СВОГО ЧАСУ, світла йому пам'ять, навчав мене в інституті Тимофій Тимофійович
Коцюбинський. Людина, котра пройшла в авіації Велику Вітчизняну війну,
закінчила університет, викладала в загальноосвітній та партійній школах,
інституті. Був ще один підробіток в нього, і теж викладацький, працював
Тимофійович лектором у товаристві "Знання". У своїх лекціях полюбляв
говорити про народонаселення країни і історію козацтва.
Лекції
Тимофій Тимофійович читав настільки досконало, що ім'я його на теренах
нашої області та й поза її межами було достатньо відоме. Вражала й
кількість прочитаних ним лекцій. Їх було так багато, що, склавши мізерні
гонорари за них, протягом 1960-х років він зміг придбати автомобіль
"Москвич-408".
Лекторський успіх досягався витонченою професійною
майстерністю, знанням предмета і великим обсягом матеріалу, котрий він
брав безпосередньо зі спілкування з людьми. Тимофій Тимофійович, до
слова, зібрав величезну кількість народних легенд і переказів
Дніпропетровщини.
Хто тільки не писав про зустріч Дмитра
Івановича Яворницького з Нестором Івановичем Махном. Письменники Василь
Чапленко, Іван Шаповал, Олесь Гончар, сучасний автор Віктор Савченко. От
і я на цю ниву ступив. Повідаю вам про цю зустріч легенду, почуту мною з
вуст Тимофія Тимофійовича Коцюбинського. Але не задля того, щоб
прилаштуватися до лав тих, хто писав про цю подію, а щоб відобразити ще
одну версію. Від кого мій учитель почув це — мені не відомо, але вважаю
за свій обов'язок це хоч якось зберегти.
Приїхав батько Махно до
Катеринославського історичного музею, прийшов до директора в кабінет.
Отамана цікавила зустріч з людиною, яка досконало вивчила та описала
козацьке Подніпров'я. Гордо зайшов до Яворницького в кабінет,
привітався. Зав'язалася розмова. Дмитро Іванович провів екскурсію
залами, довго оповідав про козацькі звичаї, зброю. Після оглядин музею
Махно виявив бажання залишити свій запис у книзі шановних гостей. І
треба ж такому статися, що той запис мав бути на одній сторінці з
відгуком Миколи II. Загаявся отаман, а Дмитро Іванович з притаманним
йому хистом миттєво знайти вихід зі скрутної ситуації сказав:
— Та не личить вам, Несторе Івановичу, підпис ставити поряд з цією особою. Перегорніть сторінку і напишіть на новому аркуші.
Можливо,
завдяки цьому збереглася книга в музеї взагалі. А то, чого доброго,
диви, розгніваний революційно настроєний анархіст Махно ще знищив би її.
На прощання Дмитро Іванович просив отамана, щоб хлопці його бува не
спокусилися на зброю, котра була в музеї. Нестор Іванович пообіцяв
ученому особисто попіклуватися про це. Не повірив досвідчений
Яворницький запевненням, подумав та й прийняв як завжди мудре рішення.
Запросив до себе співробітників музею — конюха та сторожа. І почав свої
міркування:
— То не козак, що не поласиться на коня, дівку і
шаблю. Так-от, хлопці, відпочиньте до вечора, бо вночі можуть гості в
музеї бути.
— Так ми вдвох проти цих гайдамаків і півхвилини не вистоїмо, Дмитре Івановичу.
— Будемо брати хитрістю.
— Якою?
—
У ніч одягнетесь у лицарські обладунки, посідайте та й пильнуйте. А як
почуєте, що хтось крадеться в музей, то вже ставайте як вкопані та
стійте. Коли з'являться в самому залі, починайте неквапливо рухатися.
— Ви думаєте, злякаються махновці?
—
Повинні, вони поодинці на ескадрон в бою ходити можуть, а нечисту силу
тільки на словах не і бояться. Сільська людина забобонна, вірить у
всілякі дива. Я це вивчав і стрічався з цим протягом не одного
десятиріччя.
Настала ніч, і все сталося так, як і чекав директор
музею. Прийшли нічні гості до музею, проникли всередину і — до залу, де
шаблюки козацькі, татарські, польські. А там конюх зі сторожем виходять
тихим поступом в лицарських об ладунках... Тікали хлопці, що прийшли за
зброєю, так, що ледве свою не погубили, злякавшись лицарської збруї і
постатей, які почали серед ночі рухатися, немов привиди ожили в музеї.
...Не
знаю, чи то правда, а чи одна з легенд. Передав я дослівно те, що чув
від Тимофія Тимофійовича Коцюбинського, людини, котра багато чого чула
від старшого покоління і багато чого знала правдивого з нашої історії.
