Багато кіровоградців скрушно хитають головами і
розповідають на всі усюди, що місто в нас, мовляв, провінційне, і все в
ньому провінційне: і історія, і транспорт, і ЖКГ, і бібліотеки, і
кінотеатри, і університети. Звісно, ми не Львів, не Одеса, і, слава
Богу, не затиснутий навсібіч териконами індустріальний Донецьк. Але ж і в
нас є родзинки, від яких не відмовились би найбільші культурні центри
України.
На сайті Обласної
універсальної наукової
бібліотеки імені олександрійця, мислителя світового масштабу Дмитра
Івановича Чижевського є чудовий розділ, що зветься «Читальний зал», де
будь-хто може вільно ознайомитися з низкою різноманітної відсканованої
літератури. Серед кільканадцяти книжок так собі непомітно вивішений і
унікальний електронний «томик», якому відведено окремий розділ в
«Історії українського друкарства» митрополита Іларіона (Івана Огієнка).
Спитаєте, чим він примітний? А тим, що це: а) єдине вціліле найменування
Єлизаветградської фортечної друкарні, б) перша книга в Україні,
надрукована так званим «гражданським» шрифтом, а не старослов'янським
вітіюватим півуставом, в) єдиний переклад п'єси французького поета
Жана-Батіста Руссо «Кавовий дім» (Le Café, 1694) (не плутати його із
філософом Жан-Жаком), яка згодом була поставлена у єлизаветградському
театрі. в історії вітчизняного книгодрукування її знають як «Кофейний дом. Комедія. Печатана в
Новороссійской губерніи в крепости Святыя Елисаветы» (1765)
Сам
факт появи цієї книжки на теренах нинішнього кіровоградського
Надінгулля багато про що говорить. Сама друкарня за земляними валами
фортеці була унікальним проектом надзвичайно енергійного і
високоосвіченого коменданта на ім'я Олексій Мельгунов (1722 –1788),
завдяки чиїм старанням було призупинене вирубування негустих тутешніх
лісів, який заклав Міський сад, що жевріє і донині, та який розкопав
знамениту Литу могилу під Знам'янкою, нині відому як Мельгуновський
курган. (До речі, скіфський орел на гербі нашої області якраз із
знахідок з-під Знам'янки.) Мельгунов звернувся за організаційною
допомогою до управлінців друкарні в Києво-Печерській лаврі, але ті нічим
допомогти не змогли. Зате із колишнього місця роботи – Кадетського
шляхетського сухопутного корпусу – прислали один «стан» (верстат),
одного наборщика, двох «батирщиків» (відповідальних за накладання фарби
на літери), «пунсонщика» (оператора друкарського преса), а ще
«тередорщика» (який працював із власне папером). У сумі придбання
затягло на півтисячі карбованців.
Перекладачем «Кавового дому»
виступила ще одна непересічна постать – обер-комендант фортеці Василь
Чертков (1726 – 1793). Знали його згодом усе ж таки більше по лінії
політичній та військовій. Адже після перебування в наших краях Чертков
займався облаштуванням сучасного південного сходу України, був він
губернатором Азовської губернії, доклав руку до заснування і
Катеринослава (сучасного Дніпропетровська), і Маріуполя. Згодом
губернаторствував у Воронежі, Саратові та Харкові. Але крім усього
цього, Василя Черткова знали як перекладача і театрала. У його доробку
комедії Л. Ґозлана, Д. Дюпеті, Е. Ґранже «Ніч після дебюту»,
«Старосвітський слуга», «Зачарований наречений, або Сімдесят п'ята
спроба», «Крізь ширми» тощо.
Доля Єлизаветградської друкарні
невесела. Після патрання Новоросійської губернії на три провінції
(Єлизаветградську, Катеринославську і Бахмутську) губернське місто
Кременчук відібрало в нас цього первістка. Не знаю, як у вас, а в мене
напрошуються аналогії із сумнозвісним (навіть одіозним) проектом
адмінреформи, яка наприкінці минулого століття погрожувала перетворити
Кіровоград на райцентр. Нічого доброго з таких трансформацій не вийшло в
столітті XVIII, нічого б доброго не вийшло і в столітті ХХ.
Р.S.
Для історичної точності, то друкарня не була Єлисаветградською, а лише
фортечною, бо місто Єлисаветград чисто формально утволрили в 1777 році з
фортеці та поселень навколо. Про це можуть "здогадатися" лише справді
фахові історики.
Багато кіровоградців скрушно хитають головами і
розповідають на всі усюди, що місто в нас, мовляв, провінційне, і все в
ньому провінційне: і історія, і транспорт, і ЖКГ, і бібліотеки, і
кінотеатри, і університети. Звісно, ми не Львів, не Одеса, і, слава
Богу, не затиснутий навсібіч териконами індустріальний Донецьк. Але ж і в
нас є родзинки, від яких не відмовились би найбільші культурні центри
України.