Відомостей про карликів в Україні не так уже й багато. У світі ж про них відомо з найдавніших часів. Зокрема кажуть, що Пліній десь писав нібито у небоги Августа Юлії  був слуга-карлик зростом близько 60 см. Варрон пиcсав про двох римських воїнів, зростом приблизно 90 см. Деякі дослідники вважають, що карликів колись ще називали мірмідонянами чи мірмідонами, тобто "мурахами", тому що вони були витривалі й терплячі, немов мурахи. Мірмідони пішли за Пелеєм у вигнання. Під Троєю воювали на боці Ахіллеса та Патрокла. За іншими версіями, мірмідони дістали назву від Мірмідона — сина Зевса й Еврімедузи, до якої Громовержець з'явився у вигляді мурашки. Існує також варіант, за яким на прохання царя Егіни Еака Зевс перетворив на людей мурашок.

Карликів тримали для забави при королівських дворах у Західній Європі. Карлики були у Карла V, Катерини Медичі, Петра I, Анни Іоанівни, Катерини II.

Саме слово "карлик" прийшло у нашу мову з німецької через польське посередництво. У Німецькій воно означало "малюк", "парубок" і семантично походило від KARL – чоловік. Словом – чоловічок такий собі.

Автор "Мандрів Гулівера"  ірландський письменник Джонатан Свіфт  (1667-1745) на початку 18 сторіччя описав вигадану країну, населену "ліліпутами". Відтоді з'явилися намагання розділити карликів на пропорційних (ліліпутів) і непропорційних (карликів). Хоча збірним поняттям в українській мові для усіх маленьких людей залишається слово "карлик".

Сучасне українське законодавство розрізняє карликів і ліліпутів: "Особи, хворі на гіпофізарний нанізм (ліліпути), диспропорційні карлики мають право на призначення дострокової пенсії за віком, але не раніше ніж за 15 років до досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 Закону "Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування" (далі Закон), за наявності у чоловіків не менше 20 років страхового стажу, а у жінок не менше 15 років. Документом, на підставі якого зменшується пенсійний вік, є довідка закладу охорони здоров'я про наявність відповідного захворювання: гіпофізарного нанізму (ліліпути), диспропорційні карлики". Такі пенсії в Україні отримують приблизно 160 осіб. Як пише Марина Данилюк з Рівного, сьогодні в Україні 500 хворих дітей з гіпофізарним (карликовість) та іншими формами нанізму і близько 400 дітей із синдромом Шерешевського-Тернера (низький ріст спричинений хромосомними порушеннями). І хоча випадки появи на світ маленьких людей – велика рідкість: приблизно один на десять тисяч пологів, нині їх у світі налічується більше тридцяти тисяч.

Найдавнішою згадкою про карликів в Україні є заповіт Анни-Алоїзи Острозької-Ходкевичової (померла 1654 року), складений нею 1651 року і згодом власноручно доповнений. Саме у доповненні до свого "тестаменту" Анна-Алоїза записала: "Касі карлиці 200 злотих і ординацію до смерті і на плаття 50 злотих: Марисі карлиці 100 злотих і ординацію до смерті; Максимку карлику 100 злотих, а якщо б він хотів жити при костелі, то дати йому 200 злотих, ординацію і на одяг по 50 злотих кожного року; Романовському карлику 100 злотих і пару плаття блаватного".

Цікаву розвідку про карлика, що мешкав у Славуті в родині князів Сангушків, Якуба Шпалу, прозваного Дешпалом, подав колись у "Трудівнику Поліся" (18 листопада 1989 року, районка Славутського р-ну Хмельницької області) уродженець села Старий Кривин, який на той час мешкав у Львові, Володимир Татаркін. Він зокрема писав: " З деяких джерел авторо­ві цієї статті стало відомо, що карлик Якуб Дешпал був родом з Моравії і невідомо, які шляхи привели цю фі­зично обділену людину в наше Волинське містечко Славуту.

Славетний історик Воли­ні, автор чудових книг про її минуле Юзеф Дунін-Карвіцький в своїй книзі «На­риси побутові і історичні» (Варшава. 1882 рік) в роз­ділі «Спогади про Славуту» (сторінка 118) так розпові­дає про карлика Якуба Дешпала:

"Варто сказати тут де­кілька слів про карлика пана Якуба, який був прав­дивим приятелем дому кня­зів Сангушків, померлого в Славуті кільканадцять ро­ків тому в досить похило­му віці і якого князі Сангушки і домашня прислуга високо шанували, бо він у всіх відношеннях того за­слуговував і, незважаючи на свій феноменально ма­лий зріст, мав при дворі немале    значення.

Був не вищий триріч­ної дитини, при тім струн­кий, мав малі ручки і ніж­ки, голова пропорційна йо­го фігурі, рухи вільні, об­личчя в зморшках, що свід­чило про його глибоку ста­рість, міг багато випити. Воду не вважав за напій, а вечорами, ще за життя князя Євстахія, пив з ним ароматний ананасовий пуншик домашнього приготу­вання, який їм готувала любима онука князя Єв­стахія Марія — тепер графиня і дружина Альфреда Потоцького намісника Га­личини. Мав своє місце за столом; старий слуга вели­кого росту, Ян Плісновеький, підносив пана Якуба, як мале дитя, і садовив його на двох подушках за стіл, причому ніхто з при­сутніх не повинен був жар­тувати чи сміятись в цей час, бо це дуже ображало князя. Коли, наприклад, пан Якубцьо хотів пошити собі нове вбрання, то замовляв собі тканини, як на зви­чайного росту людину, реш­та лишалася у кравця як дарунок пана Якуба. Мав звичай Новий рік святку­вати в новому вбранні. На­віть шпилька в галстуку і табакерочка повинні бути нові.

До речі, табакерочок мав велику колекцію, чудової художньої роботи, золотих, срібних, прикрашених до­рогоцінним камінням. Кож­на з дам, яка приїздила в гості до князів Сангушків, обов'язково дарувала йому якусь особливу, нову та­бакерочку і старалась цим догодити пану Якубу. Но­сив на блакитного кольо­ру шнурочку великий сріб­ний годинник, яким ми, ді­ти,   любили    гратись.

Утримували для нього на славутській стайні пару маленьких коней-карликів і жовтого кольору каретну, "в якій щоденно їздив на прогулянку. Вечорами, ко­ли було холодно, слуга ніс його на руках з салону до офіцин, де він мав свої дві кімнатки і де годував різ­них птахів, яких у нього було безліч. Під час іменин княгині Климентини чи ко­гось з князівської сім'ї па­на Якубця ставили на стіл з великим келихом старого угорського вина, він вітав іменинника і одним духом випивав    цілий    келих.

Не пам'ятаю, щоб коли князь Роман дозволив по­жартувати над паном Янубцем. Шанував його як стар­шу дитину, приятеля кня­зівської родини.         Смерть його важко пережив, а графиня Марія Потоцька, яку завжди пан Якуб на­зивав «моя ти сердешна Манюсю», поставила йому на   кладовищі    славутськім гарний пам'ятник-гробовець і підчас своїх візитів  в

Славуту ходила на кладо­вище помолитись за упокій його   душі».

Фінал цієї історії досить сумний. Вже 7-8 років, як гробовець Якуба Дешпала зірваний з його могилки місцевими пияками, яких не бракує в кожному місті, ва­ляється на Славутському кладовищі. Невідомо тепер, де лежать кісточки цієї лю­дини.

Звертаюсь до членів ре­лігійної католицької грома­ди м. Славути, підберіть цю цінну музейну реліквію і хай вона стане експонатом № 1 майбутнього Історико-краезнавчого музею нашого району".

2001 року поляк Здіслав Яцек Пізіо побував на могилі цього карлика у Славуті і залишив свої враження у замітці "Короткий опис сентиментальної подорожі до країни предків на Волинь і Поділля 19-21 травня 2001 року":

 "Na zewntrz znajdujemy elazn trumn – skrzyni malek, w ktrej pochowany by karze nadworny bazen – trefni, z odlanym na niej napisem: "Jakubowi Szpala nazwanemu Deszpal. Wiernemu towarzyszowi i przyjacielowi piciu pokole XX Sanguszko zmaremu dnia 9. marca 1857…".

Тобто, могила збереглася, принаймні надмогильна плита з написом, що читається.

Про цього ж карлика пізніше писав Василь Вихованець, науковий співробітник Нетішинського міського краєзнавчого музею:

"Розповідь про князя Євстафія, епоху, в яку він жив, родину, її звичаї та уподобання, хочеться доповнити характерним штрихом - образком про княжого улюбленця пана Якуба. Згадки про цю "характеристичну" особу знаходимо в тих же "Нарисах про звичаї" (1882 р.) та "Спогадах волиняка" (1897 р.) Ю. Дуніна-Карвіцького. Не годиться не сказати кілька слів про карлика, пана Якуба, правдивого приятеля Сангушківського дому, зауважує письменник-біограф, котрий помер в Славуті в глибокій старості і якого вельми шанували і князі, і домочадці, бо повною мірою на це заслуговував. Незважаючи на свій дивно, просто таки феноменально маленький зріст, він користувався неабиякою увагою при дворі.
Пан Якуб мав вигляд 3-4-річного хлопчика. Дуже зграбний, завжди акуратно вдягнений. За столом сидів на двох подушках, куди садив його величезного зросту лакей. Води не пив зовсім, а тільки пунш, який йому готувала "кохана Манюся" - внучка князя Марія. Не допускав, аби хто-небудь навіть посміхнувся в його адресу - "моцно з того гнівався". Князь Євстафій часто любив розповідати гостям, як пан Якуб, розгнівавшись, "пальнув" в лице величезного гайдука так, що вибив йому два зуби і повалив його на землю. Далебі, закінчував князь, нікому не раджу заводитись з паном Якубом, бо то неабияка штука.
Коли ж родина святкувала чиї-небудь іменини, пана Якуба висаджувано на стіл, і він з величезним келихом вина підступав до винуватця свята, зграбно минаючи все, що там стояло, виголошував тост та на одному подиху випорожнював посудину.
Карлик був досить набожним. До костелу ходив завжди, при цьому під пахвою носив величезну релігійну книгу. Помер більш як 80-річним. "Сердечна Манюся", графиня Марія Потоцька поставила йому на славутському цвинтарі прекрасний пам'ятник та завжди молилася за упокій його душі".

Цікаво, що карлик Якуб Дешпал мав таке ж ім'я, як і герой відомої казки "Карлик Ніс". Роки короткого життя німецького письменника Вільгельма Гауффа (1802-1827), який написав казку про хлопчика Якоба, котрого зла чаклунка перетворила на носатого карлика, повністю вкладаються у період життя Якуба Шпали, прозваного Дешпалом. Чи не був він прототипом карлика Носа? Цілком ймовірно: Вільгельм Гауфф був людиною освіченою, працював, зокрема і редактором газети «Моргенблаттес фюр ґебільдете штенде», а відомості про придворного карлика князів Сангушків на той час могли широко гуляти по Європі, з якою Сагушки мали найширші контакти і контракти.

Марыя Климентина Потоцька, яка поставила памятник Якубу Дешпалу

Валентин БЕНДЮГ