Для
них Друга світова війна 8 травня не закінчилася. Багато партизанів на
підкорених Радянським Союзом територіях Східної Європи ще довго після
1945 року боролися з новою владою. Особливо сильним був рух опору в
Україні. Зрештою, шлях багатьох українців до збройної боротьби легко
пояснити, пише Ґергард Ґнаук у німецькій Die Welt.
«Радянське міністерство держбезпеки та міліція були
розгублені. Вже сім років минуло з кінця Другої світової, а на заході
Радянського Союзу все ще тривали бої» – пише Ґергард Ґнаук. Партизани,
яких в народі називали «лісовими братами», а радянська влада –
«бандитами», діяли і надалі. Чи не найбільшого головного болю органам
безпеки завдавав українець на прізвисько "борсук”. Автор статті
наводить витяг з донесення, датованого жовтнем 1952 року: «”Борсук” –
дуже досвідчений у конспіративній та підпільній діяльності проти
існуючого соціалістичного ладу. При цьому він опирається на вірні йому,
контрреволюційні націоналістичні кадри. (…) У 1947 році "борсук” під час
однієї з операцій органів безпеки декілька годин вичікував під водою у
ставку і дихав при цьому через очеретину». Ім‘я цієї людини –
Василь Кук. У 1950, коли радянська таємна поліція викрила і вбила його
попередника, Василю Куку в підпільній армії було присвоєно звання
«полковника». Він став провідником руху опору в Україні. З 1944 року Кук
був одружений із бойовою соратницею Уляною і жив з нею потайно,
використовуючи з десяток псевдонімів. Його шукали сотні співробітників
МДБ, попередника КДБ. Кук пішов у підпілля ще з початком війни у
1939-му, і, можливо, саме тому описи його у радянських органів були дуже
неточними: «Середнього зросту (160-165), за іншими даними –
низькорослий. Середньої статури, не кремезний (за іншими даними –
кремезної статури). Колір очей – світло-коричневий, за іншими даними –
блакитний». «Шлях багатьох українців до збройної боротьби легко
пояснити: перед війною українці були найбільшим народом в Європі без
власної держави», – пише Ґергард Ґнаук. При цьому доля українців як в
Радянському Союзі, так і в Польщі була тяжкою – в одній державі вони
потерпали від сталінського терору та спланованого голоду, а в іншій –
від польського націоналізму. Проти цього виступила ОУН під проводом
Степана Бандери та вдалася до терору. Кук ще в юнацькі роки став членом
організації. У 1934 році бойова група ОУН вбила польського міністра
внутрішніх справ Броніслава Перацького. Керуючись гаслом «ворог мого
ворога – мій друг», українські націоналісти підтримували тісні контакти з
німецькими політиками. Рейхсвер до приходу Гітлера таємно підтримував
українські групи фінансово та вишколом. Таким був світ, в якому
зростав Василь Кук, зауважує автор статті. Він народився у 1913 році на
території тодішньої Австро-Угорської імперії. А коли ходив до гімназії,
то вона вже належала до Польщі. У 15 років Василь Кук поширював листівки
та переховував зброю, а коли став повнолітнім, то його засудили до двох
років ув‘язнення. Відбувши покарання, Василь Кук пішов у підпілля. Як і
його соратники, у світовій війні, що насувалася, він бачив знак надії –
здавалося, наближається створення власної держави. У 1941 році
українці постали перед вибором: боротися зі Сталіним проти німців чи з
Гітлером проти совітів. Надія створити при наступі німців на Радянський
Союз власну державу швидко зникла. Бандеру заарештували і ув‘язнили в
концтаборі Заксенгаузен, згодом затримали також і Кука, але йому вдалося
втекти. Поступово ставало зрозуміло, що на сході Європи гору
бере Червона Армія. І тоді перед українцями знову постала стара дилема: з
ким проти кого? Наприкінці 1942-го активісти ОУН почали формувати
справжнє військо – Українську повстанську армію (УПА), яка невдовзі
налічувала десятки тисяч бійців. Вони зверталися до червоноармійців з
наступними словами у листівках: «Побийте німецького нелюда Гітлера, а
тоді ми разом з усім народом повернемо проти людожера в Кремлі – Сталіна
і його банди! Брати, переходьте цілими підрозділами на бік національної
повстанської армії!». Але ці сподівання виявилися ілюзіями,
зауважує Ґергард Ґнаук . Згодом підрозділи НКВС отримали завдання
ліквідувати УПА. Найбільша битва проти радянських військ відбулася у
1944 біля села Гурби. Співвідношення сил було 5 тисяч проти 30 тисяч.
Кожна зі сторін стверджує про значні втрати іншої, частині повстанців вдалося вийти з оточення. Партизани
могли утримувати під контролем значні території і опиралися на місцеве
населення, яке більш-менш добровільно їх забезпечувало продовольством.
Повстанці вбачали у совітах окупаційну силу і здійснювали численні
напади. Вражають дані радянських органів, які ще донедавна були
таємними: у перші два роки після захоплення Західної України, було
вбито 11 725 радянських службовців, агентів та колабораціоністів, 2 401
зник безвісти. Влада теж жорстоко діяла проти повстанців, а також проти
цілих сіл, яких підозрювали у симпатіях до партизанів: жінок
ґвалтували, тіла повстанців виставляли на-показ. За даними знову ж таки
радянських джерел, у підсумку кількість загиблих серед українців була у
декілька разів більшою, ніж втрати представників органів влади. До цього
потрібно додати ще 600 тисяч заарештованих і депортованих до Сибіру
українців. Але ситуація, на думку Москви, була незадовільною, а тому
Сталін на декілька місяців навіть усунув з посади керівника компартії в
Україні Микиту Хрущова. На початку 1947 року органи безпеки
оцінювали кількість бійців УПА у 4 456. Той рік став переломним,
зауважує Ґергард Ґнаук, рух опору зазнав чималих втрат. Нова влада
просувала колективізацію селянських господарств, що погіршило ситуацію
із забезпеченням повстанців продовольством. Греко-католицька церква
(УГКЦ), яка нараховувала 4,5 млн вірян та підпорядковувалася Папі, була
ліквідована, а її храми – передані Російській православній церкві. УГКЦ
була під забороною аж до 1989 року. У 1950 році, коли Василя Кука
обрали провідником ОУН та командувачем УПА, він написав програму, в
якій засуджував «більшовицький соціалізм, а також капіталізм». При цьому
він сподівався на партизанів у інших країнах. Зокрема, в Польщі проти
нового режиму боролися українці, які там проживали. Комуністична влада
відповіла на це «етнічною чисткою» прикордонної території і висланням
150 тисяч українців у Померанію та Східну Прусію. Причини боротися проти
нової диктатури були також і в поляків – кількість партизанів у Польщі в
1948 році оцінювали в 13 000 бійців. Остання велика операція,
під час якої групу партизанів змусили скласти зброю, відбулася в лісах
на північ від Варшави 5 липня 1953 року. Того ж року було заарештовано
останнього командира руху опору в Литві, Йонаса Жемайтіса. У
непокірливій Литві боротьба з новою владою забрала життя 20 000
партизанів, ще по 2 000 загинули у Латвії та Естонії. Часто
перемогу каральним органам забезпечувало засилання агентів. У 1954-му,
після 17 років у підпіллі, Василь Кук разом з дружиною був схоплений у
криївці гаданими «товаришами». Після цього були шість років ув‘язнення.
Згодом Василь Кук отримав змогу працювати істориком у Києві, де і помер у
2007 році. Іншим учасникам опору випала ще тяжча доля: другу половину
свого життя багато партизанів провели головно у таборах ГУЛАГу. Найдовше
– командир УПА Мирослав Симчич: майже безперервно з 1949 по 1985 рік
він провів в ув‘язненні. Сьогодні, у віці 88 років, він проживає в
Галичині. «Сьогодні на честь антирадянських борців зводять
пам‘ятники. Їхніх противників – агентів МДБ і КДБ – теж не забули: на
багатьох кладовищах в Україні вони спочивають у перших рядах поряд з
червоноармійцями. Надгробні плити однакові і лише зазначені роки смерті
виказують, що померли вони за іншу мету», – пише Гергард Гнаук. Фото: http://www.oun-upa.org.ua/ Ґергард Ґнаук, Die Welt (Німеччина) // 16:27 08-05-2011
Оригiнал матерiалу: http://www.welt.de/print/die_welt/kultur/article13352752/Kriegsen…
|