятив себе боротьбі за незалежність України.
Він народився в Білорусі у 1672 році і походив з чеського дворянського роду. Навчався у Києво-Могилянській академії, де отримав блискучу освіту, знав декілька європейських мов і особливо надзвичайно добре володів латиною, дипломатичною мовою того часу. Був тонким знавцем у релігійних питаннях, які в ті часи займали велике місце в уявленні людей. Тому і не дивно, що він зробив блискучу кар`єру під високою рукою Івана Мазепи. Він швидко помітив молодого, талановитого службовця, приблизив його до себе, а в 1702 році, у 30-річному віці, зробив його генеральним писарем. І не помилився.
Пилип Орлик пройшов з Іваном Мазепою всі перипетії бурхливого політичного життя. Не відступився від старого гетьмана і після 1709 року, був з ним до останніх днів життя Івана Мазепи.
Сам Іван Мазепа надіявся, що після його смерті гетьманом України виберуть мазепиного племінника Андрія Войнаровського. І спочатку все до того йшло. Але Войнаровський сам відмовився від цієї високої посади, зберігши, тим не менше, права на спадщину Івана Мазепи, в кінцевому результаті, отримавши її і тим залишивши Пилипа Орлика, якого вибрали Гетьманом України у 1710 році, без фінансової підтримки. Що, зрештою, не зважаючи на відчайдушні спроби Пилипа Орлика створити антимосковський фронт боротьби за звільнення України, призвело до поразки.
Але в історію він увійшов як автор першої української Конституції (1710р.), хоча вона і не була реалізована на практиці, але вона була 66 років написана раніше за американську Декларацію Незалежності і на 80 років випередила французьку «Декларацію прав людини і громадянина».
Головним пунктом Конституції Пилипа Орлика була повна незалежність від Польщі та Москви.
Важливими пунктами були також ті, які обмежували гетьманську владу і запроваджували козацький парламент.
Цей документ можна назвати вершиною державної думки української козацької старшини.
Більше 30 років в умовах хронічного без грошів`я вів Пилип Орлик відчайдушну боротьбу за українську незалежну державу, перебуваючи в еміграції і наражаючись на загрозу бути викраденим московськими агентами в Європі, як вони це зробили з Андрієм Войнаровським у Гамбурзі. Але ніколи не звернув з цього шляху. Роками не бачив своєї сім`ї, дружини і дітей, часто-густо не міг їм допомогти грішми, вони повинні були ховатися по різних монастирях, не мали грошей на найнеобхідніше, але Пилип Орлик ніколи не сумнівався у раз вибраному шляху. Ніколи не звернув з нього.
Підсумовуючи життя цієї непересічної людини, потрібно відзначити, що Орлик перший в українській історії звернув увагу на те, що найбільша загроза для української державності, йде з боку Московської держави. І щоб бути незалежною державою, Україні треба бути повністю незалежною від Московської держави. Ця настанова Пилипа Орлика не втратила свого значення і сьогодні. А існування сильної, об`єднаної України потрібно Європі, щоб стримувати московську експансію на Захід. І тут він теж не помилився.
У проектах Орлика виступають, як головні учасники антимосковської коаліції, не тільки Польща, Швеція й Туреччина, але й Крим, Буджацька орда, Січ, Гетьманщина, донське козацтво, татари астраханські й казанські, до яких, за думкою Пилипа Орлика, можна було залучити й інших учасників боротьби за вільну Україну. Якщо не створити такий широкий фронт боротьби за українську державність, то Орлик передбачав, що Гетьманщина і Січ не втримаються самі проти московської великодержавної політики.
На жаль, передбачення Пилипа Орлика справдилися. Не минуло і сорока років після смерті першого гетьмана в екзилі, а від Гетьманщини і Січі залишилися тільки згадки.
Але попри все, життя Пилипа Орлика дає можливість вдумливому читачу розібратися в хитросплетіннях сучасної політики та задуматися над долею своєї Батьківщини. А, значить, недаремно боровся і жив наш славний Гетьман України.

Доля Григорія Орлика, генерал-поручника французького короля
Людовика ХУ

Старший син Пилипа Орлика, Григорій, народився в 1702 році у Батурині і хрещеним батьком у нього був сам Гетьман України Іван Мазепа. У дитини, яка належала до найвищих кіл тогочасного суспільства українського, відкривалася в майбутньому блискуча кар`єра.
Але після 1709 року, коли Іван Мазепа зазнав поразки разом із своїм союзником шведським королем Карлом ХІІ в боротьбі із московською державою за незалежність України, Григорій у віці в сім років опинився разом із батьком у вигнанні на довгі роки. Фактично, на все життя. У травні 1715 року Карл ХІІ повернувся у Швецію, разом з ним приїхав у дружню країну гетьман України Пилип Орлик із сім`єю.
Піклуючись про долю свого старшого сина, гетьман Пилип Орлик звертається з проханням до Карла ХІІ, щоб той зарахував його 13-річного сина у королівську гвардію. Карл ХІІ погодився. Але через рік Григорій залишає службу і їде навчатися в університеті міста Люнд. Там він провадить наукові студії під керівництвом професора метафізики Андрія Регеліюса, добру пам`ять про якого Григорій зберіг на все життя.
В університетській бібліотеці і досі зберігаються книги, які студіював Григорій у 1717 році. Це дві руські книжки (псалтир і молитовник), латинська граматика Юста Ліпсія, листи Цицерона і твори Еразма Роттердамського.
Тут доречно нагадати, що Григорій був справжнім поліглотом, з одного боку, це так склалося, а з іншого боку, саме знання мов йому допомагали в його житті. Він знав французьку, турецьку, польську, шведську, німецьку, англійську, татарську, латину і свою рідну, українську. Можливо, на побутовому рівні ще знав грецьку, румунську та московську (так в його часи називалася російська мова) мови. Але точно про це сказати не можна, бо джерела роз`яснень не дають.
Після закінчення університету повертається на військову службу. Тепер він за протекцією польського короля Августа стає лейтенантом саксонської гвардії і служить в ній до 1726 року.
У Париж капітан Орлик прибув у листопаді 1729 року, маючи при собі рекомендаційного листа французького амбасадора у Варшаві на ім.`я впливових політиків.
Щоб не переповідати тридцятирічну кар`єру Григорія Орлика, зупинимось на найголовнішому.
Завдячуючи можливостям свого батька виходити на перших осіб тодішньої Європи (шведський та польський королі, татарський хан, керівництво османської імперії), блискучому знанню мов, своїм непересічним здібностям Григорій Орлик невдовзі став правою рукою у боротьбі свого батька за право і волю рідної Батьківщини – України, яка на той час перебувала під гнобленням московського царя і польського короля. Надія була на те, що завдячуючи енергії гетьмана України Пилипа Орлика і його сина вдасться створити військовий союз європейських держав на чолі з Францією і Туреччиною, щоб подолати московську інтервенцію у Європу і звільнити Україну від уярмлення. Тимчасово залишивши військову службу у французького короля, молодий Орлик виринає на терені дипломатичної боротьби свого батька за незалежну Україну. Бачимо його в цей час в безкінечних поїздках від Парижа до Стамбула, потім звідти у Варшаву, з Варшави у Берлін і Париж, знову у Стокгольм, із Стокгольма у Варшаву, з Варшави у Бендери, звідти у Бахчисарай, з Бахчисарая у Стамбул, звідти у Салоніки, до батька. І скрізь він залишає за собою численні листи до амбасадорів усіх цих країн, яких він знає особисто, ґрунтовні меморії і пропозиції, ноти і демарші. І все це у 30-річному віці! Вся його тогочасна діяльність спрямована тільки на одне – створити у Європі військовий союз, спрямований на звільнення його Батьківщини – України від московського сатрапа. Треба мати на увазі, що за ним скрізь полювали московські агенти, яким були віддані відверті накази: «арестовать живого или мертвого»! На щастя, це їм не вдалося. Мабуть, подібного випадку немає у всій історії Європи.
На жаль, Туреччина не використала свою перемогу над московським царем у 1711 році на Пруті, по якому цар відмовлявся від України. А турецькі найвищі особи у державі не встояли перед московськими хабарами, які ті давали наліво і направо. Але, незважаючи на такі важкі обставини, і батька, і син Орлики, не складали рук і боролися, як могли, за незалежність своєї держави.
Саме в ці роки молодий Орлик провів блискучу операцію, яка його наблизила до французького короля Людовика ХУ.
1 лютого 1733 року помер польський король і саксонський електор Август ІІ, супротивник Карла ХІІ. І в Європі почалася боротьба за польський престол між французьким королем і московський царем. Треба було з Парижа негайно перевезти претендента на польський престол Станіслава Лещинського, тим самим обійшовши сина короля Августа, кандидата Відня й Петербурга. І з цим завданням Григорій Орлик блискуче впорався. Напередодні, 22-го серпня 1733 року, три таємні мандрівники покинули Францію: король Станіслав, переодягнений в німецького купця з паспортом на ім.`я Бовера, французький шляхтич Андльо і Григорій Орлик з паспортом на ім.`я челядника Ернеста Брамляка. 26-го серпня вони перебралися через Рейн неподалік від Майнца і помчалися, ніде не зупиняючись, через Німеччину. У Франкфурті-над-Одером до них приєднався ще племінник французького амбасадора у Варшаві Монті і вже 8-го вересня вони в`їхали через Торунські ворота у Варшаву. Це була перемога. 12-го вересня 1733 року на полі елєкції у Волі примас Потоцький оголосив Станіслава Лещинського королем Польщі й Великим Князем Литви.
Та після смерті батька в Ясах у 1742 році справа боротьби за незалежність України переходить у більш складну площину і Григорій Орлик починає потроху зосереджуватися на військовій службі у французькій армії, в якій він теж досягає блискучих успіхів.
У 1747 році він одружується у Версалі в присутності короля і двору з панною Луізою- Оленою Лє Брюн де Дентевіль. Цей Дентевіль знаходився неподалік Парижа і саме на цих землях у ХХ столітті виникне отой аеродром, який отримав назву Орлі, одні кажуть, що в честь нашого знаменитого предка, інші, що це випадковий збіг майже однакових назв.
І на закінчення нашої розповіді про Григорія Орлика повідомимо, що, на жаль, у Семилітній війні, яка йшла з перемінним успіхом, Григорій Орлик в битві під Бергеном, неподалік від Франкфурта-на-Майні, був поранений кулею у шию. Це сталося 13 квітня 1759 року, та, мабуть, лікування було не досить кваліфіковане, бо 14 листопада граф Григорій Орлик помер у діючій армії десь у Міндені, біля Франкфурта-на- Майні. На жаль, могила його не збереглася.
Ось так завершилася славетна сторінка звитяжної історії і героїчний шлях одного з видатних синів України.
Та ланцюг боротьби за вільну Україну не перервався, бо вже через 9 років, у 1768 році, Україну стрясла Коліївщина, і на авансцену боротьби за незалежність вийшли нові герої на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Гонтою.

Шарль де Голль у Капулівці

Ми залишили одного з героїв нашого нарису на кладовищі у селі Капулівці, де він був похований у 1680 році. Встигли розповісти, що козацьке кладовище, на якому він був похований, було знищене московськими військами, але через деякий час, коли запорожці знову повернулися на Чортомлик, вони зуміли навести там лад і у такому вигляді воно проіснувало до наших часів. Нова, радянська, влада, не дуже опікувалася цим одним із святих місць нашої української історії. Тим паче, що рукотворне Каховське море почало підбиратися до нього і берег поступово обвалювався, а разом із ним йшли під воду могили запорожців. У свій час працівники сторико-культурного заповідника на острові Хортиця побували на цьому місці і переповідали, що воно було тихим, непомітним кладовищем, поруч плескалось Каховське море, «стягуючи» до себе чергового героя минулих століть.
Але одного разу тут усе змінилося. У 1966 році, коли на запрошення Голови Президії Верховної Ради СРСР М.В.Підгорного з великим офіційним одинадцятиденним візитом приїхав президент Французької республіки Шарль де Голль, то під час перебування він відвідав Москву, Ленінград, Київ, Волгоград та Новосибірськ.
Під час перебування у Києві Шарль де Голль несподівано звернувся до керівників республіки:
- Я хотів би побувати на могилі Івана Сірка, національного героя Франції.
Тодішні керівники України, перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест і Голова Ради Міністрів УРСР Володимир Щербицький завмерли від несподіванки, але зробили вигляд радісного задоволення:
- Усе зробимо, Пане Президенте, ось тільки знайдемо вільну шпариночку у Вашому занадто напруженому графіку відвідування.
Після того, як високі гості, бо Шарль де Голль був із своєю дружиною Івонною, відправилися у відведену для них резиденцію, Шелест і Щербицький викликали до себе істориків з Академії Наук та командування Київського військового округу. Історики доповіли, що, дійсно, на Дніпропетровщині, у селі Капулівка, збереглася могила кошового отамана Запорозької Січі Івана Дмитровича Сірка.
Толі високоповажні керівники республіки прийняли рішення:
- Негайно військовикам летіти у Капулівку і навести там марафет.
Військовики спорядили у Капулівку транспортний літак із саперами і спеціалістами по парковому господарству з відповідним інвентарем. І цілу ніч, після прибуття, вони ретельно зводили невеликий, але добре спланований парк, засаджений деревами та декоративними кущами.
Коли прилетів із Києва Шарль де Голль, то він зупинив машину за кілометр від могили і йшов разом із дружиною велично і урочисто, щоб покласти квіти до могили героя України і Франції. А навколо завмер місцевий партапарат, дивуючись, з якого це дива занесло у їхні пенати таких високих гостей.
Коли після закінчення свого візиту у Києві, Шарль де Голль відлітав, то він особисто подякував Шелесту і Щербицькому, що ті допомогли йому побувати на могилі героя. Зрозуміло, що, як відомо, все у бувшому Радянському Союзі, було таємницею і не дивно, що сучасні працівники Нікопольського краєзнавчого музею про це не знають. Але факт залишається фактом і ми це із задоволенням повідомляємо широкому читацькому загалові.
Врешті-решт могилу Івана Сірка перенесли у небезпечне місце, а на 500-ліття Запорозького козацтва насипали великий курган і на могилі поставили пам`ятник.
Приємно, що до цього, не здогадуючись про це, прилучився і видатний діяч Франції Шарль де Голль.

Алла Пелехова, ветеран війни і праці,
відмінник народної освіти,
Віталій Шевченко, історик

http://ungaz.info/main/storya/471-yak-sharl-de-goll-vddavav-shanu-vanu-srku.html