Щороку в Україні святкують дати визволення від німецько-фашистських загарбників
окремих сіл, міст і областей. Це суто радянська традиція, сформована
комуністичною політикою антинаціональної пам’яті, коли народи
більшовицької імперії мали знати лише офіційну інтерпретацію подій,
забувши власне минуле й адекватне до нього сприймання історії. Кожного 9
травня гучно відзначають чергову річницю тріумфу сталінської диктатури
над гітлерівською. Як дотепно написав автор книжки «Бабин Яр» Анатолій
Кузнєцов: «Священна» війна СРСР проти Гітлера була тільки відчайдушною
боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у власному концтаборі,
плекаючи надії розширити саме його на весь світ».
Носії несвободи
Кого могла визволити сталінська диктатура, і яке відношення до свободи вона має взагалі? Повернення рідного НКВД,
партійної номенклатури, колгоспного рабства, терору й переслідування
інакодумців – це, звісно, «свобода»… Радянський солдат нічого іншого не
ніс, ані людської гідності, ані прав, бо не мав того й сам. Однак у
публічному просторі всупереч логіці постійно педалюють концепт
«визволення».
В усіх цих святкуваннях є ще один кричущий алогізм: номенклатура
після ХХ з’їзду КПРС, а понад усе після Перебудови таки мусила визнати
сталінський режим терористичним і антилюдським; водночас той інститут,
що був виконавцем багатьох злочинів комуністичної системи, – Червону
армію – проголошують аж дотепер святою і безгрішною, гідною всілякого
прославляння. Це все одно, що сказати: «Німецький нацизм був поганим,
але Вермахт – добрим». Але ж без лояльності останнього, його
генералітету, офіцерського корпусу й рядового складу єфрейтор Адольф
Гітлер просто не втримав би влади. І ця лояльність зберігалася (за
деякими невирішальними винятками) аж до травня 1945 року.
В Україні досі триває повальна глорифікація Червоної армії (на тлі
критики тоталітаризму!) в тисячах пам’ятників, десятках меморіалів,
традиційних ритуалах тощо. Це все наслідки потужної пропаганди, метою
якої було назавжди вкарбувати в пам’ять людей фундаментальні
комуно-імперські конструкції. СРСР
припинив існування, однак його ідеологія живе й активно працює проти
нашої держави. Оспівування Червоної (Радянської) армії є потужною
основою всіх тих ідеологем, що їх використовує багато політсил, котрі
виступають проти незалежності України, за входження до складу
неоімперії. Прославляння знаряддя антилюдської диктатури є фактично
дозволеною формою пропаганди самого тоталітарного ладу, бо цю армію
абсолютно хибно розглядати окремо від влади, якій вона служила і яка всі
роки свого панування на її зброю спиралась. Тоталітарний лад і Червона
армія – брати-близнюки. Остання є настільки само злочинною, як і
система, що покликала її до життя.
Доблесні будьонівці
Від перших днів свого існування вона постійно супроводжувала партію
більшовиків, беручи участь в усіх її акціях: червоний терор,
пограбування «ворожих класів», продрозверстка на селі. Усього цього без
РСЧА (Робітничо-селянської Червоної армії)
не сталося б. Якою вона була на той час, засвідчує історія так званої
10-ї армії Климента Ворошилова: про неї згадує член її ж таки
революційної військради Окулов. Останній пише, що декласованим
елементам у збройних лавах «нічого не треба, тільки «трішечки різати»:
кого, за що – це цілковито байдуже. Величезні обози деяких частин, де
переховуються тисячі мародерів, дезертирів і ледарів, як сарана
спустошують околиці, жеруть постачання, сіють паніку й розклад […].
Почасти через те, щó робить 10-та армія серед мирного населення, й,
можливо, саме з цієї причини передусім ми ведемо війну всередині ворожої
країни […]. Як наслідок, під час наближення наших військ мирне
населення незрідка озброюється, чинить нам відчайдушний опір, а в разі
поразки масово тікає, забираючи із собою все, що можна, а решту ховає і
нищить».
в україні досі триває повальна глорифікація червоної армії на тлі критики тоталітаризму
Комісар Південного фронту Ґусєв у 1920 році телеграфував
наркомвоєнмору: «Частини 1-ї кінної армії тероризують владу, грабують,
розстрілюють жителів і навіть родини військовослужбовців Червоної армії,
всю худобу забирають […]. Наслідки неподобств уже даються взнаки; ті
села, що були на боці радянської влади й далекі від участі в бандитизмі,
тепер, навпаки, відчувають страшну ненависть до Червоної армії та
радянської влади». До речі, 1-шу кінну армію вважали елітним з’єднанням
більшовиків, де Сталін був членом РВР. Її звеличували сотні
комуністичних прозаїків, поетів, композиторів, художників, скульпторів
та «істориків».
Воєнком 42-ї стрілецької дивізії тоді ж таки повідомляв Москву:
«Немає населеного пункту, з тих, де побували будьонівці, в якому не
лунав би суцільний стогін жителів. Масові грабунки, розбій і насильство
будьонівців перевершували панування білих… Ламали скрині, забирали
жіночу білизну, гроші, годинники, столове начиння й т. ін. Надходили
заяви про зґвалтування й тортури».
Напевно, прихід цих бандитів у «пыльных шлемах» теж треба було святкувати як визволення? Відомий одеський письменник Ісак Бабель,
який служив у Будьонного, згадував: «Їздимо з воєнкомом по лініях,
благаємо не рубати полонених, Апанасєнко вмиває руки, Шеко прохопився –
рубати, це відіграло жахливу роль. Я не дивився на обличчя, доколювали,
пристрілювали, трупи покрито тілами, одного роздягають, другого
пристрілюють, стогони, крики, хрипи… Пекло. Як ми несемо свободу,
жахливо. Шукають на фермі, витягують, Апанасєнко – не витрачай патрони,
заріж. Апанасєнко каже завжди – сестру зарізати, поляків зарізати […].
Дані про оборону Львова – професори, жінки, підлітки. Апанасєнко їх
різатиме – він ненавидить інтелігенцію…» Потім згадуваний тут Іосіф
Апанасєнко стане одним із найбільш високопоставлених сталінських
генералів і до 1943 року командуватиме всіма радянськими військами на Далекому Сході.
РСЧА часто використовували в каральних акціях: тільки в кубанському
місті Єйську вже в мирний час будьонівці за два місяці розстріляли 680
осіб, із яких лише 90 були повстанцями. А як стверджував у березні
1919-го радянський командарм Філіпп Міронов: «…тільки на шляху 8-ї армії
трибуналами на благо соціальної революції було розстріляно 8 тис.
осіб». Один майбутній маршал – Міхаіл Тухачєвскій – труїв повсталих
тамбовських селян газами й ставив цілими селами під кулю, а другий –
Ґєорґій Жуков – хвацько рубав їм голови. Командарм 1-го рангу Йона Якір,
командувач Українського округу, у 1932–1933 роках військовою силою
забезпечував утілення в життя сталінської політики Голодомору. Інколи
злочинців охоплював самокритичний настрій, і тоді вони могли написати,
як-от воєнком 1-ї Туркестанської кавалерійської дивізії Вінокуров:
«Становище зараз у Східній Бухарі вкрай кепське, теоретично ми тут
закріплюємо радянську владу, а практично рубаємо бідноту тисячами… Я
тепер абсолютно не уявляю, які потрібні величезні зусилля, щоб примирити
нас із населенням». Ось такою була ця «непереможна й легендарна», яка в
«боях пізнала радість перемог» у період свого народження.
Безкарні «визволителі»
А потім були «визвольні» походи в Західну Україну й Західну Білорусь,
окупація Литви, Латвії та Естонії, спроба зробити те саме з Фінляндією.
Однак в усій красі сутність цієї армії проявилася під час «визволення»
Центрально-Східної Європи у 1944–1945 роках. Німецький генерал Фрідріх
фон Меллентін писав: «…то була трагедія небаченого масштабу. В давніх
германських землях – Східній Прусії, Померанії та Силезії – росіяни
проявили звірячу жорстокість. Неможливо описати все, що сталося між
Віслою і Одером у перші місяці 1945 року. Європа не знала нічого
подібного від часів загибелі Римської імперії».
вихваляти знаряддя злочинного режиму означає звеличувати його з усіма вчиненими звірствами
Може, бреше німець? Але письменники-фронтовики Алєксандр Солженіцин і
Лєв Копєлєв підтверджують, що, прийшовши до Німеччини, вони, як і всі
їхні однополчани, знали: тамтешніх дівчат можна безкарно ґвалтувати і
вбивати. А ось спогади колишнього лейтенанта-зв’язківця Лєоніда
Рабічєва. Він, очевидно, не мав підстав сильно захищати німців і писати
наклепи на Червону армію. Отож згадував тільки те, що бачив на власні
очі: «На возах і машинах, пішки – старі, жінки, діти, великі
патріархальні родини повільно всіма дорогами й магістралями країни йшли
на захід. Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці наздогнали
їх, щоб звільнити шлях, поскидали в кювети обіч шосе їхні вози […] й,
забувши про обов’язок і честь, про німецькі підрозділи,
що відступали без бою, тисячами накинулись на жінок і дівчаток. Жінки,
матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, а перед
кожною стоїть армада мужиків, які регочуть зі спущеними штаньми. Тих,
хто стікає кров’ю і непритомніє, відтягують убік, дітей, що кидаються на
захист, розстрілюють. Регіт, ричання, крики й стогін. А їхні командири,
їхні майори та полковники стоять на шосе, хто сміється, а хто й
диригує, ні, радше регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли
участь… Полковник, той, який щойно регулював, не витримує і сам стає в
чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, що б’ються в істериці
[…]. До обрію між гір лахміття, перевернутих возів – трупи жінок,
дітей, старих».
То були не окремі ексцеси, а масове, тотальне явище, яке тривалий час
приховували в СРСР як страшну державну таємницю. Звірства
«визволителів» були на кожному кроці, той-таки Рабічєв пише: «Мені й
моєму взводові управління дістається маєток за 2 км від шосе. В усіх
кімнатах – трупи дітей, старих, зґвалтованих
і застрелених жінок. Ми так стомилися, що, не звертаючи на них уваги,
лягаємо на підлогу й засинаємо». Ще спогад: «У цей час до костелу женуть
близько 250 жінок і дівчаток, але вже хвилин за 40 […] під’їжджають
кілька танків. Танкісти відпихають, відтісняють від входу моїх
автоматників, вдираються у храм, збивають із ніг і починають ґвалтувати
жінок. Я нічого не можу вдіяти […]. Стогони жінок, які вмирають. І ось
уже сходами (навіщо? Чому?) тягнуть нагору, на майданчик скривавлених,
напівоголених, непритомних і крізь розбиті вікна скидають на бруківку.
Хапають, роздягають, вбивають… Танкісти поїхали. Тиша. Ніч. Жахлива гора
трупів». Ось вона, «непереможна й легендарна» гордість радянського
народу…
Чимало таких випадків було і в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, ба
навіть у Югославії, яку завжди вважали союзником Росії. На її території
«визволителі» також зґвалтували понад дві сотні жінок, половину з яких
убили. Маршал Тіто і його оточення були страшенно обурені й поскаржилися
Сталіну, але той виправдав злочинців.
Коли нарешті буде усвідомлено, що вихваляти знаряддя злочинного
режиму означає звеличувати його ж таки з усіма вчиненими звірствами?
Ігор Лосєв
http://tyzhden.ua/History/71741
