Факт, що видатний російський поет Олександр Пушкін зовсім не росіянин, а єврей (про що писалося на сайтах журналу "Освіта регіону" і "Ятрань" (Валерій Бебик "Кінець російського міфу: О. С. Пушкін – єврей"), чи заява російського прем'єр-міністра В. Путіна про найбільші заслуги Росії у перемозі над фашистською Німеччиною на тлі інших, що капля води в морі.

Вся російська література, культура та історія, від початку до кінця лаштувалася на брехні, викрадені і присвоєнні чужих здобутків, на пригнічувані сусідніх культур і вивищення за їх рахунок московської.

Переконливий приклад тому те, що в зачатках російської літератури стояли зовсім не росіяни, а українці-руси – невідомий автор "Слова о полку Ігоревім" (росіяни вважають цей твір своїм) і Ф. Прокопович, а також татарин М. Карамзін та єврей О. Пушкін. Ми ж більше зупинимося на історії, хоча почнемо з культури, точніше з художнього відображення історичних подій відомими майстрами пензля.

Перед нами дві картини, що стосуються однієї події – поєдинку Пересвєта з Челубеєм на Куликовому полі. Перша намальована В. Васнєцовим у 1914 році (Куйбишевський художній музей), друга – М. Авіловим у 1943 році (Государствєнний Русскій музей). Ми не збираємося їх коментувати, як втім і Куликовської битви. Ми просто ілюструємо російські тенденції до прикрашування власної історії. Якщо Васнєцов (1848-1926) виховувався на історичних посібниках затверджуваних ще за Олександра 1 і не встиг відчути на собі тиску більшовицької великоросійської ідеології, змалював свого Пересвєта згідно історичних реалій – у вбрані монаха, то Авілов (1882-1954) сповна набачився і начувся, що роблять з тими, хто не йде в ногу з генеральною лінією партії, і вже зобразив свого Пересвєта воїном у шоломі та залізних латах, що мало свідчити ще й про переваги досягнень Московії в збройовій справі (а, отже, загалом у технологіях) над монголо-татарами.

 Посібники (і зокрема російські) ясно свідчать, звідки, за чий рахунок і якими методами Росія створювала свою історію, культуру, приростала територіями і т. п. Звернемося для початку до джерел царського періоду і розпочнемо з найпростішого – з "Учебника русской исторіи. Элементарного курса для средних учебных заведений и городских училищ. Составил М. Остроградский. Двадцять седьмое изданіе. Петроград. Типография Тренке и Фюсно. 1915 г.» .

На стор. 25 читаємо про те, яким чином почала зароджуватись Великоросія: „ Андрей воспользовался безпрестанными распрями удельныхъ князей, чтобы вмешаться въ дела южной Руси. Онъ отправилъ туда сильное войско, и оно взяло Кіевъ приступомъ (въ 1169 г.). Три дня суздальцы жгли городъ, они не пощадили даже Печерскаго монастыря (того, який вона зараз знов хочуть підпорядкувати Москві – С. П.), избивали мужчинъ, забирали женщинъ и детей въ пленъ, расхищали сокровища, даже иконы и колокола.

Андрей сделался великимъ княземъ, однако не поехалъ въ старинный престольный городъ, а управлялъ Русью изъ Владиміра на Клязьме. Съ того времени значеніе Кіева, какъ главнаго города рус­ской земли, кончилось, и вместе съ темъ кончилось главенство южной Руси. Первенство перешло къ северной Россіи. Север­ная страна все более и более заселялась. Финскія племена, которыя южно-русскіе переселенцы застали здесь, скоро смешались съ Русскими. Изъ нихъ образовалось постепенно одно племя, называемое теперь великорусскимъ...» (виділення мої).

Ось такою була офіційна історія в часи російського самодержавства. Але і це ще не вся правда.

Помста хазар

Ослаблення Київської Руси ззовні почалося набагато раніше. Як відомо, на території нинішньої Росії на Волзі існувало досить сильне Хазарське царство, назване на честь творця іудейського народу Мойсея (перше його ім’я Хозарсіф). Головну роль в царстві, яке змагалося в могутності з Київською Руссю, відігравали євреї. У 969 р. князь Святослав зруйнував хазарську столицю Ітіль і приєднав Хазарію до Руси, відновивши кордони древньої України-Руси по Урал та Кавказ. Звичайно, євреї не могли вибачити таке руському князеві. Вони поступово заполонили Київ своїми торговими людьми, входили в довіру до князів, їх сімей і підривали економічну могутність Києва, його мораль та звичаєве право.

Знову звернемося до російських джерел. В. Істархов "Удар русских богов”, Москва, 2000 г. : "Мать князя Святослава – княгиня Ольга, не предполагая каких-либо дурных последствий, приняла на работу ключницу девушку Малушу (ласкательное от имени Малка – на иврите царица). Отцом означенной Малуши был раввин, также носивший еврейское имя Малк (на иврите – царь) из русского города Любича, который в своё время находился в вассальной зависимости от Хазарского каганата.

По наущению своего папочки Малуша в один прекрасный момент отдыха подпоила и соблазнила князя Святослава и забеременела. Княгиня Ольга, узнав, что Малуша зачала от Святослава, разгневалась и сослала её в село Будутино близ Пскова, где и родился Владимир.” (до речі, найвірогідніше саме від Малки пішли давньоукраїнські мітичні лісові істоти Мавки – "які гойдаються на віттях дерев, мов у колисці, і заманюють хлопців і залоскочують їх до смерти”. Митрополит Іларіон "Дохристиянські вірування українського народу”).

І без того слабка генетична ланка князівського роду з руським рвалася. Чи не з тієї причини так безжально "вогнем і мечем” навертав "святий” Володимир русичів до християнської віри?

У церквах попівство пропагувало любов до Христа, до Ізраїлевого народу, до Єрусалиму, а не до своїх богів і не до Києва: «Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, – хай забуде за мене правиця моя! Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам’ятати, якщо не поставлю я Єрусалима над радість найвищу свою!...» (Біблія. 137 псалма). Хазари (євреї) не могли навіть чекати на кращий подарунок, вони відчули себе богообраним народом і почали грати свою роль, користуючись іншою мораллю і засіваючи її в душі русичів: «Не думайте, що я прийшов послати мир на землю. Не мир я приніс, а меч. Прийшов я поставити сина проти батька його і дочку проти матері її, і невістку проти свекрухи її», «Хто любить батька, або матір більше, ніж мене, не достойний мене» (Єв. від Матвія, 10:34-37).

Генетично відірваний, одурений солодкими речами попів про те, що він є ставлеником божим, князівський „руський” рід купився на це, і під спів псалмів, писаних нібито самим богом, слідував настановам чужих навчителів й проповідників: "Конче винищите всі ті місця, що служили там люди, яких ви виганяєте, своїм богам на високих горах і на пагірках, та під кожним зеленим деревом. І розвалите їхні жертовники, і поламаєте камінні стовпи для богів, і їхні святі дерева попалите в огні, а бовванів їхніх богів порубаєте, і вигубите їхнє ймення з того місця.” (Біблія, 5 кн. 12:2-3) .

Ще менший зв’язок зі своїм народом мав пра-пра-пра-правнук Володимира Юрій Долгорукий (до речі, по-російськи, якби така мова існувала, він мав би зватися Длінноруким), матір’ю якого була англосаксонка, і майже ніякого – Андрій Боголюбський, матір’ю якого була дочка половецького хана.

Наміри про помсту Русі колишніх хазар особливо посилилися після народного виступу киян проти євреїв у 1113 р., після чого загальні збори князів були змушені вигнати з Руси всіх євреїв.

Вони не далеко пішли – на Волгу і Оку, в Суздальську землю, де мешкали давні вороги Києва – угро-фінські племена, і стали готувати план знищення Київської держави та створення нового Риму, нового "богообраного” народу. По суті, намічалося відродити Хазарський каганат тільки під іншою назвою та атрибутами.

Починалося з головного – віри та мови.

Віра мусить бути одна і беззастережна – в Ісуса Христа, а народу необхідно втокмачити, що його намісником на землі є цар і йому все дозволено. Те, що православна віра спотворювалася і ставилася на службу новому апарату нічого не значило – в досягненні бажаної мети для нечестивців всі засоби прийнятні. Чисто хазарський стиль.

Мова повинна бути відмінна від сусідньої Київської. Для цього корінні українські слова видозмінювалися шляхом додавання, вилучення або заміни окремих літер та сполученням ряду слів: наше ніхто в московитів ставало нікто, сині – сініє, як – как, що – что, сонце перетворювалася на солнце, райдуга на радугу, буду ще я на будущее і т. д . Імена творили за наукою греків: „що стосується імен, то тут перш за все треба мати на увазі, що до того слова, яким ми хочемо що-небудь назвати ми часто добавляємо одні літери, віднімаємо інші, а також міняємо наголоси” (ці слова належать Страбонові): Олена – Альона, Василь – Васілій, Михайло – Михаїл, Петро – Пьотр. Однак граматика ім'ен по-батькові видавала їх українськість – Васільєвіч, Михайловіч, Петровіч, а не Васілієвіч, Михаїловіч, Пьотровіч. Спотворена українська мова стала називатися русской – „богоугодной”, а сусідня – "іспорчєним рускім язиком" і її всіляко належало поганити.

Тобто, вже тоді почали використовуватися технології маніпулювання свідомістю людини. Київський (український) люд не сприймав такої несправедлиивості і всупереч віковим насильницьким спробам не огречився, не ополячився і не зросійщився. Пояснення просте – це не відповідає його природі, його багатотисячолітній традиції. Натомість на Суздальщині творився новий народ і там легше було прищепити щось нове – варто лише надати йому певного блиску.

За основу було взято високорозвинуту Київську Русь. На роль лідера для здійснення задуманого найкраще підходив Андрій Боголюбський, в якому, окрім імені, вже нічого не залишалося руського і котрий міг тепер проливати "братську” кров "бєз зазрєнія совєсті”. Він знаходився під неабияким впливом християнських архієреїв і воєвод (переважно греків та євреїв).

Це під їх нацьковування Боголюбський збере військо із Суздальських племен та степовиків і зруйнує у 1169 р. Київ, попалить монастирі та церкви, вивезе книги та ікони, які уціліють на згарищах, а багатьох людей забере у полон. Головну роль у цьому поході відіграє воєвода Борис Жидославич, що зайвий раз підтверджує, хто стояв за князем. „Впервые Киев был взят как вражеский город и отдан на разграбление войску, наполовину составленому из степняков”, – напише російський письменник і дослідник І. Можейко у книзі „1185 год” (Москва, 1989 г.). Зроблено це було рівно через 200 років після того, як Київський князь Святослав зруйнував хазарську столицю Ітіль. Помста Києву здійснилася з нагоди ювілейної дати – хазари люблять відзначати ювілеї різноманітними походами та акціями.

Це Андрій Боголюбський започаткував грабіжницькі походи московських головорізів на Київ та Україну. Це по його стопах підуть пізніше Пьотр 1 і Владімір Лєнін.

Багато істориків відмічають, що так, як Андрій, не грабували раніше Київ навіть половці. А отже оту знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого не монголо-татари знищили, як дехто нам розказує. Її вивезло військо Андрія Боголюбського і Бориса Жидославовича. Вже тоді було задумано переписати історію Руси. Вже тоді було проведено ревізію – що підправити на потрібний лад і залишити, а що знищити назавжди.

Хто більший зрадник

Хоч Київ тоді відбудувався, однак своє значення головного міста почав втрачати. Цьому успішно допомагали Володимиро-Суздальські і Московські князі. Коли Чінгісхан у 1223 р. прийшов завойовувати Україну, князі Київський, Чернігівський і Галицький спільно виступили проти ворога. Пообіцяв прийти на допомогу і князь Володимиро-Суздальської Русі Юрій Всеволодович, але в останній момент він відмовився йти на монголів. Це був чудовий подарунок Чінгісхану – він успішно здолав роздрібнених руських князів. Через 17 років уже хан Батий майже безперешкодно дійде до Києва і зруйнує його. Ще один смертельний удар нанесено по Києву, по Україні. Людність втікає в тому числі і на північ, заселяючи, по суті, дикі землі, несучи свою мову, пісні, міти, звичаї, культуру землеробства, розбудовуючи і зміцнюючи північного сусіда. Це те, що необхідно було для творців нового народу.

Але Київ і це пережив. І знову почав відроджуватися. Та вже 1482 року за намовлянням Московського князя Івана ІІІ наша столиця була розорена ордами кримського хана Менглі-Гірея. Від цього знову виграв північний сусід. Київ остаточно зломлений, він вже не був спроможний домінувати в Східній Європі. Лідерство перебирала Москва.

Києву ще не раз завдадуть удару північні сусіди. Найсвіжіші факти: саме Москвою був організований масовий голодомор в Україні в 1930-ті роки, саме нею було здано фашистській Німеччині на ґвалтування та розорення Київ і всю Україну, саме московські вибухівки та бомби підірвали наші святині Михайлівський та Успенський собори. Саме за планами Москви було збудовано під Києвом Чорнобильську АЕС і, не виключено, із запрограмованою аварією... Все це як один із способів володіти цією землею. Вразливий, незахищений, генетично ослаблений, заляканий народ легко тримати у підданстві та покорі.

Ніколи, ні разу так званий "братній російський народ”, а насправді „байстрюки” німкені Катерини, як говорив батько Тарас, не приходив на виручку Києву. Він спочатку віддавав його (і всю Україну) на поталу, а лише потім з’являвся в ролі "асвабадітєля”, як це було за тої ж "Великої" Вітчизняної війни.

Таємні творці нової держави знали значення столиці для народу і все робили, аби такої не було в сусідів. До речі, Українська республіка періоду Козаччини і не могла розраховувати на якісь перспективи саме через те, що не мала єдиного центру – стольного града. Батурин, Глухів, Чигирин, Умань то лише гетьманські міста, а серцем України – Києвом володіла Москва. І вона тільки чекала, коли козаки ослаблять Польщу, щоб прийти на згарища і заволодіти цією благодатною землею. І якщо росіяни частенько змальовували і змальовують українців зрадниками, то тут ще треба пильно подивитися, хто кому більше і відчутніше зраджував.

Зараз Київ стрімко відроджується і це дуже непокоїть наших північних сусідів. Час вже не такий, щоб можна когось підмовити піти на нього війною (хоча спроби Москви посіяти недовіру світової спільноти до Києва ми вже не раз спостерігали). Тому застосовуються інші методи: економічний тиск, підкупи, захоплення інформаційного простору і церков, паплюження культури та мови корінного народу, підрив авторитету його лідерів, еліти і навіть фізична розправа над ними. Будьте певні, загибель Чорновола, аварії і замахи на деяких інших політичних діячів – це справа тих самих антиукраїнських сил.

Наші північні сусіди, які збудували свою державу на крові і кістках українців, все робитимуть, щоб в Україні не з’явився сильний лідер, що є також (як і сильної столиці) однією з головних умов побудови могутньої незалежної держави.

Вони й надалі будуть підтримувати злочинну українську владу, яка розкрадає молоду державу, не дає розвиватися українському бізнесу, культурі, медицині, науці, книговидавництву, телебаченню і т. п. Поширюватимуть наркоманію, алкоголізм, проституцію, СНІД, щоб українська нація вимирала, а її найбільш активна частина виїздила за кордон і працювала на інші держави, в т. ч. на Росію. Тут вони знайдуть ким їх замінити. Знайдуть, через кого і кому продавати в рабство наших дівчат та жінок, щоб знищувати український генотип. Вони все робитимуть, щоб Україна не відбулася як самостійна і самодостатня держава.

  Москвини нам не брати

Формування (творення) нового народу (російського) завершив дітовбивця, лютий кат цар Іван Грозний. Боголюбський то був лише перший етап. Коли він зазнав поразки в другому поході на Київ, ті, хто сподівався на швидке знищення політичного суперника, яким був Київ, не вибачили йому цього і вбили князя. Почалося накачування мускул і оте: при першій нагоді завдати Києву в спину смертельного удару, про що йшлося вище.

Втім, глянемо на технології, за якими відбувалося творення великодержавницької російської людності. Повернемося до підручника з російської історії для гімназій М. Остроградського. Стор. 94: " За границу русскіе купцы сами не ездили, да и никто из русскихъ людей, кроме пословъ, не ездил въ чужыя страны. Русскіе чуждались иностранцевъ, называли бусурманами, погаными еретиками, и водиться с ними считали деломъ греховнымъ».

Християнські архієреї, а вони в основному були з греків, та придворна свита, яка складалася переважно з людей єврейської національності – майстрів позакулісних ігор, мали свій погляд на віру і уміло маніпулювали князями та царями.

Починаючи з ХІІІ віку, московські князі вже жили під диктовку монголо-татарських ханів. Власне лише 1480 року з розпадом золотоординської імперії розпочинається історія Московії-Росії. Ось який висновок робить відомий російський етнограф і філософ князь М. Трубєцкой у статті «Наследие Чингисхана: Взгляд на русскую историю не с Запада, а с Востока»: «Киевская Русь XII века не предок современной России”. На його думку 1480 року відбулась звичайна «замена ордынского хана московским царем с перенесением ханской ставки в Москву». Немає сумніву в цьому й інший російський дослідник Лев Гумільов: « Вывод довольно странный с точки зрения традиционной историографии и тем не менее абсолютно верный. Формулировка Н. С. Трубецкого о смене столицы, будучи бесспорной, требует лишь добавления о сопутствующей смене династий» («Заметки последнего евразийца» «Наше наследие». № 3, Москва. 1991 г.).

 

Вже в ХV ст. серед бояр і придворних російських царів переважають представники монголо-татарської раси (дивись знімок). Вже вони направляли дії царя, вже вони керували процесами творення нового російського народу. Кордони були закриті, всіх оголосили безвиїзними – щоб ніхто не бачив і не чув про щось передове. Все культурне, цивілізоване називалося – ворожим. Жорстоко каралися прояви вільнодумства. Будь-які інші релігійні вірування, окрім специфічного московського православ’я, яке служило не Богу, а царю та його оточенню, оголошувалися неправдивими, а їх проповідників садили на палі або запроторювали навічно до темниць. Бал правив диявол-самодур: в будь-яку мить, будь-кого могли безкарно побити, зґвалтувати, спалити. Не раз потерпали й самі князі та царі, їхні брати, сини та дочки, батьки, дружини. Їх осліплювали, отруювали, кидали до темниць…

Як це все нагадує роки правління більшовиків, які за прикладом і наукою московських князів – творців російського народу, через 5 століть взялися творити нову масу, новий народ – „совєтський”, з новою релігією – комунізмом, з новим богом – Леніним. До речі, Леніну-Сталіну ці наміри вдалося б здійснити, але за однієї умови: якби вони не замахнулися на „міровую рєволюцію” і якби їм не перешкодив інший самодур – Адольф Гітлер.

Звертає на себе увагу як зовнішня схожість Андрія Боголюбського і Володимира Леніна так і їхніх доль. Вони, як копії. Подивіться на представлені тут знімки зачинателів будівництва російської держави і совєтської. В обох тече кров євреїв і степовиків, обоє відрізнялися патологічною ненавистю до сусідніх країн, особливо України. Обоє мали за головних радників і воєвод євреїв: Боголюбський – Бориса Жидославича, Ленін – Лейбу Троцького, обоє загинули в результаті придворних змов. (Як тут не повірити твердженням, що через певні періоди багато нас може народитися в образі іншої людини і повторити свій життєвий шлях?)

 

На загал всі методи будівництва совєтської держави дуже схожі з методами будівництва Московії. Виявляється оті голодомори на українській землі, депортація кримських татар, а потім заселення України і Криму людьми з Росії, були апробовані ще московськими князями. Точно так вони діяли, приєднуючи до московського князівства новгородців, в’ятичів, тверців.

Знову цитата з "Элементарного курса”: «Но не вдругь могли забыть Новгородцы свои прежнія вольности, и несколько разъ они поднимали волненіе. Тогда москов­ское правительство насильно переселило несколько тысячъ лучшихъ гражданъ новгородскихъ въ города восточной Россіи, а въ Новгородъ на ихъ место переведены были жители изъ Москвы и другихъ восточныхъ городовъ, и отъ вольнаго духа прежняго Новгорода скоро ничего не осталось. Въ короткое время исчезло и богатство Новгорода. Иностранные купцы перестали ездить туда, по причине насилія московскаго князя, посадившаго въ тюрьму многихъ немецкихъ купцовъ и отобравшаго ихъ това­ры въ казну. Торговля разстроилась, населеніе города быстро уменьшилось, «Господинъ Великій Новгородъ», властитель всей северной Россіи, сделался простымъ пригородомъ Москвы.” (ст. 50). Як з часом сталося і з Києвом, Бухарою, Тбілісі та іншими містами.

Отак творилася імперія російська, отаким чином приростало багатство Москви.

Сьогодні йдуть спроби відновити колишню "велич" Росії. Методи, можна не сумніватися, будуть такими ж (розправи міліції і СБУ з "тризубівцями" та "свободівцями", скасування на догоду Москві звання Героя України Степану Бандері тому яскраве свідчення). Прикро, що попередня, здавалося б проукраїнська влада, не врахувала історичних уроків, і, оточивши себе такими ж жидославичами, перегризлась між собою, віддала кермо в руки, тим, хто потихенько здає Україну на чергове розп'яття. Тим часом народні обранці, партії і партійки лише імітують бажання об'єднатися та боротися за інтереси українського народу і б'ють поклони тому розп'яттю. Тож невже після стількох століть мук знову підставимо голову на заклання? Чи може вже усвідомимо, що вкрадене ім'я русів ще не є доказом нашого братерства з північним сусідом, якого наші предки, до речі, не називали русскім, а кацапом (по-турецьки кацап – м'ясник, касапниця у болгарів – бойня), і почнемо шукати власний шлях у цивілізований світ? Без брата, який в будь-який момент готовий зіпхнути нас у прірву.

Стаття із книги "Філософія українського слова" (в новій редакції).