Побутує думка, що від москалів самі проблеми, але й без них цих проблем
не вирішити. Тому війна чи масовий заколот – не вихід. Питання Криму,
щоб не сказати "проблема", існує ось вже добрих півстоліття, та кого ж
вона більше турбує: українців з їхнім українським Кримом чи росіян з
їхнім не російським Кримом – поки невідомо. Та й взагалі складається
враження, що вирішити це питання допоможе хіба що апокаліпсис з його
"розподілом території" чи Глоба, та то вже – крайнощі. Пан Хрущов
1954 року заварив усю цю кашу. І до сих пір указ від 19 лютого та закон
від 26 квітня 1954 р., ініційований тим таки Хрущовим, розглядаються
досить неоднозначно. В першу чергу, експерти, історики, політики та всі
небайдужі намагаються віднайти причини такої небаченої щедрості. Дехто
вважає, що це все безмежна любов Хрущова до України, яка власне і не
дала йому, будучи при владі, не побалувати наш рідний край, якому він
благополучно служив будучи десять років першим секретарем ЦК
КП (б) У. Як то кажуть: "царський дарунок". У пострадянській російській
історіографії концепція "дарунку" є найбільш поширеною, практично
офіційною, але не суцільною. Проаналізуємо, як описувалася передача
Криму Україні в колективній монографії "Политическая история: Россия –
СССР – Российская Федерация", що вийшла друком у Москві в 1996 р.:
"У галасі цілинної кампанії, що розпочалася, якось не дуже голосно
пролунав опублікований 27 лютого 1954 року тижневої давності указ, що
затверджував постанову президії Верховних рад РРФСР і УРСР про передачу
Криму з російського підпорядкування в українське – як своєрідний
"дарунок" до 300-річного ювілею "возз'єднання" України з Росією".
Також деякі експерти вважають, що подібна передача території була
просто необхідною, мовляв Кримом керувати з центру (Москви) набагато
важче ніж з Києва. Проте з під влади російського центру Крим вийшов
разом з усією Україною вже у 1991 році. Одним словом, як би там не було, а повертати подарунки – погана прикмета.
Крим то з усіма його благами у нас, а от татари – то явно не до добра.
Між переписами населення 1989 і 2001 рр. питома вага росіян скоротилася
з 65,6 до 58,3%, а українців – з 26,7 до 24,3%. Натомість частка
кримських татар зросла з 1,9 до 12%. Україні доводиться
самостійно розрулювати економічні проблеми, що виникають у зв'язку з
поверненням кримських татар з Узбекистану. Та Росію, як бачимо, це не
тішить... Навіть коли Україна нарешті стала незалежною, нашим
північно-східним сусідам все рівно спокійно не спалося. Для російської
правлячої еліти результати референдуму виявилися несподіваними.
Очевидно, що в 1954 році мало хто замислювався над тим, що Україна і
відповідно Крим звільняться з-під влади тоталітарної Росії.
Прес-секретар президента РФ П. Вощанов заявив 3 грудня, що Росія
залишає за собою право поставити нерозв'язану, на її думку, проблему
кордонів з республіками, які проголосили незалежність.
Адміністрація президента РФ після запиту МЗС України дезавуювала заяву.
Та наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г.
Попов, який не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, але й
конкретизував її. Під сумнів ставився суверенітет України щодо Криму й
Одеської області. Українська сторона відреагувала надзвичайно гостро, і
Б. Єльцин направив у Київ делегацію на чолі з віце-президентом О.
Руцьким, щоб погасити конфлікт. Враховуючи волю населення Кримської
області, висловлену на референдумі, Верховна Рада УРСР ухвалила в
лютому 1991 р. постанову про відновлення Кримської АРСР. Після
серпня 1991 р. вона стала Автономною Республікою Крим (АРК). І стільки
мороки через що? А через, те що сильні світу цього ніяк не
вдовольняться тим, що мають... Ще довго Росія втручалася у
суто українські справи, претендуючи то на Чорноморський флот, то на
Севастополь. Та здається, і зараз кримське питання одне з найболючіших
у російсько-українських відносинах. А поки, Крим наш, і нехай від нього проблем більше ніж толку, все рівно є куди поїхати в серпні. Бенца Євгеній
http://surma.at.ua/publ/1-1-0-1975
|