Колоніальний статус України у складі Російської імперії (ХVIII – XX ст.)
У своєму злісному запереченні справедливого антиколоніального характеру
українського національно-визвольного руху ХХ ст. частина російських
політиків та науковців, а також деякі їхні холуї в Україні бездоказово
ставлять під сумнів тезу про колоніальний статус України у складі
Російської імперії і підневільне становище в ній українського народу.
Мовляв, українцям у складі російської держави жилося загалом терпимо, а
багато з них навіть зробили при імператорському дворі карколомну
кар'єру, здобули багатство і почесті, були допущені й до влади.
Так,
ми знаємо таких "українців". Наприклад, полковник компанійців
(найманців) Гнат Галаган за те, що зрадив гетьмана Івана Мазепу й
допоміг російським військам зруйнувати Запорозьку Січ, – він сам був
колишнім запорожцем і знав усі входи й виходи з Січі – був на знак
вдячності призначений Петром І (не обраний за звичаєм місцевими
козаками) полковником Прилуцьким і двадцять п'ять років правив полком
безконтрольно, не підкоряючись українській адміністрації краю ані
гетьману, бо ж від "самого царя" свою посаду отримав. Правдами й
неправдами він зібрав у своїх руках величезні маєтки, силою забирав
землі у сусідів, записував вільних козаків своїми підданими. У свою
чергу горді своєю "вірністю" чужоземному престолу Кочубеї грабували
селян та козаків, мордували звірячими способами непокірних. Все це
сходило Кочубеям із рук через ту ж таки "вірність" Росії. Як стверджує
історик О. Субтельний, Віктор Кочубей – українець, який належав до
найближчого оточення імператора Росії, якось заявив: "Хоч і народився я
хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший...Моє становище підносить мене
над усякими дріб'язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших
губерній (України – Авт.) з точки зору спільних інтересів усього нашого
суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують". Але чи статки
отаких "вірних хахльонков", набуті зрадою, можна вважати показником
благоденства всього українського народу під крилом російського
імператорського орла? Якою була реальна політика російської влади щодо
України від моменту укладення Переяславського договору 1654 року між
Українською Республікою та Московським царем про воєнний союз між ними
та особливий царський протекторат, і до 1917 року – початку нової
національно-визвольної революції українського народу?
Перш ніж відповісти на ці запитання, необхідно згадати, що основними формами колоніальної залежності є наступні.
Протекторат
– коли одна держава (протектор) згідно нав'язаного нею іншій державі
договору, підпорядковує собі зовнішню і, частково, внутрішню політику
цієї держави. Протектор представлений у протегованій державі своїм
резидентом (міністром, губернатором, радником), через якого контролює
керівництво цієї держави.
Васалітет – коли одна держава (васал)
перебуває в залежності від сильної держави (сюзерена) і підпорядковує їй
свою зовнішню, а також у тій чи іншій формі й внутрішню політику. У
Європі, наприклад, в ХІV-ХV ст. ─ васалітет Болгарії, Сербії чи
Трансільванії щодо Туреччини. В епоху феодалізму васал, як правило,
платив сюзерену визначену данину, постачав людей для його війська.
Сюзерен затверджував главу васальної держави.
Колонія – форма
залежності, при якій колоніальний народ позбавлений національної
державності і не має жодних політичних прав і свобод. Економічні ресурси
колонії розглядаються як власність метрополії, яка встановлює вигідний
їй політичний і правовий режим в колонії, зосереджуючи в руках своєї
колоніальної адміністрації всю повноту влади та управління.
Процес
насильницького переведення незалежної Козацької України (Гетьманщини) в
стан колоніального рабства аргументовано висвітлив видатний український
історик та державний і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882 – 1951).
Зокрема в його праці "Нарис історії України", перевиданій у нас в 1991
році видавництвом "Світ" при Львівському державному університеті,
читаємо, що московський цар Петро І, поставивши собі за мету остаточно
"прибрати Україну до рук" (за його ж висловом), послідовно ліквідовував
усі ознаки української державності й систематично ослаблював Україну,
фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут,
виснажуючи його сили.
Як зазначав Д.Дорошенко, передусім Петро І
вжив заходів із поступового позбавлення українців-патріотів влади в
Україні. Так, всупереч волі козацької старшини він наказав вибрати на
гетьмана України не любого їй сміливого та енергійного чернігівського
полковника Павла Полуботка, а стародубського полковника Івана
Скоропадського, людину вже старшу й тихої, лагідної вдачі. Безумовно,
Скоропадський належав до групи мазепинців, але події заскочили його так,
що він мусив залишитися на боці Москви. На його долю випало тяжке
завдання: рятувати, що можна було, з автономії Гетьманщини, яку цар
Петро після Полтавської битви вирішив звести нанівець.
Отже,
гетьман Скоропадський звернувся до царя Петра І з проханням підтвердити
права й вольності Гетьманщини, а також: щоб козаки в походах залишалися
під командою своєї старшини, а не московських офіцерів, які знущалися
над ними, щоб московські воєводи не втручалися до внутрішніх справ
України, щоб не обтяжати українське населення постоями московських
військ і т. п. На це все прийшла відповідь за підписом канцлера
Головкіна: цар у загальних фразах підтверджував "права й вольності", але
українські війська мали по давньому залишатися під командою російських
генералів. А це означало, що українські козаки й далі будуть воювати
далеко від дому за чужі їм інтереси, будуть гинути на будівництвах
каналів у фінських болотах від холоду, голоду і побоїв російських та
німецьких на російській службі "отцов-командіров".
Водночас
всупереч чинним українсько-російським договорам, московський цар
призначив стольника Ізмайлова бути своїм міністром при гетьмані.
Ізмайлов дістав від царя дві інструкції: явну й таємну. В таємній
інструкції Ізмайлову доручалося стежити за зовнішніми зносинами
гетьманської адміністрації, її фінансовою та кадровою політикою. У
розпорядженні царського при гетьмані міністра перебувати два російські
полки.
Стольника Ізмайлова, як доглядача за гетьманом, скоро
замінив стольник Протасьєв, великий хабарник і ворог України, який вів
агітацію проти гетьмана серед населення й раз-у-раз висилав на нього
доноси цареві. За його ініціативою цар видав у 1715 р. наказ, яким
скасовував колишній порядок вибору полкової й сотенної старшини й
замінив його призначенням: полкові й сотенні ради визначали тільки
кандидатів, а гетьман, за порозумінням із міністром-резидентом,
призначав котрогось із кандидатів, який мав складати присягу на вірність
цареві в присутності російського міністра.
Врешті, зовсім не
рахуючись із законними правами України й ігноруючи її гетьмана, цар
Петро І почав сам призначати козакам полковників, і то не українців, а
росіян і чужоземців на російській службі. У три північні полки:
Стародубський, Чернігівський і Ніжинський були призначені росіяни, до
Гадяча призначено полковником серба Милорадовича. Також всупереч
українсько-російським угодам, які забороняли надання земельної власності
в Україні неукраїнцям, цар Петро І роздав великі земельні маєтності,
конфісковані в прихильників Мазепи, цілій низці російських генералів і
вельмож, серед яких більша частина були німці: Вайсбах, Рооп, Мініх та
інші. Всі вони, їхні адміністратори з чужинців, і поміщики, поводилися
на Україні, як у завойованому краю, й дозволяли собі всякі надужиття,
всякі насильства над місцевим населенням. Ніхто не міг їм нічого
зробити; вони держали себе зовсім незалежно від гетьмана, ігнорували
місцеву українську владу, й ніхто не смів на них поскаржитися; скарги
самому гетьманові залишалися без наслідків, бо й гетьманові було не під
силу боротися з чужинцями, які хвалилися, що вони поставлені царем і
тільки йому одному й підлягають. А скаржитись у Москву також не досягало
цілі, бо там не звертали уваги на ці скарги. Нові земельні власники, не
бувши певні, як довго вони будуть володіти маєтками, старались якомога
швидше збагатитись і страшенно визискували підвладних їм українських
селян. На Україні кріпаччини ще не було; селяни зобов'язані були
відбувати тільки деякі повинності на користь власників маєтків. Нові
поміщики заводили кріпацькі порядки, такі, які вже давно існували в
Московщині, але які були нові й страшні для українського люду. Деякі
царські вельможі, не обмежуючись тим, що їм подарував цар або з
царського наказу гетьман, самовільно захоплювали величезні маєтності.
Так, генерал Мєньшиков до подарованих йому царем маєтків на північній
Чернігівщині самовільно приєднав цілі дві козацькі сотні, тобто дві
великі округи, а козаків, які там мешкали, обернув у своїх кріпаків і
примушував відбувати панщину. Гетьману Скоропадському коштувало
величезних і довготривалих зусиль, доки він домігся, щоб Мєньшиков
повернув незаконно загарбані землі.
До програми ослаблення
гетьманської України настільки, щоб вона вже ніколи не могла й мріяти
про якусь незалежність, належала й започаткована також царем Петром І
політика російського уряду в ділянці економічного життя. Ця політика
мала виразну мету: зруйнувати Україну як самостійний економічний
організм, обернути її в російську колонію, у ринок збуту молодої
російської індустрії, яку саме почав насаджувати в себе цар Петро І.
Слід
знати, що наприкінці XVII ст., після закінчення національно-визвольної
революції під проводом Богдана Хмельницького, внаслідок якої український
народ звільнився від чужої польської влади, в Гетьманщині розпочався
інтенсивний розвиток сільського господарства і торгівлі. Продукти
сільського господарства служили предметом експорту, перетворювалися у
грошовий капітал, який давав змогу отримувати з-за кордону продукти й
вироби західноєвропейської промисловості. Починає помалу формуватися
спеціальна купецька верства з-поміж багатших міщан українських міст. У
торгівлі брали участь і нижчі верстви населення: козаки й селяни. Вони
об'єднувалися в торгівельні кампанії, щоб постачати на вивіз певну
партію якогось краму, або ж служили як візники, возячи чужий крам за
кордон на своїх конях чи волах.
Україна була торгівельно зв'язана
насамперед з Польщею та Німеччиною. Там був головний ринок збуту її
продуктів і туди спрямований був їх вивіз. Цей вивіз ішов головно до
Шльонська та до балтійських портів ─ Гданська, Кролевця (Кенігсберга) і
до Риги. Прибутковою була також торгівля зі Сходом. У свою чергу,
дослідник українського імпорту тих часів В. Дубровський зазначав, що:
"...кількістю, асортиментом і важливістю товарів, що ввозилися для
власного споживання у першій половині ХVIIІ ст., Гетьманщина була
міцніше зв'язана з Польщею і Туреччиною, ніж із Московщиною".
Економічна
політика царя Петра І щодо України полягала передовсім у забороні
вивозити українські продукти до німецьких портів і під примусом везти їх
до портів російських; далі було заборонено привозити в Україну цілі
категорії закордонного краму й, нарешті, виключено з приватної торгівлі
цілу низку продуктів, монополізованих російським урядом. Це все вкупі
робило повний переворот в економічному житті України й підкопувало його в
самих його основах.
У 1701 р. цар Петро видав указ, щоб
українські купці торгували із закордоном лише через порт Азов на р. Дон.
Але це не вдалося здійснити, оскільки Азов не давав виходу Україні до
жодної з європейських країн. Та й, зрештою, Азов було втрачено після
невдалої війни з турками над Прутом 1711 року. Тоді починаються заборони
вивозити продукти українського господарства до балтійських портів:
Риги, Данцига (Гданська) й Кенігсберга, а наказується везти їх до
Архангельська. Так, у 1701 р. було наказано вивозити прядиво, поташ,
юхту, сало, віск та інші продукти тільки до Архангельська на Білому
морі. Коли зважити, який далекий був Архангельськ від України, як довго
треба було їхати до нього, та ще коли взяти до уваги, що від Москви до
Архангельська транспорт ішов тільки зимою по санній дорозі замерзлими
річками, бо в інші місяці року через непрохідні болота майже не було
проїзду; коли пригадати, нарешті, що Північне море замерзало на більшу
частину року, та й самий шлях кругом Скандинавії до Європи був страшенно
довгий, то ми зрозуміємо, що такий наказ просто вбивав експорт тих
важливих в українській торгівлі продуктів. Не помагало й те, що прядиво,
яке вивозилося через Архангельськ, російський уряд увільняв від оплати
мита. У 1711 р. було знято заборону вивозу прядива через Ригу, яка тепер
була вже в російських руках, але й до Риги було їхати дуже далеко й
незручно. У 1714 р. вийшов наказ, що забороняв узагалі вивозити
українські продукти: прядиво, шкіри, сало, віск, олію, щетину й цілу
низку інших до чужоземних портів; їх можна було везти тільки до
російських портів: Риги, Петербурга й далекого Архангельська; це було
новим тяжким ударом для української торгівлі. У 1719 р. заборонено
вивозити за кордон українське збіжжя. У наступні роки пішли нові
обмеження, які врешті звели український експорт за кордон до мінімуму.
Таких
самих заборон і обмежень уживав російський уряд і щодо імпорту
чужоземних товарів в Україну. У 1714 р. заборонено ввозити такі вироби:
панчохи, золоті й срібні нитки, дорогі шовкові тканини, цукор, фарби,
полотно, столову білизну, тютюн і сукно. Чому саме підпали забороні такі
товари, як сукно, полотно, панчохи? Річ у тому, що цар Петро намагався
насадити штучно мануфактурну промисловість на Московщині. Він давав
якнайбільші пільги тим московським купцям, які засновували фабрики
мануфактури, щоб чужоземні мануфактурні вироби не могли конкурувати з
домашнім московським виробом, чужоземні товари обкладено дуже великим
митом, а до України просто заборонено їх привозити, щоб примусити
українців купувати замість чужоземних виробів вироби молодої московської
мануфактури. Коли в Рязані була заснована фабрика голок, то в Україну
було заборонено привозити голки з Австрії або Шльонська (Сілезія), щоб
примусити купувати вироби Рязанської фабрики, далеко гірші й дорожчі
Пересунення
торговельних шляхів мало для української торгівлі дуже шкідливі
наслідки. Крім того, що нові шляхи ─ до Риги, до Петербурга, а особливо
до Архангельська були значно дальші, постали інші, дуже поважні
невигоди: переривалися наладжені торговельні зв'язки, переривався
кредит. Українське купецтво тратить помалу свій характер купців і
сходить на роль звичайних експортерів продуктів сільського господарства.
Воно підпорядковується інтересам російського купецтва й перекуповує в
нього заборонені для безпосереднього ввозу з-за кордону в Україну
товари. Таким чином український покупець купує тепер той самий
закордонний крам уже з російських рук, і розуміється, платить за цей
крам значно дорожче.
Забороняючи деякі категорії продуктів для
вивозу за кордон, російський уряд примусово дуже знижує ціни на продукти
на українському ринку. Тоді він сам скуповує по дешевих цінах цей
продукт і продає його за кордон. Так, у 1712 р. уряд закупив в Україні
на сто тисяч карбованців прядива й продав усе через Архангельськ за
кордон. Потім кілька разів поспіль він повторював цю операцію.
Російський уряд дуже часто сповіщав офіційно про свої накази в
торговельних справах уже після того, як фактично почав вводити ці накази
в життя. Це руйнувало українських купців і відбивало в них охоту до
нових операцій, бо ніхто не був певний, що вони не підпадуть під
заборону, ще до того, як будуть доведені до кінця.
У парі із
штучною регламентацією українського експорту й імпорту йшла також і
митна політика російського уряду. Досі українські купці при своїх
закордонних операціях платили на українському кордоні ввізне мито, так
звану "індикту", й вивізне "евекту", яке надходило до української
державної скарбниці. Тепер встановлено на українсько-російському кордоні
особливе мито на користь російської скарбниці, а далі за той самий крам
бралося мито ще й у російських портах. Висота цього мита була 5-10 %
вартості краму і платити його треба було тільки в золоті. У 1724 р.
заведено було такі митні такси при вивозі з України: від олії, сала,
льону і прядива ─по 4 %, від смоли ─18 %, від збіжжя ─ 25 %, а від
льняної пряжі й необробленої шкіри ─ навіть 37 %. За привозний крам,
який ввозився на українську територію, брали на російському кордоні від
10 до 37 %.
Некорисно відбивалося на українськім економічнім
житті ще й те, що разом із новими земельними власниками-росіянами, з
усіма цими Мєньшиковими, Строгановими, Нєплюєвими та іншими потяглася
ціла зграя їх земляків, як дрібних службовців та агентів. Усі вони, як
елемент привілейований, маючи повсякчасний захист від своїх патронів,
зайнялися скуповуванням місцевих продуктів і вивозом їх до Росії.
Купували за дуже дешевими цінами, використовуючи свої зв'язки й свою
фактичну безкарність і потім продавали за значно дорожчими цінами, тобто
займалися безсовісною спекуляцією. Місцевий торгівельний елемент не міг
витримувати з цими московськими купцями конкуренції. Для прикладу можна
зазначити, що компанія, яка купчилася довкола князя Мєньшикова, скупила
одного разу прядива на 85 000 карбованців ─ сума величезна на той час, і
перепродала його в Москву по вдвічі і втричі дорожчих цінах. Так само
скуповували й волів. Ця сама компанія, використовуючи свої зв'язки й
протекцію царя, закуповувала тисячі волів, причому один віл обходився їй
пересічно по 10 копійок, до смішного дешева ціна навіть і на ті часи.
Регламентація
української торгівлі доходила до дрібниць і безконечно обтяжувала
українських купців. У 1715 р. вийшов наказ, щоби купці, їдучи до Риги,
спершу всі їхали до Глухова і там у гетьманській канцелярії подавали
спис усього краму, який тут перевіряли, й до валки додавали спеціального
гетьманського дозорця. Обов'язок їхати зовсім убік від свого шляху ─ до
Глухова, й зв'язані з цілою цією процедурою витрати, розуміється,
знеохочували купців. Після смерті гетьмана Скоропадського в 1722 р. були
скасовані українські окремі паспорти, й тепер, щоб виїхати за кордон,
треба було спершу їхати до Києва, до російського коменданта або
губернатора, а крам везти на огляд аж до Брянська, прикордонного міста
на російській території.
Ще у 1709 р. на всіх прикордонних
українських пунктах поставлено російські військові застави. Це
пояснювали воєнними подіями того часу. Але згодом цим заставам надано
повноваження контролю над українським торгівельним рухом. Ці військові
застави дозволяли собі страшенні насильства й надужиття. Навіть вищі
російські урядовці нарікали, що через ці надужиття на кордоні чужоземна
торгівля України зовсім занепадає, й російський бюджет не дістає ніяких
прибутків від митних зборів. Зазнавала, очевидно, великих збитків від
зменшення закордонної торгівлі й українська державна скарбниця.
Намагаючись захистити російські провінції від конкуренції українського
тютюну й горілки, російський уряд зовсім заборонив привозити їх до
Московщини; трохи пізніше знову було дозволено їх ввозити, але було
обкладено 30 % митом, окрім наявної вже гетьманської "евекти". Усі
названі розпорядження російського уряду гальмували й підкопували
розвиток торгівельного життя в Україні та шкідливо відбивалися на її
економічному добробуті.
Багато українських купців збанкрутували,
інші перейшли на дрібну торгівлю всередині самого краю; наплив
торгівельних чужинців, у першу чергу росіян, скоро зовсім витіснив
українців із міжнародної торгівлі. Ослаблення торгівельних зв'язків із
закордоном відбилося також і на інтересах ширших мас; тепер уже за
візників при перевезенні краму треба було наймати росіян, бо з них на
українсько-російському кордоні не брали мита, як брали його з українців.
Широкі кола українського селянства й козацтва позбулися таким способом
доброго заробітку. Т.зв. "первинне накопичення капіталу" українцями
припинилося.
Цілеспрямована руїнницька економічна політика уряду
Московщини в Україні згубно відбилася на соціальній структурі
українського суспільства. Воно, здавалося б в умовах мирного часу, не
під час війни, втратило цілі свої суспільні верстви: промислову і
торгівельну. Через те, як наголошував український вчений і політичний
діяч М.Шаповал, українці не мали в своїх руках транспорту і комунікацій,
через те не могли вести вищої науково-культурної праці в своїх
інтересах, через те були витиснуті з міст – адміністративних,
економічних та культурно-освітніх центрів. Паралельно російським царатом
ліквідовувався такими ж підступними методами окремий український
військовий стан – козацтво. Через те українці надовго стали
неспроможними взяти в свої руки політичну владу на рідній землі. Україна
швидко втрачала характер самостійного політичного та економічного
організму й перетворювалася у звичайну колонію Москви: насильно
відрізувалася від безпосередніх зносин із закордоном, ставала ринком для
збуту московських виробів, а сама могла продавати свою сировину й
продукти свого господарства тільки до Росії.
Започатковану Петром
І хижацьку щодо українського народу політику перетворення України в
безправну колонію продовжили його наступники на імператорському троні.
Опираючись на численний репресивний апарат, вони ліквідували в 1764 році
Гетьманщину, а в 1775 році – Запорозьку Січ. Аби нащадки колишньої
козацької старшини не ремствували, їм кинуто "кістку" з імператорського
столу – "Жалувану грамоту дворянству" 1785 року, якою їх, як "менших
братів", включено до правлячого класу імперії. А більшість населення –
селянство – "ощасливили" запровадженням кріпацтва російського зразка.
Так усі матеріальні та людські ресурси України було поставлено на службу
імперському Центру.
Навіть аж ніяк не українофіл В.І.Ульянов
(Лєнін) у 1914 році визнав, що поневолена Україна "...стала для Росії
тим, чим для Англії була Ірландія, яка нещадно експлуатувалася, не
отримуючи нічого натомість".
Також т.зв. "радянський" економіст
Михайло Волобуєв у 1928 р. стверджував, що хоч Україна не є "азіатським"
типом колонії ─ бідної, без власної промисловості, ресурси якої
імперія, що її експлуатує, просто викачує; але вона належить до
"європейського" типу колонії, тобто є промислово розвинутою країною, яку
позбавляють не стільки ресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних
прибутків. Головним винуватцем цього, на його думку, була Росія.
Капітал
перекачувався з України внаслідок імперської політики ціноутворення,
коли вартість російських готових товарів була штучно завищена, а ціни на
українську сировину примусово встановлювалися невиправдано низькі.
Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші
прибутки, ніж компанії з видобутку вугілля та залізної руди в Україні.
Капітал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському
Півдні. Так економіку України (що, як наголошував Волобуєв, була
виразним автономним цілим) позбавляли потенційних прибутків і змушували
слугувати інтересам російського центру імперії.
Таким чином,
статус України в складі Російської імперії був дійсно колоніальним.
Український народ зазнавав із боку чужої йому імперської влади
жорстокого національного та соціального гноблення. Однак український
народ не скорився. Він пам'ятав роки козацької волі. Він прагнув її. Про
це він нагадував російській колоніальній адміністрації та доморощеним
колаборантам численними актами непокори, антиурядовою діяльністю
легальних і таємних організацій української інтелігенції і селянськими
повстаннями, які врешті злилися в єдиний могутній національно-визвольний
рух українського народу за свободу й незалежність, що виборов у 1917
році Українську Народну Республіку. Ця боротьба була справедливою і
законною як з погляду тодішнього, так і сучасного міжнародного права й
людської моралі. Це не був сепаратизм, начебто інспірований німецькими
та австро-угорськими спецслужбами, в якому зловредно звинувачували
українців фанатичні прихильники російської "єдіной і нєдєлімой", а
виразна антиколоніальна боротьба. Не визнавати цього можуть лише люті
вороги українського народу, безпринципні зрадники, тупоголові
великодержавні шовіністи та патологічні україножери.
