Народне слово :: 21 октября 2010

В обласній пресі розпочалася дискусія про художню вартість нещодавно відкритого біля педагогічного університету пам'ятника Володимиру Винниченку. Я теж вирішив відгукнутися на встановлення монумента письменника, художника і політика, нашого земляка, однак, як багаторічний автор «Народного слова» і член його редколегії, вирішив за потрібне зробити це у «своїй» газеті, тим більше, що ця тема небайдужа і читачам «Народного слова». Але тільки естетичним рівнем пам’ятника не обмежуся, питання, точніше - проблема набагато об’ємніша і цікавить вона мене давно й у багатьох аспектах.

Я б не пояснював оцінку роботи львівського автора місцевими скульпторами як те, що їх «жаба задавила», хоч і не вважаю доречними репліки на зразок студій з давньогрецьких канонів та «квадрата Леонардо да Вінчі», а також зауважень автора листа до однієї з редакцій, що обличчя Винниченка «ніби подзьобане після вживання діоксину», «праве вухо більше підтягнуто до потилиці, ніж ліве» тощо. За деяких недоліків пам’ятник виглядає загалом нормально, органічно вписується в університетську площу. До того ж подібні зауваження годилися б, швидше, не для преси, а для художньої ради. Та в тім і біда, що ніхто ні з ким не радився, не радиться і поки що радитися не збирається. І я не тільки розумію, а й поділяю обурення кіровоградських митців тим, як з’являються замовлення на створення монументів у Кіровограді.

Світова практика засвідчує, що всі більш-менш значимі для нації чи конкретної місцевості монументи проходять громадську експертизу. Тобто оголошуються конкурси (як правило, у кілька турів), проводяться виставки і широке обговорення, після чого авторитетна комісія (журі) зупиняється на конкретному варіанті. Так було, зокрема, коли в Єлисаветграді споруджувався пам’ятник відомому славісту Віктору Григоровичу (скульптор – Б.Едуардс), так було і коли виник намір спорудити пам’ятник Винниченку. Тоді, на початку дев’яностих, теж утворили конкурсну комісію (до неї входив і я), оголосили конкурс і встигли провести перший тур, в якому взяли участь і місцеві автори Г.Савченко, А.Мацієвський, В.Френчко. З киян свою модель подав народний художник України Володимир Чепелик. Перевагу було віддано Чепелику (один із варіантів кіровоградських авторів композиційно не відповідав масштабам університетської площі, інші страждали на традиційний «вождизм»). Однак остаточно не було затверджено жодного проекту, вирішили провести другий тур. Та розпочалася гіперінфляція, і стало не до того. Хоча, не раз буваючи в скульптурній майстерні по вулиці Леніна, можу засвідчити, що кіровоградські автори продовжували роботу над образом нашого земляка і у них вистачило б хисту, щоб створити достойну скульптуру Винниченка. Проте їх позбавили можливості бодай запропонувати свої моделі. Прикро? Так. Образливо? Так. Утворений невідомо на яких засадах тандем «із львів’ян у греки» безконкурсно і негласно отримав право на спорудження монумента.

Воїнам-інтернаціоналістам

Тенденція залучати (повторюю – без будь-якого конкурсу) скульпторів зі сторони прижилася в Кіровограді давно, здається, з часів спорудження бездарного пам’ятника воїнам-афганцям у традиціях гірших зразків офіційного радянського мистецтва. А голосно заявила про себе при «вшануванні» міського голови Пашутіна перед міськвиконкомом. Про цей пам’ятник варто поговорити детальніше. І тут доцільно буде навести характеристику його «художніх» якостей, зроблену скульптором Френчком в одній із місцевих газет.

Олександр Пашутін

«Образ неосмислений і не пророблений, - говорить Віктор Васильович, - він нічогісінько не каже про характер… зображуваної особи. Перед нами обличчя немовляти, не обтяженого думками чи, борони Боже, дорослими проблемами. Торс нагадує діжечку, запнуту чимось, схожим на людську вдяганку. Але особливий щем душі викликають черевики голови… Увесь пам’ятник якийсь ніби гумовий і надутий повітрям, схожий на знаменитого олімпійського ведмедика з далекого вісімдесятого року минулого століття». Якщо відкинути іронію, то з професійного боку ця характеристика досить точна. Та не тільки в цьому справа. Задаймося питанням: чи тій особі ми поставили пам’ятник на площі перед головною установою міста? І чи не вистачило б Олександру Миколайовичу й меморіальної дошки, що на розі вулиць Леніна і Пашутіна?

Вікіпедія зазначає: за управління Олександра Пашутіна Єлисаветград пережив розквіт у всіх сферах міського життя – саме в цей час запущено водогін, у місті відкрився перший український професіональний театр (щоправда, до чого тут Пашутін, невідомо. – Авт.), з’явився міський трамвай; попри виняткову зайнятість на всіх офіційних і громадських посадах О.М. Пашутін став першою особою, що в історії міста звела до купи і виклала на папері його історичний розвиток, — він є автором унікальної міської хроніки, виданої 1897 року під назвою «Исторический очерк г. Елисаветграда».

Саме цей нарис і зіграв злий жарт із не дуже обтяженими пошуком істини кіровоградськими чиновниками. Не було б його, ніхто й не пам’ятав би про «благодійника», котрий примудрювався від кожної благодійної акції класти чималі гроші собі в кишеню, оскільки все це проходило через його ж бізнесові структури. Він дійсно був почесним членом багатьох благочинних установ і навчальних закладів, одним словом інтелігентом. Та чомусь цей інтелігент і пальцем не поворушив, щоб зупинити кривавий єврейський погром, перший великий погром у Єлисаветграді, який відбувся саме за його головування (серйозні краєзнавці вбачають причину такої поведінки Пашутіна в конфлікті інтересів міського голови). Але за постать Пашутіна вхопилися, щойно прочитавши його «Исторический очерк». Сприйняли його некритично, хоч нарис містить чимало неточностей, як і некритично підійшли до особи самого голови, не здійснивши належного дослідження його діяльності та повіривши на слово сказаному Олександром Миколайовичем: «Служение обществу должно быть целью жизни», що й закарбували на постаменті разом із прізвищем нинішнього міського голови.

І ще одне. Автори проекту з гордістю пояснювали зміст їхньої композиційної знахідки: Пашутін, мовляв, звільнивши крісло голови, ніби пропонує його наступникам, що має символізувати спадкоємність міської влади. Вони й не помітили, який підступний зміст заклали у свій задум. Коли б такий пам’ятник зводився до жовтня 1917 року, композиція мала б свою логіку. Але його звели у 2009 році, в обласному центрі держави Україна. То від кого приймає владу, вибачте за тавтологію, міська влада на вже майже двадцятому році української незалежності, хто її їй делегує? Невже ж таки царський сановник? Ніяк не розірвемо пуповину з «единой и неделимой»?

Що ж до питання, кому й за що ставити пам’ятники, то тут узагалі суцільний безлад. Місто не має чіткої, історично виправданої і науково обґрунтованої програми монументальної політики. Схоже, задуми виникають спонтанно, залежно від того, звідки вітер подує. Ще з перших років незалежності «під сукном» лежить рішення про спорудження монумента корифеям українського професійного театру. Зате ходять чутки (і, кажуть, не без підстав), ніби вже є «добро» міської влади на спорудження на території фортечних валів пам’ятника російському полководцю Кутузову. Звичайно, як казав гоголівський городничий, «Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать», у цьому випадку – чи варто так запопадливо ламати шапку перед сусідами? Михайло Іларіонович виграв війну з Наполеоном. Але яке це має відношення до Кіровограда, тодішнього Єлисаветграда? Кампанія 1812 року розвивалася далеко не тільки від нашого міста, а й самої України, воювали між собою дві держави, одна з яких колонізувала Україну, а друга мала намір повернути її, теж як колонію, Польщі. Нашого національного інтересу там не було ніякого, хоча на ту війну були рекрутовані й єлисаветградці.

А тепер безпосередньо про Кутузова і наше місто. Вперше підполковник Кутузов побував тут у 1773 році перед відправкою на турецький фронт. Втім, на нього були покладені й інші обов’язки, про які російська історіографія розповідає неохоче – тут він починав свою розвідувальну діяльність. І було б наївно думати, що збирав він відомості тільки про турків і татар: імператрицю не менше цікавили й українці, а саме – Січ і настрої населення після підступного придушення Коліївщини. Рішення про ліквідацію Запорозької Січі у 1775 році виникло не спонтанно, щонайвірогідніше, воно з’явилося в «сіятельній» голові після скасування гетьманства у 1764-му, коли ці дії царату практично не отримали відсічі. Але знищити її без детальної розвідувальної підготовки було якщо й не неможливо, то принаймні не так легко. Що ж до ставлення Кутузова до Єлисаветграда, то він «у приватному листуванні з друзями останніми словами паплюжив місто. Мовляв, немає з ким у карти перекинутися, а місцеве жіноцтво виявилося не таким зговірливим, як того хотілося» (Леонід Багацький). Князю Потьомкіну поталанило більше. Цитую Пушкіна: «Князь Потемкин во время очаковского похода влюблен был в графиню ***. Добившись свидания и находясь с нею наедине в своей ставке, он вдруг дернул за звонок, и пушки кругом всего лагеря загремели. Муж графини ***, человек острый и безнравственный, узнав о причине пальбы, сказал, пожимая плечами: «Экое кири куку!». «Муж графини» - це комендант фортеці Святої Єлисавети князь Долгоруков. А описані події, як стверджує наш земляк, письменник, автор книги «Очаківський розмир» Спиридон Добровольський, відбулися в самій фортеці. То що, нам з цього приводу слід поставити й пам’ятник «светлейшему»?

А на черзі, кажуть, уже й пам’ятник Ушакову. З якого такого дива? Так можна дійти й до увічнення в бронзі генерала Денікіна. А що? Погуляв Антон Іванович у наших краях у громадянську на славу, до того ж у посткомуністичній Москві його прах перепоховано з військовими почестями. Та й грошей на експансію у колишні республіки СРСР Росія ніколи не шкодувала (не думаю, що нечисельна «Русская община» Кіровограда спромоглася своїми силами зібрати кошти на монумент полководця 1812 року).

Олександр Пушкін

Проблема монументальної політики вимагає свого вирішення: поки відповідна програма не набуде конкретних обрисів, Кіровоград не матиме свого історико-монументального обличчя, тут варто вже говорити не стільки про «квадрат Леонардо», скільки про квадратуру круга у міській монументалістиці. Питання виникають на кожному кроці. Скажімо, з нагоди того, що тут проїздом нібито побував Пушкін, маємо йому погруддя біля педуніверситету. Але ж так само проїздом тут побував і Міцкевич, поет набагато відоміший і шанованіший у Європі, чому йому немає пам’ятника? Через Єлисаветград до Аджамки для зустрічі з «артільним батьком» Миколою Левитським добиралася Леся Українка, за деякими даними тут деякий час жив Борис Гмиря…

Можна наводити багато імен, гідних увічнення в монументах, меморіальних дошках тощо. Зупинюся ще лише на одній історичній постаті – останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Нещодавно по місцевому телебаченню натрапив на сюжет, у якому, напевне, студент і викладач (початку не бачив, тож точно сказати не можу) дискутували на тему, чи бував кошовий у фортеці Святої Єлисавети і чи варто з цього приводу увічнювати його у нашому місті. Як на мене – дискусія безпредметна: за більш як десять років перебування на посаді кошового отамана він не міг не підтримувати зв’язків із фортецею, тим більше, беручи участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 років. І не треба чекати, коли відкриють архіви фортеці, котрі зберігаються чи не в стольному Києві, щоб зрозуміти: спорудити пам’ятник захиснику права українців бути господарями на своїй землі, канонізованому під іменем Петра Багатостраждального, наше місто мало б за честь.

Із усього сказаного випливає, що міській раді необхідна не кулуарна, а справді компетентна, відкрита у своїй роботі для громадськості комісія з питань монументальної політики, котру б складали науковці-історики, літератори, митці, архівісти, краєзнавці і яка б розуміла, що працює вона не десь по-сусідству, а в самому центрі України.