Українські політв'язні у країні Комі становили значну частину невільників протягом усього ГУЛАГівського періоду. Після Голодомору і пограбування приватних господарств українців, проведеного СССР, в Комі на 1939 рік нараховувалося 6010 етнічних українців. Близько 15 тис. громадян із західної України були депортовані після "золотого вересня". Не менше 20 000 українців у роки Другої Світової війни працювали в Комі АССР за колючим дротом. Третя, повоєнна хвиля депортації із Західної України становила понад 4 тисячі осіб. До 1959 року на території Комі проживали 81,415 українців - звільнених з таборів, спецпоселенців, вільнонайманих. Це понад 10% всього населення цієї фіно-угорської країни.

У січні 1953 р. в Особливих таборах СРСР утримувалися понад 60 тис. українців, тобто 27 % усіх політв'язнів. Українці зробили значний внесок у створення промислового потенціалу Комі.

Автори назвали історію Абезі й Адаку трагічною дорогою у вічність. Дана праця - не перше дослідження п. Федущак. Кілька років тому п. І. Федущак разом з покійним академіком О. Романівим випустила у світ збірник про злочинну розправу НКВС над тисячами українських політв'язнів у західних областях України у перші дні ІІ Світової війни. Тоді, відступаючи перед натиском німецьких військ, енкаведисти за наказом радянського парткерівництва розстріляли і закатували тільки у львівських тюрмах понад дві тисячі політв'язнів .

Масштаби, розмах злочинів НКВС на території Воркути, Інти, Абезі, Адаку значно перевищили згадувані тут масштаби.

За архівними даними, при будівництві одної лише Абезьської дільниці будівництва залізниці Котлас - Воркута за 1941-42 рр. загинули 1533 ос., з них 324 українці.

Через Абезьський санітарний табір пройшло чимало борців за волю України, видатних діячів української культури, науки. Там поневірялися в різний час патріарх УГКЦ Йосип Сліпий, прелат Олександр Ковальський, протоієрей Куценко, священики Василь Процишин, Кочутич, Горчинський, Дмитрук, поети Сергій Спаський з Києва, Орися Матешук зі Львова, Микола Володарський з Кіровограду, актриси Надія Донченко з Харкова і Новицька з Києва, київська балерина Іноземцеві, учитель Василь Джурик з Рівненщини.

На 30.12.1954 в Особлагу №1 (Мінлаг, Інта) утримувалися 3282 українці - 28,5 % контингенту.

Постає питання, чому саме ця обдарована людина вирішила присвятити своє життя дослідженням долі українських політв'язнів далеко від рідної Батьківщини. У післямові цієї книжки маємо часткову відповідь на це питання. Адже через кілька тижні після її народження у 1937 році її батько, відомий український вчений-історик Української Академії Наук, був заарештований НКВС за відмову публікувати наклепи на свого вчителя і друга Михайла Грушевського. Це коштувало йому дуже дорого. Юркевич був рік тортурований, а тоді відправлений у Воркутинські концтабори і там ще через рік помер. Тому авторка нової книги вирішила присвятити своє життя пошукам і дослідженню долі тих політв'язнів Півночі, хто пропав безвісти і серед кого був її батько.

Сповнена енергії і завзяття, п. Федущак організувала доброчинне товариство «Пошук», об'єднала довкола себе таких же ентузіастів, як і вона сама, розшукує родини загиблих, підтримує з ними зв'язки. До цієї діяльності залучила усю свою родину, разом з дітьми провела експедицію до цих таборів. Вони нав'язують контакти з колишніми інтинськими політв'язнями, в першу чергу - в Україні й Комі.

У період перепису населення Комі в 1959 р. на території краю проживали 81415 українців (звільнених з таборів, спецпоселенців, вільнонайманих) - понад 10 % населення. За даними перепису 1994 р. - 88423 ос. - понад 7% населення.

Згідно перепису населення Росії 2002 р., з 5,1 млн. осіб у Республіці Комі проживає 1019 тисяч, з них 134 тис. - у Воркуті, 46,5 тис. - в Інті, 127,5 тис. - в Ухті. Осіб за національністю комі зареєстровано у республіці 312 тис.

З 1990 р. у Комі створюються національно-культурні товариства. Вони плідно працюють у Сиктивкарі, Ухті, Воркуті, Інті, Усінську. Діють 4 недільні школи, у 6 середніх школах організовані курси української мови. Проте, навіть у Інті, з її 6-тисячним українським населенням, досі немає ні української бібліотеки, ні школи. Немає в республіці українських ЗМІ, крім газети й альманаху, які видаються для українців Комі в Україні. Немає жодного українського пам'ятника жертвам репресій. Отже, роботу, яку проводить товариство «Пошук» з українською громадою Комі, важко переоцінити. Великий досвід і багаторічна праця дали можливість авторам цього видання підготувати важливу публікацію.

Книга складається з чотирьох розділів і вступу. Вона досить широко проілюстрована документами й світлинами, як сучасними, так і табірними.
I розділ книги - «Етапи в небуття» - присвячений історії виникнення і діяльності таборів НКВС у Комі, зокрема - Воркутинських та Інтинських. Автори використали значний об'єм різноманітних джерел, як-то архівні документи, довідники, наукові праці, минулу і тогочасну періодику Варто відзначити наведені у книзі схеми таборів, складені на прохання авторів колишніми в'язнями. Подається характеристика структури концтаборів, наповненість їх політв'язнями, стан здоров'я, харчування, рівень смертності.

Можна без сумнівів твердити, що всі ці елементи не відповідають нормальним умовам життя. Мало сказати, що вони важкі. Виснажені до крайнощів, хворі, голодні політв'язні Воркути в 1936 році піднімають страйк. Для їх приборкання була створена «Розстрільна комісія». На чолі цієї «Розстрільної комісії» начальник концтабору Кашкетин розстріляв понад 2000 в'язнів (всього їх було 5 тисяч), а на цегельному заводі Воркути частину в'язнів спалив живцем. Помітним був повстанський рух серед в'язнів у 1942 році. На чолі спротиву був західноукраїнський політв'язень Атаманчук. Жорстоко придушене було і воркутинське повстання 1952 р.

Використавши доступні архівні та мемуарні джерела, автори не досліджують таких випадків, але вони розкривають сукупність засобів масового знищення в'язнів, які призвели до того, що з 1938 по1940 рік із 20 000 політв'язнів, доставлених до Абезі, залишилось тільки 3900.

Висока смертність в'язнів у концтаборах Півночі не тимчасова - вона була постійною. На протязі 5-6 років службовці КГБ мали кілька підходів до поховання мертвих. До 1950 року мертвих ховали голими, після 1950 на них накидали рядно, і лише з 1952 року хоронили в одязі. Похоронні команди на табірних кладовищах заготовляли коротким літом на весь рік довгі рови, на 50 мерців кожний, через те, що зимою неможливо було вручну видовбати могили у мерзлій землі.

Табірний режим ставав щораз жорстокішим, умови харчування набагато гіршими, в'язні ставали кволими і непрацездатними. Навіть молоді в'язні не витримували умов життя. Ось кілька прикладів: Білас Володимир зі села Княжий Міст Дрогобицької області, молодий хлопець віком 24 роки, засуджений на 10 років неволі, помер від виснаження через 2 роки. Ув'язнена Брись Ольга, 1909 року народження, заарештована 1950 року і в той же місяць померла. Горбатюк Марія, 1928 року народження, заарештована в серпні 1946 року 18-річною дівчиною, була ув'язнена і засуджена на 25 років концтаборів. Померла у 1952 році, 26-річною.

Іх імена та біографічні довідки Ви знайдете у головній, ІІ частині книги - «Скрижалі пам'яті». Тут наведені близько 800 імен уродженців України, які загинули в таборах Абезі й Адаку, та 137 біографічних довідок, близько половини яких з портретами. Це результат багаторічної кропіткої пошуково-дослідницької роботи товариства «Пошук».

ІІІ частина - «Відгомін пережитого» - містить прозові та поетичні спогади людей, чия доля була пов'язана саме з цими двома таборами. Їхні свідчення не менш цінні для історії, ніж архівні документи. Більшість спогадів зібрані самими авторами, використана також мемуарна література та поетичні збірники. Особливі почуття викликають вірші, присвячені донькам загиблих В. Юркевича та І. Фещенка-Чопівського.

У IV частині - «Хрести над Усою» - автори описують усю роботу у справі увічнення пам'яті жертв Абезі й Адаку, яка роками ведеться багатьма сподвижниками, не без участі самих авторів. Важливе місце тут займають матеріали організованої авторами експедиції по місцях, які є об'єктами дослідження.

Шановний читачу, перед Вами тільки невеликі штрихи до огляду праці двох авторів - Інни і Віктора Федущаків, яка безумовно заслуговує схвалення, як черговий яскравий документ відновлення історичної пам'яті співвітчизників.

http://poshuk.lviv.ua/abez_zmist_p_.html

http://www.ugraina.org/articles/4825.html