Таємнича Центральна Україна, загадкове XIV століття. Аж тепер трохи висвітилися деякі подробиці тодішнього життя краю, особливо після розкопок, проведених в тих місцях кіровоградськими науковцями-істориками.

Зберемо докупи те, що мається. Отже 1362 рік, рік великої битви на Синіх Водах. Великий князь Литовський Ольгерд, повідомляють літописи, там розбив об’єднане військо ханів Хаджибей, Кутлубуга і Дмитро. Битва розгорнулася на лівому березі річки Синюхи, притоки Південного Бугу, у місці, де її перетинав сумнозвісний Чорний шлях. Литовське військо, рухаючись із Волині, де повоювало поляків, перебралося, сповідуючи європейську воєнну традицію (Цезареве – «Рубікон перейдено»), через водну перепону біля старовинного містечка Торговиці, яке, до речі, існує по сьогодні. Розташувалися, маючи за спиною Синюху, ліворуч – Вись, з правого боку – річечку Кагарлик. Дочекалися противника. Той підійшов Чорним шляхом від запорізького Великого Лугу, того самого, що впродовж кількох століть опісля годував і захищав українське козацтво, а неподалік знаходився велелюдний Замик – столиця татарська.

Перебіг битви не залишив опису в джерелах, однак з великою вірогідністю його можна змоделювати, опираючись на пам'ятки, присвячені пізнішому Мамаєвому побоїщу. Адже на полі Куликовому стратегію і тактику диктували сини Ольгерда Андрій та Дмитро, а також його племінник Дмитро Боброк-Волинський. Литвинам протистояла стотисячна армія. Відповідно і в Ольгерда військо було не меншим. Більшість припадала на місцевий люд. Якщо виходити із цього постулату, то вся низка великих битв навколо українського Подніпров'я та дійові особи того періоду постають у новому світлі.

Литовський князь після битви вторгнувся у Крим, переправився на Кавказ. Там заохотив до переселення аборигенів, і осадивши на Дніпрі та заснувавши міста Черкаси і Чигирин, повернувся додому.

Після загиблих трьох ханів становищем опанував темник (воєначальник) Мамай.

Що ж являв собою успадкований ним терен? Територію заселяли половці-кипчаки. З давніх-давен контактували, торгували, воювали, шлюбилися з уличами, полянами, волинянами. На час литовської колонізації кипчаки ще з епохи Київської Русі склали етнотип, густо замішаний на русинському елементі. За татаро-монгольського завоювання додалося монголоїдної крові. Документи засвідчують, що чужинці «змішалися і поріднилися з ними (кипчаками) і земля взяла верх над природними та расовими якостями татар, і всі вони стали ніби кипчаки»

Коли від Торговиці до столичного Замика долетіла звістка про розгром військ і загибель ханів, місто охопила паніка. Обивателі кидалися світ за очі подалі від напасті. Та Ольгерд обминув столицю. Повернення великого князя Литовського з Кавказу також минулося без зачіпок із тутешніми мешканцями. Очевидно, було знайдено порозуміння між Литвою і Мамаєм. У всякому разі всі пізніші військові та дипломатичні акції обох зверхників прозвучали синхронно.

Отже життя аборигенів увійшло в звичне русло, а Мамай на вісімнадцять років став правителем орди, яка почала прозиватися Мамаєвою. Давня московська пам'ятка «Книга Большому Чертежу», складена в 1627 році, повідомляє, ніби біля гирла притоки Дніпра Московки знаходиться «городок Мамаев Сарай. А ниже Мамаева Сарая 50 верст на Днепре Усламовы городки».

Згадку про Мамаєву резиденцію в гирлі Конки подає князь Мишецький: «На оной же Конской реке у самого Днепра имелся издревле город, называемый Замык, где была тута прежних татарских владельцев столица, и во оном городе имелось 700 мечетей».

У 1953 році під час спорудження Каховської ГЕС столицю Мамая вивчала експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом В.Й.Довженка. На жаль, дослідження проводилися скоробіжно і неґрунтовно. Але навіть такі неповноцінні, вони зафіксували великі кам'яні споруди: палац, культові і жилі будівлі, бані, цитадель з баштами, водогін, бруківку і т.п. Власне, те саме, що знайшли в Торговиці нинішні дослідники.

У такому ракурсі Мамай та його нащадки князі Глинські виступають, як тутешні династи у в умовах творення власної держави і тому повинні стати об'єктами найпильнішої уваги сучасних істориків. У межах Мамаєвих володінь знаходилися, крім уже згаданого Чорного шляху, ще кілька, як от: Кучманський, Муравський, відомий із старокиївських часів Залізний шлях. При Мамаєві ожили й старі міста, закладені ще київськими князями, Торговиця, Крилів. Широку програму колонізації Степу проводила литовська верхівка. Нею зведено ряд опорних замків у нових і раніше освоєних місцях – Сокольці, Звенигороді, Хаджибеї, Гебердієвому Розі. Останній, до речі, спинався на крутому Дніпровому березі побіля теперішнього села Деріївки. Саме звідси відкривається панорама задніпровської рівнини, де у 1399 році відбулася ще одна, стотисячна з кожного боку, битва. У самому серці Мамаєвого землеволодіння тоді билися чужі цій землі люди. Литвини Вітовтові та Едигеєві прикаспійські кочовики. Якраз тоді остаточно розвалилося державне утворення, плекане місцевою людністю. Правда, Мамай уже того не побачив, бо, програвши Куликовську битву, а потім і битву під Мелітополем із Тохтамишем, загинув, зраджений кафськими союзниками-торгашами.

Правнук Мамая, князь Іван Глинський, загинув біля гирла Ворскли, підтримуючи Вітовта. Він уже повністю оправославився і українізувався. Його рід протримався там до ХVІІ століття. Можливо, й сьогодні топчуть ряст далекі потомки хана Мамая. І не виключено, що на теренах Центральної України.

Хто ж він, той Мамай? Степовий правитель був не ханської крові, а являвся командиром десятитисячного корпусу – темником. Визначного становища, безсумнівно, досяг завдяки особистим якостям, а не високородним походженням. Його суперник Тохтамиш постійно підкреслював цю обставину.

Лінія Мамая має такий вигляд: Мамай (+1380) – Мансур-Кіят (+до 1380) – Лекса (Олександр) (+п. 1387) – Іван Глинський (+ 1399).

Виходячи з того, що активна репродуктивна діяльність людини відбувається у 20-30-літньому віці, можна приблизно вирахувати час народження представників цієї генеалогічної гілки.

Іван Глинський помер чи загинув у 1399 році. Отже першу із трьох дитину вони з княжною Анастасією Дани-лівною Острозькою народили не пізніше 1393-95 року. Вони на цей час були двадцятилітніми. Батько Івана тоді мав 40 років, дід Мансур-Кіят — 60, а прадід Мамай мав би приблизно 80, якби не загинув у 1380 році. Звідси, Мамай народився приблизно в1393 — 80 = 1313 році. Для круглого рахунку вибираємо 1310. Отже, йому зозуля накувала семидесятилітній вік. Прослідкуємо, які події записалися в об'ємну книгу життя непересічного діяча. Із попередніх розрахунків випливає, що в межах початку тридцятих років молодий Мамай уже задумувався над своїм майбутнім, одружився з дочкою Чингісида Бердибека. Був амбітним, тому й ставив високу планку. Схилявся до мусульманської віри, але не поривав і з предківськими звичаями. Інакше не назвав би сина подвійним іменем, віддавши данину обом релігійним напрямкам. Спізнав у п'ятдесятих радість дідівства,а пізніше побачив і правнука. Але гіркота сімейних втрат також не обминула його голову. Загинув Мансур-Кіят, на котрого Мамай покладав надії як на майбутнього старійшину роду. Може, в темника ще народжувалися хлопчики й дівчатка, доля яких залишилася за лаштунками Кліо, але саме старший син завжди був носієм і хранителем традицій. Найвірогідніше, Мансур упав у Синьоводській або Білобережній битві. Ясна річ, обоє, батько й син, виступили під ханськими знаменами. А вперше ім'я Мамая зафіксоване в 1360 році, коли він, втрутившись у двірцеві розборки, убив новоспеченого хана – вбивцю батька-попередника – Темір-Ходжу і висунув свого ставленика, якогось Абдула. На той період Мамай уже досяг рангу темника. Якраз тоді в Орду за ханським ярликам приїздив малолітній князь Московський Дмитрій, майбутній Донськой. Знав би Мамай наперед свою долю, – переписав би сторінки історії по-своєму. Адже був рішучий і без комплексів, як писав Микола .

Мамай з якихось причин не узурпував ханську владу. Очевидно, не мав на те законних підстав. Та й навіщо ханські клейноди, якщо хани числились на побігеньках у могутнього воєначальника. Остаточно Мамай утвердився, як найвища інстанція, на початку сімдесятих, коли подав суттєву допомогу Ольгерду Литовському в московських походах 1368, 1370, 1372 рр. Ольгерд у 1374 справив експедицію і в Нижнє Подніпров'я проти свого і мамаєвого недруга еміра Теміреза, чим поставив крапку в затяжному конфлікті. З тих пір він практикував грошові вливання своїй креатурі в Замику. Великий правитель і полководець міг би стати чудовим прикладом для наслідування молодшому на півтора десятка літ Мамаю. Сучасники, не виключаючи й противників, характеризували Ольгерда як найрозумнішого серед Гедиміновичів. Він вів «життя тверезе, діяльне; не пив ні вина, ні міцного меду, ненавидів галасливі розваги і застілля, і коли інші марнували час в суєтних забавах, він радився з вельможами або розмірковував на самоті про способи розширити владу свою та стати у пригоді підданим».

Мамай не залишив по собі подібних характеристик, чому є маса причин. Найперше: він просто не мав таких достоїнств, як його вінценосний друг. Проте не слід відкидати і протилежну думку. Може, Мамай набагато переважав своїх опонентів, а вони, нутром відчуваючи, що не в Мамаї справа, а в тій традиції, яку він несе і яка абсолютно чужа опоненту, направляли свої громи і блискавки на носія неприйнятного світогляду.

Не такий простий був цей «безбожний цар Мамай», як його величав тодішній московський слоган. На певні роздуми наводить, зокрема, так звана «справа Митяя».

Любимець Дмитрія Московського, придворний піп Митяй, коли помер митрополит Алексій, неканонічно, але за потуранням великого князя, в 1378 році одягнув білий митрополичий клобук. Церковники, проковтнули нововведення. Однак, демарш епископа Діонісія змусив Дмитрія відправити Митяя в Константинополь за патріаршим помазанням. Дорога пролягала через Замик. Митяя привели до Мамая і хана Тюляка, Мамаєвого племінника. Ординці милостиво вислухали подорожніх і запропонували обійняти православну катедру одночасно і в їхній державі. Митяй погодився, бо бачив і церкви, і численних прихожан в цьому «гнізді безбожництва». Навіть погодився, правлячи службу, ставити ім'я хана перед іменем великого князя Московського, що відповідало б дійсному стану речей. Але тоді, коли з їхнього корабля відкрився вид Константинополя, могутній двометровий Митяй, будучи в розквіті сил, раптово помер. Словом, політика.

Конфлікт назрівав. Два роки, що залишилися до Куликовської битви, пролетіли, мов один день. За цей час вдалося створити антимосковську коаліцію, куди увійшов молодий наступник померлого Ольгерда (1377) Ягайло, великий князь Рязанський Олег, розумний, рішучий, але й підступний, та грошовиті генуезькі купці з таврійської Кафи.

За клопотами аж помолодшав сімдесятилітній Мамай. Правда, й знітився, бо знав від старіших, що наприкінці життєвого шляху час аж занадто пришвидшує свій біг.

Хоч і знав, що рано чи пізно доведеться зчепитися з усе непоступливішим Дмитрієм, він не повірив спочатку звістці, ніби москалі перейшли Дон і вторглися в межі Мамаєвої орди. Дмитрієве військо розгорнулося на Куликовому полі, спаливши мости через Дон. Вольове рішення командування викликало мало не бунт у московському таборі, але пожежу вдалося пригасити щедрими обіцянками щодо розподілу здобичі.

Коли розгорілася битва, татарський правитель припустився стратегічної помилки. Надіючись на власний багатий досвід, знаючи особисті вади молодого Московського князя, він вважав, що покладе його без особливих зусиль на обидві лопатки. Власне, спочатку воєнні дії розвивалися за сценарієм, який намітив Мамай. У якийсь момент бою йому донесли, що Дмитрія стято і московити стали некерованими. Мамай здивувався, бо знав вдачу великого князя. Той за найменшої небезпеки кидав напризволяще і Москву, і мешканців, і військо. А тут, – на тобі, – загинув на полі бою. Не міг же Мамай припустити, що забито переодягненого в княжі шати двійника, а сам Дмитрій, нап'явши поверх крицевого обладунку селянське шмаття, продерся в густий тернівник, де спокійнісінько проспав кілька годин, доки точилася веремія.

Не домислив хан і того, що Ольгердові родичі, скористаються «штабними розробками» свого войовничого предка. Мамай програв.

Леонід Багацький