Це був нелюдський вирок. Адже один спогад про Соловецьку тюрму навіював лише смуток, печаль і гірку скорботу. У земляні ями та муровані каземати великої державної темниці ніколи не проникало сонце. Про неї ніхто нічого не знав і не відав, бо з неї ніхто не повертався живим, за винятком тих, хто там господарював, нестерпно катуючи ворогів царизму і найбільших «грішників» церкви. Для в’язнів цієї живої могили ніколи не було амністії. Хто потрапляв туди, залишався там довіку. Закуті в кайдани, у холоді, голоді і нестерпній сирості в’язні божеволіли, вмирали в муках на очах своїх наглядачів-інквізиторів. Про умови їхнього існування ніхто не міг дізнатися.

Така доля судилася і П. Калнишевському. Схованого в каземати Соловецького монастиря, на цілих сто років його викреслили з життя, з історії, з пам’яті.

Хто ж першим зробив крок до увічнення його пам’яті, хто проявив милосердя й шану до його вже тлінних останків? Шукати довго ім’я цієї людини не доводиться. Це архімандрит Олександр, в миру Андронік Іванович Павлович. На могилі кошового отамана він установив гранітну плиту з написом:

«Господь наш Иисус Христос положил душу свою на кресте за всех нас, не хочет смерти грешника. Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшому повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшому повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года октября 23 дня, в суботу, 112 лет от роду, смертию благочестивою доброю.
Блаженни мертвии умирающии о Господе! Аминь. А.А. 1856»

Цей текст багаторазово «переселявся» на сторінки періодичних і наукових видань, але ніхто не коментував змісту епітафії і не називав її автора. Лише український історик та етнограф Петро Савич Єфименко, будучи на засланні в Архангельській губернії, у статті «Калнышевский, последний кошевой Запорожской Сечи. 1691—1803» у листопадовій книзі журналу «Русская старина» подав пояснення криптоніма «АА» — «архимандрит Александр» — споруджувач пам’ятника». Саме він проявив ініціативу, щоб виготовити плиту з написом і позначити могилу славного кошового отамана більш як через п’ятдесят років після його смерті.

Майбутній архімандрит народився 16 травня 1798 р. у с. Кобринова Гребля, тепер Тальнівського району на Черкащині. Він був сином уніатського священика шляхетського походження Івана Павловича та Агапії Іванівни Синяк. Дев’ятнадцятирічним закінчив Києво-Могилянську академію. 1817 р. Павловича висвятили в диякони і направили до м. Бородянка, але згодом залишили його при митрополичому домі, де він навчав хористів латини. 1820 року, будучи вже священиком, одружився на дівчині з київської міщанської сім’ї. Подружжя мало четверо дітей: трьох синів і дочку. Тривалий період служив священиком військового відомства, тож ознайомився з життям і побутом солдат і офіцерів, їхньою готовністю не тільки марширувати, а й оволодівати військовою справою та вмінням володіти зброєю. Це йому стане в пригоді, коли потрапить до Архангельська. А поки що молода людина проводить службу Божу в різних військових полках та невеликих містечках України, його шанують і поважають парафіяни. Траплялися випадки, коли переміщали на службу в інші місця, але парафіяни настійливо вимагали повернути до них шанованого священика. І єпархіальне начальство змушене було йти на поступки. Саме так трапилося у м. Рижанівка Київської губернії, коли після нетривалого часу священика Олександра повернули до Покровського храму. В той час, 1831 року, у його родині сталася трагедія: несподівано померла дружина Олександра Максимівна, залишивши на опіку батька чотирьох дітей, а 1853 року пішла з життя дочка Анастасія. Це вже сталося в далекому Архангельську, де з 1847 року отець Олександр служив протоієреєм Соломбальського Морського Преображенського собору. Тут він прийняв чернечий постриг, після чого був висвячений на архімандрита Соловецького Спаського монастиря, а потім став його намісником. Холодний і малолюдний край, суворий клімат дуже впливали на його душевний стан і здоров’я. Про своє життя на Півночі отець Олександр писав знайомому: «В Архангельське скучно жить. Удовольствий нет тех, что в благодатном климате южном. Имею утешение в храме Божьем, великолепном соборе, и в переписке...».

Перебуваючи далеко від рідної землі, він не забував своїх родичів, писав їм листи і привітання з християнськими святами, з нетерпінням чекав кожної вісточки з України, де залишилися під опікою родичів його діти. А ще передав 2000 руб. сріблом благодійних внесків до Київської Всіхсвятської церкви. Ректор Києво-Могилянської академії митрополит Київський і Галицький Філарет Амфітеатров висловлював щиру вдячність архімандриту Олександрові за щедрі пожертви «в храмы селений ему родственных».

1854 року Росія розірвала відносини з Англією, наближалася війна. У передчутті небезпеки синод зобов’язав архімандрита Олександра до початку навігації на Білому морі відправити на материк у безпечне місце всі коштовності, а самому залишатися безвиїзно і вжити всіх заходів, щоб захистити монастир та арештантів у випадку нападу противника, серед яких був і член Кирило-Мефодіївського братства Юрій Андрузький. Настоятель монастиря оперативно впорався з відповідальним дорученням, разом з братією упакував цінності та відправив на материк усе, що могло потрапити до рук противника. До коштовних предметів належали парчеві і оксамитові ризи, тарілки, цукорниці срібні, кубки, підсвічники, ящик срібла, 1356 рукописних і 83 книги стародруку. Віддалений від материкової території і закутий кригою Білого моря, Соловецький монастир жив своїм буденним життям, не знаючи того, що в Архангельській губернії вже оголошено воєнний стан. Прибулий гонець доставив тривожне повідомлення, і настоятель зрозумів, яка небезпека загрожує йому і всім поселянам Соловецького острова. Кинутий напризволяще, монастир самостійно перебудовував своє життя на військовий лад. І тут головна відповідальність лягла на плечі архімандрита Олександра, який завзято виконував обов’язки військового коменданта Соловецького кремля і начальника гарнізону. Особистою хоробрістю він надихав усіх жителів острова стати до лав його захисників.

Коли ескадра англійських кораблів наблизилася до острова і почала обстрілювати його з гармат, захисники монастиря не відступили, а намагання ворога висадити десант відбили дружнім гарматним і рушничним вогнем. Роль командувача збройних сил острова з честю виконував архімандрит Олександр. Коли стрілянина між нападниками і захисниками вщухла, він перед усім населенням острова привітав гармашів з перемогою і пообіцяв виставити на урядові нагороди. Слова свого дотримав. Після бомбардування Соловецького монастиря 6—7 липня 1854 року архімандрит у своєму донесенні згадував і найбільш хоробрих арештантів. «Все они с самоотвержением действовали против неприятеля в лесу в охотниках», — доповідав Олександр в синод. У доповіді відзначав і колишнього студента Київського університету Юрія Андрузького та клопотався пом’якшити покарання йому та іншим найхоробрішим, які як нагороду за свої подвиги заслужили «освобождения из монастиря». Після цього Ю. Андрузького перевели на проживання в Архангельськ під нагляд поліції.

1857 року головного героя оборони Соловецького монастиря було хіротоновано на єпископа Архангельського і Холмогорського. 1860 року його переміщено до Полтавської єпархії, де він по-справжньому відчув тепло рідного краю і невимовну радість від зустрічей з рідними і близькими йому людьми. У 70-річному віці єпископ здійснив шестимісячну подорож до Єрусалима і на Афон. Причому фінансував його мандрівку з власної ініціативи імператор, виділивши йому 1000 руб. на прожиток. Останні роки єпископ Олександр жив у Київському Софійському митрополичому домі, одержуючи призначену йому пенсію. Помер 1874 року. Похований у церкві Зачаття св. Анни Києво-Печерської лаври.

Такий був і залишився в історії та пам’яті сучасників архімандрит Олександр — найперший упорядник могили останнього кошового Запорозької Січі. Тепер кожен українець, побувавши на Соловках, вважає святим обов’язком вклонитися могилі славного отамана П. І. Калнишевського.

Андрій ЗИЛЬ, журналіст, краєзнавець,