Людина влаштована так, що, зробивши щось однозначне, а потім виявивши, що не все вийшло так, як вона хотіла, раптом розуміє – те випадкове і є основним. Так само, оцінюючи ближнього,часто бачимо невідповідність реального з прогнозованим.

Так, на нашу думку трапилося й з удатним чекістом, уродженцем села Високі Байраки під Єлисаветградом, Сергієм Даниленком, більше відомим під псевдо «Карін», усе життя якого сповнене протиріч. Неоднозначному сприйняттю цієї особистості сприяли численні публікації в різних виданнях упродовж багатьох десятиріч. Та й сам Сергій Тарасович мав літературний хист і залишив низку творів, в основі яких лежало його чекістське минуле. Не варто нагадувати, що написане в радянські часи кардинально відрізняється від сучасних поглядів. Ось показовий приклад.

Наш земляк, письменник Юрій Дмитренко, у вісімдесяті роки минулого століття звертався до карінської теми. Сьогодні він у приватному листуванні наголошує, що його нарис про Каріна-Даниленка у збірнику «Червоний грозовій» написаний на замовлення і на потребу моменту. Реальну правду слід шукати в переосмисленому Дмитренковому багатотомнику «Український вузол».

Це той самий Даниленко, котрий пішов відразу після закінчення Єлисаветградського комерційного училища в 1919 році до екіпажу григор’євського бронепоїзда. Коли отаман перебував у спілці з червоними, бронепотяг називався «Смерть білим». Із затуханням григор’євщини повернувся Даниленко в рідне село, де створив разом з Алісою Вербицькою українську театральну трупу, виявивши неабиякий виконавський талант. Той талант дозволив йому вдало перевтілюватися при виконанні чекістських завдань. Але до навернення в ранг «людей з холодною головою і гарячим серцем» молодий комерсант встиг повоювати проти денікінців та більшовиків, побувати у війську Директорії, взявши участь в знаменитому Першому зимовому поході, що відбувся в наших краях. Дослужився там до поручника чи й сотника. Командував навіть 3-ім полком в 5-ій Селянській дивізії, що з Єлисаветградщини була приведена Тютюнником до Армії УНР. Ось те знання національного духу дозволило йому успішно продатися більшовикам. Які мотиви керували ним – невідомо, але подальша діяльність чекіста сповнена певних хитань. Наприклад, він з часів Центральної Ради до кінця двадцятих років залишався «боротьбистом» (лівим українським есером), котрих більшовики безжально витискали з політичного обрію, не зупиняючись навіть перед фізичним знищенням. Увесь той період Даниленко, який прибрав оперативний псевдонім «Карін», займався встановленням більшовицького ладу на теренах України і разом з тим був переконаним прихильником українізації суспільства та симпатиком Української автокефальної православної церкви, наскільки дозволяла служба в такій специфічній установі, як ЧК. Він приймав участь у «виводі» в Україну генерал-хорунжого Юрка Тютюнника (операція «Тютюн») та у прилаштуванні його в червоному Харкові – тодішній столиці – викладачем у командирській військовій школі.

На початку 1926 року в складі Контррозвідувального  відділу ДПУ УСРР створено групу, що вела закордонну роботу, а у серпні 1926 року дійшло й до заснування 2-го Іноземного (розвідувального) відділу. Першим начальником його став Володимир Карелін, очоливши ІНВ до 1935 року. Пізніше його місце в посів Абрам Сапір.

У кінці 20-х – на початку 30-х Даниленко займав посаду начальника 3-го відділення Секретного відділу ГПУ УРСР, доріс до контррозвідувальної роботи за рубежем. Заради неї вивчив чеську, болгарську, сербську мови. Німецьку добре опанував ще з училищної лави. Досконало знав польську.

Включився в оперативні ігри із зарубіжними націоналістичними центрами. У 1934-му розробив й успішно провів операцію «Капкан», в результаті якої виведено на радянську територію та затримано двох емісарів Російського загальновоїнського союзу (РОВС). Коли Даниленко шпигував за кордоном, у Великий голод померли його батьки. Можна лише здогадуватися, які думки обсідали чекістську голову, коли дізнався про подробиці. Після поверненням додому капітана держбезпеки Даниленка призначено заступником начальника відділу ГУГБ НКВС УРСР і він потрапляє у підпорядкування до такого ж капітана Сапіра. Ось із цим малоосвіченим керівником у нього не склалося. Повернувшись із зарубіжного «турне», розраховував на серйознішу посаду в органах. Та картинка не склеїлася.

Тут варто уяснити загальну картину росту української розвідки. Тоді основну загрозу для більшовицької влади становили білоемігрантські організації, що тісно співпрацювали з іноземними розвідками, між ними – осередки української політичної еміграції, що мали центри у Польщі, Німеччині, Австрії, Чехословаччині, Франції та деяких інших країнах Європи. Тому головні зусилля червоної розвідки спрямовувалися на ті центри для виявлення їхніх планів, структур та агентури на радянській території, компрометації ватажків і активних учасників згаданих організацій, запобігання можливим диверсійно-терористичним та іншим підривним акціям. Але це зовсім не означає, що розвідка УСРР на той час працювала лише в цьому напрямі. Проводилась також робота з проникнення у спецслужби іноземних держав, зі збору військової та економічної інформації тощо.

Про перші успішні хрестоматійні операції радянської зовнішньої розвідки цього періоду «Синдикат-2» і «Трест» багатьом відомо з книг і кінофільмів. Тоді чекістам вдалося створити підставні антирадянські організації і виманити з-за кордону Бориса Савінкова – лідера контрреволюційної «Народної спілки захисту батьківщини і свободи» та британського агента (до речі, корінного одесита) Сіднея Рейлі, котрий разом з білоемігрантами готувався вчинити ряд терористичних актів проти СРСР. Але мало хто знає, що дещо раніше, у 1923 році, в Україні було проведено таку ж операцію з виведення на радянську територію з Польщі генерал-хорунжого Юрка Тютюнника – класична закордонна акція з проникнення до Партизанського підпільного штабу УНР молодого і талановитого розвідника Сергія Каріна-Даниленка, котрому Тютюнник довіряв. Той вдало зіграв роль представника антирадянської організації на території України. До речі, така організація справді існувала. Обставини її виникнення та членства утаємничені й по сьогодні. Зрештою, згодом під час поїздки на зустріч з керівництвом цієї організації Юрко Тютюнник був заарештований відразу після переходу радянського кордону.

І хоч офіційно на той час розвідки в Україні не було, цю операцію можна назвати першокласною з точки зору розвідувального і контррозвідувального оперативного мистецтва. Якщо не брати до уваги політичну складову цієї справи, а лише говорити про професіоналізм виконавців, то історики розвідки дають їй високу оцінку.

На початку 20-х УСРР мала можливість вести самостійну дипломатичну та зовнішньоторговельну діяльність, український уряд навіть робив перші кроки до формування власної армії. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено Наркомат зовнішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921-го республіка мала власний експортний фонд, а до сфери впливу її НКЗТ, за домовленістю з урядом Росії, належали Польща, Чехо-Словаччина, Румунія, Туреччина, балканські країни.

Протягом 1921-1922 років уряд УСРР провів успішні переговори й уклав низку угод із західними сусідами. Дипломатичний прорив створив можливості для проведення органами державної безпеки України активної легальної закордонної роботи в країнах з нашими представництвами. Насамперед це стосувалося Польщі, де після громадянської війни опинилися армія й уряд УНР, що непокоїли більшовицьку владу в Україні.

Емігранти створили глибоке підпілля «на материку» в місцях, найменш уразливих від контррозвідки ДПУ. Дії супроводжувалось обережністю при залученні до співпраці, глибокою конспірацією у зв`язках з джерелами інформації.

Тому у Варшаві 1922 року й працювали співробітники ДПУ УСРР П.Дегтяренко, Я.Смалець, М.Софонюк. Двоє останніх були у складі російсько-українсько-польської змішаної Комісії у справах репатріації вояків Армії УНР, що осіли в Польщі.

Пізніше там «українською лінією» займався Іван Камінський. Цей українець після Жовтневого перевороту став організатором Волинської повстанської дивізії, яка діяла в тилу Армії УНР. Коли дивізію розформували, командував червоним стрілецьким полком. У боях дістав важке поранення, лікувався. Одужавши, служив в Особливому відділі, а у 1922 р. перейшов працювати до розвідки. Наприкінці 1922 року обіймав посаду помічника резидента в Польщі.

Після Варшави Камінського перевели до Празької резидентури займатися тим же протягом 1925 року. Наступні два очолював резидентуру в Латвії, а в 1929-1930 рр. був резидентом у Фінляндії. У 1932-1933-их. працював у Берліні. За цей час Іван Миколайович набув неабиякого досвіду розвідувальної роботи, досконало вивчив країни перебування, оволодів декількома іноземними мовами.

Подальша доля його склалася трагічно: 1938 року за фальшивим доносом його заарештували й засудили до тривалого ув`язнення. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Камінського звільнили з тюрми і направили з розвідзавданням до окупованого Житомира. Там на конспіративній квартирі він потрапив у засідку й загинув у перестрілці з гестапівцями.

Десь шляхи Каріна-Даниленка перетнулися з долею Камінського: він також через конфлікт з Сапіром помандрував до Лефортово і Бутирської в’язниці. Пригадали його досить тісні стосунки, очевидно, на національному грунті, з наркомом Балицьким, боротьбістське минуле. І лише величезна потреба у фахівцях його штибу на початку Другої світової війни врятувала від дев’яти грамів свинцю. 22 жовтня 1939 року Даниленка звільнено.

Представники ВУНК - ДПУ працювали не тільки у Варшавській резидентурі. З кінця 1922 року український напрямок у Празі забезпечував працівник місії УСРР Іван Тур, а 20 липня 1923 року за рішенням Колегії Наркомату закордонних справ УСРР туди призначили Наума Калюжного.

У січні 1923 року за погодженням із ОДПУ до Берліна для організації роботи з українського напряму поїхав начальник 5-го відділку ДПУ УСРР Михайло Якшин. Офіційно він дістав призначення в посольство УСРР у Берліні, а неофіційно виконував обов`язки помічника резидента московської резидентури. За кордоном Якшин діяв під прізвищем Сумароков.

На жаль, незважаючи на інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, в 1921 та на початку 1922 років чітко визначилося обмеження дипломатичної активності незалежної республіки. Це було зумовлено як зовнішнім чинником – небажанням західних держав юридично визнавати всі радянські республіки на уламках Російської імперії, так і внутрішніми – зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у Москві. Тенденція до обмеження української дипломатії призвела до ліквідації у вересні 1923 року Народного комісаріату закордонних справ УСРР.

Отже, Україна втратила змогу безпосередньо керувати своїми людьми в дипломатичних місіях СРСР за кордоном. Зв`язок із співробітниками ДПУ, які працювали «під дахом» представництв, віднині йшов тільки через Москву. До того ж Москва не мала кваліфікованих кадрів з українських проблем, а українських агентів за кордоном почали залучати до виконання інших завдань, не пов`язаних з їхніми безпосередніми обов`язками. Такий стан з року в рік посилювався.

Отже у 30-ті роки Україна вже не могла самостійно направляти своїх співробітників за кордон, і цілковито залежала від волі Москви. Але заради справедливості слід зазначити, що спочатку ОДПУ здебільшого задовольняло прохання України. Так, 1931 року на роботу до Празької резидентури виїхав співробітник ДПУ УСРР Даниленко (Карін). Згодом його змінив Семен Шемена. Після відкриття радянського консульства у Львові для роботи на українському напрямку туди було відряджено Михайла Тимошенка. У 1933 році ІНВ ДПУ УСРР вийшов з клопотанням про надання Україні посади помічника резидента у Варшаві. На цю посаду на початку 1934 року Москвою було призначено запропонованого Україною Михайла Сагана. У Парижі в 30-ті роки на українській лінії працював Левко Сташко. Ефективність роботи резидентур української розвідки не скрізь була однаковою. Та все ж реальна практична робота давала можливість підрозділам розвідки радянської України розвиватися, набиратися досвіду, виховувати власні кадри, планувати і здійснювати масштабні операції. Про одну або й кілька з них, проведених Даниленком, маємо намір ще розповісти.

Леонід Багацький