ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»   КИЇВ. 22 ГРУДНЯ 2010 РОКУ. БІЛЯ ПОСОЛЬСТВА РФ В УКРАЇНІ. ТАК УКРАЇНЦІ ВІДРЕАГУВАЛИ НА ЗАЯВУ ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРА РОСІЇ ВОЛОДИМИРА ПУТІНА

Декілька днів, що минули з моменту «сенсаційної» (у гіршому значенні слова) заяви глави російського уряду Володимира Путіна про те, що його «країна переможців» здолала б нацистського ворога у Великій Вітчизняній війні й без допомоги України чи будь-яких інших республік колишнього СРСР, — дають змогу вже не на емоційному рівні, а більш спокійно, аналітично розібратися як у явному та прихованому змісті самої заяви, її наслідках, так і в реакції експертів, аналітиків, «пересічних» громадян у Росії та Україні. А така реакція вже є. Відзначимо деякі характерні моменти.

Попри всю патріотичну бравурність висловлювань прем’єра Росії — показово, що в російських соціальних інтернет-мережах підтримка його заяви є далеко не безумовною. Так, блогер «Другой» цілком законно згадує про славетних українців — героїв війни, чий внесок у перемогу ніхто не посміє заперечувати; досить назвати тричі Героя Радянського Союзу Івана Кожедуба, кращого льотчика війни (а до названого «Другим» славетного прізвища можна додати десятки й сотні інших Героїв, чиї імена прогриміли на весь Союз). Адже загальне часто бачиться крізь призму конкретних деталей, і внесок України в подолання нацизму, очевидно, краще бачиться не крізь статистичні цифри промислового потенціалу, а через реальні особистості переможців. Хай же маніпуляції з історичною правдою — тут же йдеться про «приватизацію» Перемоги, залишається на совісті політиків, які вдаються до цього.

Не менш цікавою є реакція України, маємо на увазі передусім Україну офіційну. Так, представник МЗС О. Волошин 21 грудня заявив, що заява пана Путіна не є офіційною позицією російської сторони, а відображає особисту точку зору промовця, і тому наша влада, мовляв, дискусію з цього приводу не розпочинатиме. Дозволимо собі запитати: а хіба коли прем’єр-міністр РФ, один з найвищих посадовців цієї держави, робить такі заяви на офіційній прес-конференції в присутності сотень журналістів, то це є його приватною точкою зору? Хіба пан Путін є відставним, а не владним політиком? І які ще «письмові документи», на відсутність яких послався офіційний представник МЗС України, потрібні, аби наша держава, нарешті, чітко висловила тут свою позицію?

Звичайно, керівник російського уряду — політик надзвичайно динамічний, проте хоч він щодня дає інформаційні приводи говорити про себе (наприклад, 21 грудня відкривав — у присутності лідерів грузинської опозиції — пам’ятник, присвячений спільній перемозі у війні, а потім зустрівся з фанатами московського «Спартака», коли, з одного боку, підтримав їх, а з іншого — застеріг від «екстремізму»), є речі важливі, небуденні, світоглядні. Саме про них і говорив 16 грудня Володимир Путін. Тому про це треба говорити й писати.

Ми звернулися до експертів «Дня» із запитаннями: чим зумовлені заяви російського прем’єра, що вони мають на меті та які реальні наслідки матимуть? Як опиратися проникненню агресивної ідеології національної винятковості в історичну свідомість народу?

КОМЕНТАРI

Володимир ОРЛОВ, історик, письменник, Білорусь:

— Наші історики вважають, що після війни Білорусь втратила не менше 2 млн. свого населення. Понад 100 тис. білорусів, які воювали на фронті, повернулися додому каліками. І ті, хто загинув на війні з нацистами, є в кожній сім’ї. Лише в армії проти фашистів воювало близько 1 млн. жителів Білорусі. Я вважаю, це думка й білоруських істориків, що внесок Білорусі в перемогу був не менший, ніж внесок Франції та Польщі. Визнанням цього внеску було те, що Білорусь, як і Україну, запросили стати однією з країн-засновниць ООН. Для Радянського Союзу було властиво підкреслювати, що саме він розгромив Німеччину та її союзників, а от союзники СРСР по антигітлерівській коаліції грали другорядну роль, їх інколи навіть не згадували. Я вважаю, що це тенденція ідеологем тих часів — російське керівництво починає стверджувати, мовляв, «ми їх розгромили, а ці всі, в кращому разі, нам допомогли».

Вважаю, що реакція на вислів Путіна має бути, оскільки ці слова сказав не рядовий політик або історик, а керівник сусідньої держави. Такі речі не можна залишати безкарними. Мовчання — це знак згоди з такою думкою Путіна. Оскільки про Білорусь не говорилося, то вести мову про якусь реакцію нашого керівництва не доводиться — воно зараз займається абсолютно іншими справами. А якби я був українським президентом, я зреагував би дуже швидко й різко на таку недружню заяву. Така риторика Путіна викликана тим, що Росія в особі своїх еліт і свого вищого керівництва, нехай і загримована, — імперська країна. Це та Росія, яка дуже довго вважала історичним казусом існування незалежної України. Їй хотілося це виправити, але тепер, на мою думку, вона змирилася з цим. Що стосується Білорусі, то, напевно, в когось ще живі ілюзії про те, що вона може стати частиною Російської Федерації.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, історик, заступник директора Інституту історії НАН України:

— Мені здається, для сучасної влади економічні питання важливіші, ніж історичні. Вона не звертає уваги на гуманітарну сферу, зокрема, у відносинах з Росією, вважаючи її другорядною, хоча це зовсім не так. Економічна залежність від Росії об’єктивно існує, але гуманітарною сферою нехтувати неможливо. Треба зважати на те, що наша незалежність базується не стільки на економіці, скільки на усвідомленні тих державних цінностей, які треба розвивати. Російський прем’єр-міністр цю заяву зробив для того, щоб підтримати ту частину українського суспільства, яка негативно сприймають саме існування України як незалежної держави. Мабуть, Путін вважає, що він таким чином набирає очки в боротьбі за президентське крісло в 2012 році. Взагалі, це не перша така заява Путіна, не дивлячись на те, що він не компетентний в таких питаннях.

Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:

— Це не перша зверхня заява Володимира Путіна стосовно України. Ми пам’ятаємо його розмову з Бушем-старшим, коли він сказав, що Україна — це взагалі не держава, тому що половину території їй подарувала Росія. Що стосується останньої заяви прем’єр-міністра Росії, то український уряд, Міністерство закордонних справ у цій ситуації продемонстрували свою нездатність захистити національну гідність українців. Це образа ветеранам, усім громадянам України. Нашою країною війна прокотилася двічі. Україна разом із Білоруссю — це країни, які постраждали найбільше в цій війні. Тільки 250 українських сіл повторили долю Хатині. Те, що на таку заяву немає відповідної реакції українських можновладців, говорить про те, що вони просто нездатні захисти національні інтереси. Чи потрібна така влада, яка нездатна відреагувати на очевидне хамство? Як же тоді бути з питаннями кордонів, захистом економічних інтересів, не кажучи вже про історичні?

Щодо можливості твердження замість «війни СРСР проти Третього рейху» — «російсько-німецької війни 1941 — 1945 рр.». Навіть сучасні німці категорично заперечують, що це була саме німецька війна. Вони визнали, що воював німецький фашизм, а не німецький народ. З іншого боку, жодним чином Друга світова війна не може бути лише «російською війною», а як же бути з усіма іншими народами, які зараз входять до Російської Федерації чи вже є незалежними країнами?

Володимир БОЙКО, історик (Чернігів):

— Я днями чув розмову двох чоловіків. Один каже іншому: «Ти чув заяву Путіна стосовно ролі Росії в Другій світовій війні?». «Так, чув», — каже другий. «Ну і що?», — каже перший. А той йому відповідає: «Наш Президент нічого не відповів. У такому разі, що від нього взагалі можна чекати. От Лукашенко, наприклад, сказав би все, що думає з цього приводу. Він за словом в кишеню не полізе. А наш чомусь мовчить». Мова зараз, звичайно, не про Лукашенка, а про те, що немає ніякої реакції з боку українського керівництва. Так не повинно бути, якщо ми поважаємо себе. Взагалі, не зрозуміло, чому Путін назвав такі цифри. Звідки він їх узяв? Зрештою, ще з радянських часів нас переконували, що ленд-ліз складав всього-на-всього 4% від виробництва Радянського Союзу. Але ж тоді ніхто не казав про структуру ленд-лізу. Є деякі речі, які не вимірюються обсягами. Я взагалі не розумію, як можна говорити, що хтось зробив менше, а хтось — більше для перемоги Радянського Союзу. Всі знають, що вклад України чи Білорусі був дуже великим. Була біда, яку долали загальними зусиллями. Це десятки мільйонів людей. Для мене зрозуміло, що це питання було не випадковим, але мотиви — чого цим хотіли досягти? Головне, що в Україні цю заяву сприйняли негативно, причому незалежно від переконань наших громадян.

Тенгіз ПХАЛАДЗЕ, голова Міжнародного центру геополітичних досліджень, Грузія:

— Пан Путін по-своєму інтерпретує історію. Інколи його заяви суперечать одна одній. Деколи він говорить про спільне минуле, горе, а інколи розділяє — хто більше зазнав утрат у війні, а хто менше. Я вважаю, що саме існування Радянського Союзу було катастрофою, а не його розвал, як каже Володимир Путін. Говорити про те, що Російська Федерація втратила більше людей за час війни — це неправильний підхід до історії. По-перше, ніхто не рахував етнічний склад цих жителів. По-друге, слід визначити кількість співвідношення чисельності населення республік СРСР. Вважаю, такий підхід не має нічого спільного зі здоровим глуздом. Україна поплатилася не менше, ніж жителі Росії, вона повною мірою відчула репресії нацистської Німеччини, а потім і радянського періоду. Говорити про те, що Україна не грала ніякої ролі в Другій світовій війні — жахливо по відношенню до пам’яті загиблих, постраждалих. Якщо пан Путін каже, що Росія втратила певну кількість людей, тоді він має подумати й про те, скільки б вона втратила, якби там не було українців, грузинів, інших національностей.

Пан Путін часом робить взаємовиключні, суперечливі заяви. Щодо спорудження пам’ятника та участі грузинської опозиції, то мені важко назвати тих людей грузинськими політиками. Путін є одним із головних архітекторів того режиму, що окуповував територію Грузії, й це триває й нині. Неправильно говорити про те, що ми віддаємо данину героям. Слід говорити про уроки, які нам піднесла історія, ми не повинні повторювати помилок.

Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Время новостей», Москва:

— Володимир Володимирович не є людиною, яка володіє навичками тонкої дипломатії й замислюється над тим, про що говорить. Це властиво політикам — казати в будь-якій аудиторії те, що їй приємно чути. Володимир Володимирович не справляє враження людини, яка добре знає історію Росії. Він намагається хльосткими й різкими фразами показати як власну значущість, так і дещо вільний стиль спілкування. Я вважаю, що це не стільки його політична позиція, скільки фігура мови. З одного боку, це було сказано необачно, а з іншого — з міркувань політичної кон’юнктури. Я вважаю, що ці вислови свідчать не стільки про те, що Путін заперечує роль України та українського народу в перемозі над Гітлером, скільки про те, що Путін та російська влада як і раніше з великою зневагою ставляться до інших країн на пострадянському просторі. Якщо Росія хоче вибудовувати хороші відносини з пострадянськими країнами, першим особам треба думати, що вони говорять.

Головним смислом відкриття пам’ятника, присвяченого спільній перемозі, є не вшанування пам’яті про війну, а спроба вкотре, як думає російська влада, зробити щиголь президенту Грузії Михаїлу Саакашвілі. Це очевидне протиріччя до його попереднього висловлювання, що свідчить про суперечність і нелогічність зовнішньої політики Росії щодо країн СНД. У російського керівництва немає ідеалів, на яких могла б ѓрунтуватися його політика. Росія досі відчуває себе Радянським Союзом. Вона готова карати ті пострадянські республіки, керівники яких не подобаються російському керівництву чи їй не подобається їхня внутрішня або зовнішня політика.

http://www.day.kiev.ua/298676