Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати.
(Тарас Шевченко, „Марія”)

Перш ніж детальніше поговорити про Арістея, який згадувався в попередній частині циклу, маємо дещо уточнити про вже згадуваних гіпер/ніперборейських дівчат Опіс та Аргу, які за твердженням Геродота прийшли до Греції „із самими богами”. Але зважаючи на вміння перебирати все на свою користь, гадаю, мало хто повірить, що „всесвітні хитруни та крутії”, як називав греків М. Грушевський, не перекрутили ці імена на свій грецький манер. Порівнюючи з аналогічними закінченнями в чоловічих іменах Діоніс, Паріс тощо, виникає навіть запитання, чи обидві ці особи жіночої статі? Сумніваюся також, що в грецькій мові знайдеться якийсь відповідник до імені Опіс – грецьке тут лише закінчення. Зате в українській мові їх достатньо, – починаючи від імен Опанас та Он опрій, прізвищ Опалюк, Опря, Гоппа, закінчуючи давньоукраїнським словом опал, – так називали (мабуть, ще з часів пелазгів-палів) тих, хто опікувався вогнем і вмів ним керувати. Не випадково давній центр гончарного мистецтва, що на Полтавщині, має назву Опішня. Отож Опанас, Онопрій, Опалюк, Опря, Гоппа, – це нащадки жерців-волхвів, які опікувалися вогнем, та тих, хто робив священний глиняний посуд.

Звідси виходить, що Опіс чоловічого роду – бо священнодійства з вогнем здійснювалися тільки чоловіками. Якщо згадати, що походження бога Аполлона теж є гіпер/ніперборейським, то стає очевидним, що його ім’я на батьківщині мало звучати як Опал або Опалун. До речі, в расенів, які мешкали на півночі Італії Аполлон був Аплу, а в Єгипті – Епал. У мітах про Геракла „Пояс Іпполіти” згадуються кілька імен амазонок, однією із складових яких також є Оп (а не Опіс) – Мелан іппа (Милана Опа), Антиопа (Анти Опа), Іпполіта (Опа – Палада). Не важко тепер розгадати й інше ім’я тої, що прийшла з Опалуном-Аполлоном до Греції. Очевидно, що воно належить його сестрі Артеміді і мало дещо іншу фонетичну форму: не Арга, а Орта або Оранта – греки та латиняни наше „о” завжди підміняли своєю заперечувальною „а”, або такими собі не значущими (порівняно з сонячним знаком „о”) „е-є”. І оте „прийшли із самими богами” слід розуміти, що „ самі стали богами”.

Необхідно наголосити, що Аполлон прийшов з наших країв на південь Європи не сам, а із жерцем Арістеєм, і що історія їх обох дуже схожа до історії Ісуса Христа.

Біблія залишила нам дуже багато білих плям з життя цього найвідомішого в світі персонажу. Вчені досі не знайшли переконливої відповіді на питання, чи це реальна історична особистість, чи вигадана? Чого тільки не витворило людство про нього – одні співають йому панегірики, інші – хулу. Про жодну іншу людину стільки не говорять і не пишуть, скільки про Христа. І так було, найвірогідніше, ще задовго до того, як появилося християнство. Цей образ не міг з’явитися із нічого, бо був затребуваний завжди – як Вартовий життя, як приклад для наслідування та обожнення. Хоча, звичайно, не всім однаково припадав до душі.

Цілком очевидно, що прототипом біблійного мудреця Соломона став атенський законодавець Солон, Давида і Самсона – Геракл. Навіть перші учні Ісуса Христа рибаки мали прототипів – ними були критські моряки, із яких бог Аполлон зробив перших жерців свого святилища. Більше того, перший символ християн риба теж запозичена в Аполлона, в якого символом була морська істота – дельфін. Найбільше весняне свято Великдень теж відзначали задовго до Ісуса і теж на честь Аполлона... Отож, очевидно, що і в Ісуса Христа має бути прототип, і шукати його слід у цьому товаристві.

Вже сама поява на світ Ісуса Христа дуже нагадує народження Аполлона. Згадаймо: матері Аполлона Латоні (наша Лада) теж ніхто не надавав притулку для народження дитини. Лише сховавшись на острові Делос, вона народила бога Аполлона. Подібне випало і на долю матері Ісуса Марії. На її дитя полює цар Ірод, на дитя Латони – богиня Г ера. Навіть основа імен їхніх гонителів однакова. Але в Новому завіті син божий отримує інше ім’я – Христос. Інше, але не зовсім нове. Ім’я Аполлон вже не справляло враження на людей, тим більше, що було дуже скомпрометоване деякими імператорами в т. ч. самодуром Нероном, який вважав себе його втіленням. Проте творці нової віри не стали чогось особливого вигадувати. Вони трохи змінили ім’я того, хто прийшов разом з Аполлоном на Італійську землю (на початок християнської доби це був центр Римської імперії) і замість літери А поставили літеру Х, змінили закінчення на грецьке і вийшло не А рістей, а Х ристос. Все було зроблено так, як учив Сократ: „що стосується імен, то тут перш за все треба мати увазі, що до того слова, яким ми хочемо що-небудь назвати ми часто добавляємо одні літери, віднімаємо інші, а також міняємо наголоси”. Втім, не виключено, що й саме ім’я Арістея спотворено, найвірогідніше він був Хорста, тобто, той, хто стоїть поруч із Богом сонця (Хорс).

Далі біографія нового святого персонажу писалася вже не тільки за подібністю до Аполлона, а й до Арістея. Зокрема, з четвертої книги Історій Геродота (гл.14-15) ми довідуємося, що Арістей свого часу помер і потім воскрес. Причому за текстом виходить, що це йому вдалося зробити двічі. Другий раз він воскрес аж через двісті сорок років. Творці Нового завіту друге воскресіння, але вже Ісуса Христа також запозичили в Геродота, змінивши цифру до двох тисяч, щоб довше утримувати людей в очікуванні нового пришестя Христа і, отже, у своїй владі.

Як і Арістей, Христос також вірив вищій природній силі, яким є сонце. Читаємо, де проводив Ісус свої проповіді і творив чуда? Там, де перебував він – істинно віруючий, там перебувала і сила Божа – на горі, в саду, на вулиці, біля моря. Творці нового вірування хотіли обмежити людей простором, загнати їх у приміщення і заробляти на цьому. Проте люди не йшли до храму і молилися як це робилося споконвіку. На думку пророка Єзекіїля цим вони „творили гидоти”, тобто стояли спинами „до Господнього храму, а їхні обличчя – на схід, і вони кланялися до сходу, до сонця” (Єз. 8:16).

Тим часом до церковників і загалом храмів в Ісуса було зовсім інше ставлення: „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне...”, „хто храмом клянеться, – клянеться ним та тим, хто живе в нім. І хто небом клянеться – клянеться Божим престолом і тим, хто на ньому сидить” (Мат. 23:13, 21-22). Тобто, йдеться про те, що не можна відгороджувати стінами храму Царство Небесне, якому поклонялися люди на відкритому просторі. Той, хто клянеться (молиться) в храмі, клянеться перш за все тим, хто в ньому служить, а хто клянеться під відкритим небом, клянеться Богу небесному і своїм пращурам, які суть в небі. Неспроста і Влескнига зазначає, що боги в храмах „не приймають жертви нашої” (д. 21).

Ісус Христос відстоював віру, яку сповідував і пропагував Арістей, не виключено, навіть, що в основі його проповідей лежать твори Арістея, автора поеми „Арімаспейської”. Однак стояло питання створення нової віри, все старе – гидота. Всі, хто молився Сонцю і не йшов до храмів, були приречені: „Ходіть... і вбивайте; нехай ваше око не має милосердя, і ви не змилуйтеся! Старого, юнака, і дівчину, і дітей та жінок позабивайте дощенту...” (Єз. 9:5).

„Апологети візантійства, - писав відомий український мислитель Олесь Бердник, - не лише безжально винищували найменший знак сонячних вірувань наших прабатьків, а й емоційно згиджували суть і призначення вікових традицій, звичаїв, ідеалів народного духу”. Лиходії беззастережно сіяли зло, заздрість, смерть і тиранію. Вони хотіли поставити вище бога себе – священиків чи царя в образі божого намісника. Вони намагалися змінити закони природи, а „неприродні релігії, – зазначав Фрідріх Енгельс, – при всій характерній для них екзальтованості, вже при своєму заснуванні не могли обходитися без обману та спотворення історії”. Нувориші переписували святі книги, тлумачили історію так як їм було вигідно. Одні народи ставали богоугодними, а проти інших оголошувалися хрестові походи на винищення, щоб утвердити нову віру і нового бога. Така війна тривала не одну сотню літ – лише 325 року Перший Вселенський собор ухвалив догму про те, що Ісус є сином біблійного бога Єгови-Саваота. Причому навіть не всі учасники собору це підтримали. Очевидно, ще було чимало таких, хто пам’ятав, звідки насправді прийшов той образ.

Разом з тим „нові пророки” розуміли, що необхідно хоча б створити видимість збереження старого. Вони замінили головне – богами тепер були не найвищі природні сили і володарі стихій, а царі та митрополити. Все решта в принципі залишилося тим же: атрибутика, обрядовість, символіка, хіба що трошки видозмінена... Як Христос переписаний з Аполлона та Арістея – синів ніперборейської землі, так і церковні християнські традиції пішли звідси. Яскравий доказ цьому золота наголовна пластинка корони царя Скитії (див. малюнок).

В центрі пластинки Мати Слава тримає символ Сонця – Коло або Свічадо ( Св арга чадо). Перед нею на колінах стоїть волхв (той, хто волю хвалить), а може й сам Отець (цар). Він тримає в руках топірець, як оберіг від ворога та зла (українські гуцули і нині за свій амулет мають подібні сокирки), і ріг – символ величі та достатку – чашу долі людської. Зауважте, волхв став на коліна не перед дерев’яним ідолом чи людським розп’яттям – а перед Сонцем та Жінкою. Праворуч від нього дві жриці готують священний напій і наливають його в ріг. Отець, здійснивши обряд замовляння, за допомогою якогось музичного інструменту, який ми бачимо в його руках, із наповненим рогом звертається до Матері-Богині за благословенням. Ліворуч чоловік із козацькими вусами (мабуть, помічник Отця) здійснює обряд кропіння. Потім Отець п’є напій з одного рогу з іншою людиною. Це обряд братерства, рівності і любові до ближнього – своєрідне причастя. І нарешті в кінці пластинки зображено обряд посвячення чи сповіді: Отець тримає руку (як боже покровительство) над головою іншої людини, у котрої в руках голова Овена – символ добра, світанку і достатку (пізніше роги Овена в багатьох країнах стануть знаками священицької та царської влади). Нині християнські священики майже так само сповідують своїх парафіян, лише той, хто сповідується, замість голови Овена тримає в руках Євангелію.

Все це, а саме – благословення, кропіння, причастя, сповідь, ставання на коліна, образ Божої Матері успішно прижилися в християнській обрядовості, що говорить про продовження в ній саме нашої релігійної традиції. Але, на жаль, не у внутрішньому наповненні і не в сакральному розумінні. Навіть якби і вродила на вербі прищеплена груша, плід її був би гірким. Наші предки анти першими зрозуміли, яка небезпека криється за новою релігією і рішуче виступали проти. Князь Атилла навіть очолив похід на Рим, щоб покарати тих, хто нав’язував світові своє розуміння віри, в якій не лише окремій людині, а цілим народам відводилося місце рабів. Не випадково в церковній мові такими живучими виявилися слова, основою яких стала саме назва наших предків: антихрист, антипасха (анти святкували Великдень в інший день, ніж християни) і т. п, хоча греки слово „анти” видають за власний префікс, що позначає протилежність, протидію і ворожість.

На завершення необхідно згадати ще одну традицію – запалення священного вогню, що здійснюється у Віфлеємі і розноситься по всьому християнському світові напередодні Великодня. Тим часом в гл. 33 четвертої книги Геродот пише, що гіперборейці, як естафету, передавали від одного роду до іншого солому, хоча, насправді, соломою переписувачі і перекладачі Геродотових праць намагалися виставити на сміх гіпербореїв. На жаль, це їм майже вдалося зробити, бо чомусь донині ніхто не помітив, що це була не солома, а сніп з колосками, про що свідчить чимало давніх скульптурних зображень. Сніп символізував єдність, силу і достаток роду. У Влескнизі Сніп, навіть, Божество: „То Влес учив праотців наших землю раяти і зерно сіяти, і жати віна-віночі на полях страдних, і ставити Снопа до огнища, і шанувати його, як Отця Божого” (8(2). В Україні до наших часів зберігся звичай ставити на покутті на Святвечір пшеничний сніп, який називається Дідухом або самим Колядою, українці також зустрічають дорогих гостей з хлібом-сіллю і, проводжаючи їх, дають хліб у дорогу. Не вогонь, який також символізував розбрат і війну, а хліб – знак щедрості та миролюбства.

На жаль, іншою була відповідь на доброчинність наших предків від сусідів. До нас йшли з вогнем і мечем. Нищили, обкрадали, перебріхували і розпинали...

До речі, щодо факту розп’яття Ісуса Христа та місця цієї події я вже висловлював певні сумніви у книзі „Код України-Руси”. Не в’яжеться, зокрема, до палестинської землі смерть Іуди.. Він хотів, як ми знаємо з Біблії, спочатку повіситися на березі, але звідки могло взятися там це дерево, якщо воно росте лише в помірних і холодних поясах північної півкулі? Та і осика, на якій він все-таки удушився, дерево значно північніших земель. Ім’я Понтія Пілата взагалі вказує на його причорноморсько-скитське походження – з Понта Евксинського пал. В деяких інших назвах так званої святої землі також легко прочитуються наші архетипи, наприклад: місцевість Мерива – сварка, Єрусалим – Ори село, річка Йордань – Ори дання, Назарей – прикордонне місто, яке назирає за границею, гора Голгофа – гола голова (Лиса гора), гора Хорив, мабуть, названа на честь засновника Києва... Все це не тільки підказує звідки насправді основи віри, за яку постраждав Ісус, а й свідчить, що події, пов’язані з ним, відбулися зовсім в іншому місці, однак пізніше перенесені і приписані до палестинської землі. Як тут не бачити, що Палестина – це палів стан, і пали, тобто, вихідці з нашої землі принесли образ Христа та свої святі назви до сучасного Ізраїлю, де потім були винищені, як того вимагали пророки подібні до Єзекіїля.

З усього цього випливає додаткове запитання: хто чи що змусило палів зірватися з рідних місць і рушити аж до африканського континенту, і коли це сталося? Не знаю, чи матимемо ми колись достеменну відповідь на це, я ж висловлю своє припущення. Приблизно в другому столітті до нашої ери на Скитію (лівобережну) із Горішньої Азії (територія за Доном) насунула орда, яку деякі науковці називають ашкеназькою, дехто – хазарською, а Влескнига згадує їх ще й язигами, ясами (ассами). Очевидно саме ця сила влаштувала гоніння на сонцепоклонників-палів і розіп’яла Хорста. Частина з них мусила рятуватися аж у сучасній Палестині, принісши туди легенди про вірного сина їхньої віри та землі. Але і там їх достали хазарські „місіонери”. Згадаймо, справжнє ім’я ашкеназького провідника Мойсея – Хозарсіф. Воно й вказує, звідки насправді прибули ці „місіонери” – не з Єгипту, а з території сучасної Росії.

 Сергій Піддубний