Міфічний Мойсей водив по пустклі жидів, кажуть, сорок років,

щоби перетворити ситих, а тому лінивих і байдужих до долі нації

 рабів у войовничих і безжальних воїнів. Тобто через голод, злидні

і негаразди гуртував їх навколо ідеї месіантсва, поза котрою залишалося

все: мораль, совість, співчуття до чужих болів, бо головним було –

Наднація, Наддержава, а все інше і всі інші мали лише слугувати досягненню

 тої мети. Через кілька тисячоліть німецький "Мойей” Адольф Гітлер, ідею

"Ізраїль понад усе”» повторив у варіанті "Німеччина понад усе”. Перехідним

містком між тими віхами історії була спроба юдеїв в першому тисячолітті

 перенести ідею "Землі обітованної” з Близького сходу між Волгу і Дін та цей

 проект зруйнував Святослав Хоробрий, поставивши крапку на існуванні

работоргівельної держави, Хозарського каганату.

Майже вдався план утворення новітньої юдейської держави, але уже на одній шостій земної кулі, на базі царської імперії, коли керівництво оновленою уже утопічно-соціалістичною державою, на початку 20-го століття, захопили були сіоністи, котрі відверто чи замасковано, під москальськими прізвищами, керували тим монстором, СССР значний період. Страшний геноцид супроти українців був не виадковим – спрацювала помста за розгром Хозарії Святославом та винищення жидівських лихварів, підчас визвольної війни часів Хмельниччини, Кривоносом. Але головне було  – це зменшити чисельність волелюбних українців і очистити терени України для нових поселенців з Північного Сходу, котрі завжди були войовничими, завжди напівголодні і послушні волі вождів, жадібних до чужого. Варіант майже вдався був і уже можна було  здійснювати давню гебрейську мрію і запанувати над цілим світом, де всі нащадки "хама”, гої, прислуговували б "богообраним” содомітам, але тут вмішався Гітлер, що став претендувати на ту ж "богообраність” німецької нації. Зі стосунків між хижаками, знаємо, що в таких випадках  сильніший загризає слабшого, що й сталося. Що правда, кровопускання німці вчинили відносно жидівської бідноти, не причетної до міфу про зверхність жидівства над іншими народами. А ідеологи юдейської надлюдськості заплатили Гітлеру не лише цією маніакальною ідеєю, але колосальними коштами, і спокійно виїхали хто до нейтральної Швейцарії, а хто до США (читай в архівах єжегоднік "На сушє і на морє”, 70-і роки, Москва), залишивши безгрошівну жидівську бідноту німецькій "надлюдині”. Ми навели лише коротенькі історичні фрагменти, бо перелік  можна б продовжувати в цьому плані – де той Вічний Рим, імперії Інків та Ацтеків, загадкова Всемогутність древнього Єгипту та інші наддержави? Як кажуть – "Канули в Лєту”, "були та загули”, – кажуть українці.

Наприкінці 80-х років минулого уже тисячоліття, останнього його століття, ми всі, в тім числі й українці, були свідками дивного гулу, що дедалі дужчав в зловісних підземеллях юдейського витвору, одного з двох "тисячолітніх рейхів”, – СССР. Мусимо віддати належне мужності і войовничості угрофінської та чудьської людності Московщини, котра після Другої світової війни повністю звільнилася від монопольного керівництва юдеїв в СССР, частково тим самим способом, що і Гітлер – розстрілами та ГУЛАГами, а декому дозволили виїхати до США та Ізраїлю. Очевидно, що не було би того Горбачовського послаблення, якби мордвини славянської культури, москалі, не скинули з себе юдейське іго за час другої половини 20-го століття. Зрештою, варто зауважити, що єврейські вожді більшовицької контрреволюції 1917 року, самі того не бажаючи, допомогли москалям, ослабивши вплив християнської релігії, котра до перевороту мала вирішальний вплив у керуванні кріпосницькою імперією, у якій монастирі та духовенство були найбільшими рабовласниками, поміщиками і землевласниками. Тому нащадки Золотої Орди швидко впоралися  з носіями жидівського месіантства. Юдейській жорстокості й бездуховності вони, москалі, протиставили жорстокість монголотатарів. Пригадаймо як підчас Другої світової війни, Москва справедливо пишалася сибіряками, котрі після "наркомівських сто грамів” спирту безстрашно йшли в бій.

Відомо, що юдеї зневажливо ставляться до своїх сородичів нечистокровок. Ті, в свою чергу, відплачують їм неприязню. Для прикладу, полукровки Джугашвілі-Сталін та Гітлер, з приємністю для себе, старанно винищували "суперменів”, чистокровних жидів. Напів-єврей і напівкалмик, Борис Єльцин, проголосивши незалежність Росії, вочевидь, мав намір унезалежнитися від жидівських ідеологій і, водночас, нагади москалям про колишню велич їхньої імперії за часів царату. Хоча велич царату була не що інше, як продовження величі Золотої Орди, еліта котрої з юрт перекочувала в більш кофортний Кремль. Ослов’янена татарва розумно використала собі на користь слов’янську культуру, трохи перелицювавши її і пристосувавши її до умов та звичаїв строкатої суміші мордвинських етносів. На сучасну пору Московія швидкими теимпами відновлює свою монархію, де монархів дозволяють обирати московитській черні. Але в "обраних” монархів прав не менше. ніж в родової знаті. Оновлена Московитська імперія використовує жидів як каталізатор відродження колишньої могутності, як накопичувач капіталів, як губку що всмоктує в себе ці капітали немов рідину, а вірніше немов пявoк, які, при необхідності, можна просто вичавити. Жиди, котрі за висловом Карла Mаркса позбавлені такого "пережитку”, як совість, безжально і вміло, більш успішно ніж москалі, накопичують капітал. A держава, в особі Путіна, так же вміло, через кишенькові суди і слідчі органи, забирає ті кошти на користь імперії, оголошуючи тимчасових власників капіталів злочинцями на цілий світ. А оскільки так чинять всі великі сучасні держави, то ніхто не осуджує таких дій, навіть так звані "правозахисники”. А лукавлять, шахраюють "бообрані” там, де людність сповідує принцип: "Коли з тебе здирають сорочку, то віддай і свитину”(Євангелії).

Сентиментально-мрійлива українська нація, за висловом Євгена Маланюка, котра не має ворогiв, а лише "воріженьків”, що мов трава гнулася, аби вижити під страшним гнітом і геноцидом, що чинили "воріженьки” всіх  барв і походжень, з великою ейфорією сприйняла розвал страшного монстра, кровожерного чудовиська, російської більшовицької імперії.Народ, що був опущений на рівень тваринного існування жидівсько-московським керівництвом СССР, народ, що вижив, здебільшого, бо поїдав падаль та власних дітей, в глибині душі зберіг не тільки свою шляхетність і мрійливість, але й накопичений за довгі роки неволі страх і і віру у всесильність московитів та мудрість жидів, які будучи мізерною меншиною серед московитів і українців, ухитряються бути найбагатшими у всі часи. Але, при цьому, українці не усвідомлюють того, що кожен злочиець, кожен грабіжник є лише тимчасово багатим. І найголоніше те, що кожен злодій має ще більший страх. Страх покарання за злочин. Страх кари за всі злочини проти української нації на початку 90-х років паралізував був колоніальну владу в Україні, її прислужників яничарів-українців, юдейських і москальських катів, що мордували український народ, і навіть високопорядних простих громадян єврейського походження, що масово почали втікати (як втік мій приятель Леонід Голованевський, боячись погромів), боячись помсти за злочини своїх верховод.

Народ України століттями мордований поляками, московитами, румунами, мадярами і навіть слов’янами, чехами, в глибині душі в своїх піснях та легендах, зберіг пам’ять про народних месників, вождів-визволителів, Провідників нації, котрі, на думку простолюду, завжди знали і розуміли краще за народ, як діяти щоби всім жилося краще. Тому так легко українці повірили в те, що оті, хто так голосно кричав у Верховній Раді УРСР, хто дружньо тримався за полотнище національного прапора, ті, хто сміливо виступив з критикою  ідеоогії СРСР, що мали свою окремішню думку на стан речей в совєтській державі, ніж весь умовний загал, знають як покращити долю простих людей, українського загалу. Українці сподівалися, що це є оті омріяні месники, Провідники Нації, за якими слід іти. І українці дружньо проголосували за незалежність України. Так же дружньо проголосували й неукраїнці. Одні, – бо полюбили українську землю і гостинних українців, інші, – бо не хотіли вічно воювати по всіляких афганах невідомо за що там гинути, ще інші боялися кари рішучого борця з комунізмом, Єльцина, і воліли пересидіти люту, для них, годину серед лагідних українців.

"ВИ ВПОРАЄТЕСЯ СКОРІШЕ НІЖ МИ...”

Так у 1990 році мовила директор однієї з Шауляйських крамниць механіку рефрижератрного поїзда, Іванові Любасу, коли дізналася про те, що він українець. Слова, що в підзаголовку мали своє продовження: "...бо ви, українці. велика і мужня нація, ви мали таку славну повстанську армію УПА...сьогодні ми, литовці допомагаємо вам, українцям, у друкуванні книжок, виготовленні символіки. Але ми сподіваємося на вашу допомогу поті. Коли ви станете на ноги, а ми ще будемо боротися проти нашого спільного ворога Москви...Ми ж памятаємо про наше спільне історичне минуле і навіть те, що мова в нас була одна – українська.” Не так сталося, на що сподівалася та литовка і в що дуже хотілося вірити... Все вірно. І про УПА, і про велику націю, і про славне минуле. І були звитяги, "І була держава, і світ визнавав” (слова доньки Павла Скоропадського). Але й були поразки і трагедії.

На жаль багатостолітні визвольні змагання проти релігійних, а також проти атеістичниїх лютих ворогів Сходу і Заходу обезкровили елітний фонд української нації, що завжди першим клав своє життя на вівтар служіння вітчизні і гинув у визвольних війнах проти польського та москвинського ярма. Непоправного удару завдали по еліті нашої нації московсько-жидівські ідеологи, що не шкодували навіть власних народів. Але особливо старанно нищили вони джерело духовності української нації, працьовите українське селянство. Ще не весь світ визнав голодомор, спланований проти української нації геноцидом, насамперед це Московщина та Ізраїль. І це не дивно, бо визнаючи факт геноциду, необхідно буде відшкодувати збитки заподіяні українській нації цими державами. Соловки, Кінгір, сибіри, крайня Північ, Калима,Сахалін...Всіх місць, де мордувалися українці важко перерахувати. Десятки мільйонів українців і то найкращі. Ті що вижили (хто вижив і як їм це вдалося знають лише вони), вийшли зламаними, духовними каліками. Як свого часу писав Василь Овсієнко: «Спочатку зламали хребта мені, а потім Миколі Холодному»(нині покійному поету з Чернігівщини).

І оті, із "зламаними хребтами”, що мимоволі потоваришували по тюрмах з москалями та жидами, вирішували долю України у Верховній раді УРСР. Вони побоялися втратити сите, безпечне і почесне місце депутата і не оголосили про розпуск колоніальної Верховної ради, дозволили карателям зайняти високі керівні крісла уже в незалежній Україні. Як виявилося вони унезалежнювалися від заслуженого покарання за свої злочини. І якщо в Прибалтиці та Польщі так звані "Народні фронти за перебудову” очолила еліта тих націй, то в Україні – ті, кому попереламували духовні "хребти”, москвинські офіцери, московитські попи та людці-пристосуванці, котрі вчасно зметикували те, що патріотична діаспора намагатиметься фінансово підтримувати патріотичні структури. І кинулася братія ділити гуманітарну допомогу: телевізори, магнітоли, телекамери одяг, кошти. Поперли секретарі парткомів та інші авантюрники до "Руху”, бо там ”дають”.

А в той самий час творилася перша некомуністична партія УРП, що її очолив і організував Левко Лукяненко. Як нині стверджує її перший голова секретаріату, Петро Борсук, "Більшість із керівників УРП були членами ОУН...” мельниківської, колаборантської, ОУН, що разом з німцями драпала на Захід, доки ОУН революційна воювала на три фронти. Тої  ОУН, що її лідер, Микола Плав’юк був Президентом України в екзилі (у вигнанні), а після проголошення Незалежності України передав державні клейноди Леонідові Кравчуку.  За цей жест самозречення від президентства Пла’вюком, Кравчук зробив великодушний поступок. Як Президент України, – дозволив легалізувати ОУНм в Україні. Що правда, покійний нині Іван Кандиба оголосив про створення незалежної ОУН в Україні. Отака була еліта на той час в Україні: космополітичні правозахисники, що й досі їздять на підгодівлю до Брюселя і люто ненавидять ОУН-УПА, як B’ячеслав Чорновіл; вчорашні творці од катам України, різні павлички та драчі, що й досі виправдуються перед євреями у своїх віршах, мабуть за те, що не всі українці вимерли в 1932-1933 роках! Єдине що вони вміли досконало – це мерзенно лаятися, скандалити, сперечатися "хто з них більше сидів” і, відповідно до того, хто з них "достойніший лідер”. Але ніхто не хвалився, бо не міг, не мав чим – професіоналізмом державотворення і державокерування. Всі вони були законотворцями. Ні фаху, ні компетенції, а лише бажання щось заробити окрім "скромної” депутатської зарплатні та вседозволеності на кражу та хамство. Вони відчищали "мундири” різним зв’ягільським та іншим негідникам. Витягували з тюрем дрібних та солідних аферистів, але уникали навіть спроби допомогти нещасним прохачам-батькам, у яких убивали дітей, їхні віртуальні супротивники, з котрими вони пили по ресторанах, після "гарячої” суперечки під Куполом. Прикладів безліч, з конкретними прізвищами нещасних українців, що продовжували вірити лже-еліті, як той мешканець міста Суми, сина котрого вбила міліцейна мафія. Погрожувала вбити другого. Якщо той не зупиниться і не перестане викривати злочинців. Хмара злякався йому допомогти, – навіть відмовив тому в зустрічі!  Більшість із них, "слуг народу” лаяли і продовжують лаяти Кучму, але крадькома до нього бігали по гроші та узгодити сценарій як його, Кучму, лаяти.

А доки націонал-патріоти лаялися і подрібнювали власні партії, щоби кожному супер-десиденту і супер-демократу було, принаймні, по булаві, вчорашня комса, політична шантрапа, спільно з наперсточниками та знімальниками пижикових шапок, у змові з червоними директорами, яких в метушні забули покарати, або хоча б відсторонити від керівництва держмайном, почали розкрадати те майно підприємств і цілі підприємства. Одночасно почалася жвава торгівля живим товаром (маємо на увазі не лише дівчат та молодих жінок що їх викинули червоні директори з підприємств прямо на трасу, як повій), – почалася скупка "дімократичних” депутатів оптом і вроздріб кримінальниками радянського пошиву, особливо з неукраїнської "малини”. Приватизовані депутати стали строчити закони для криміналітету. Хто не памятає трастового буму, розстрілів прямо на летовищах та інших людних місцях і, як наслідок, маємо ниньки клани всіх національних меншин, доки українці гидбливо на це все позирали. Спитайте нині будь-якого мільярдера де він то все взяв, в свої неповні сорок літ? Все законно, злочинно законно, панове бандити, бо на вас працювала і працює Верховна Зрада в Україні.

Шоу, що їх мафіозі влаштовують на своїх так званих партійних зборищах, похожі скоріше на бал-маскарад з переодяганням, де злодії наряжаються під еліту, з обов’язковим акцентуванням, що ц ”еліта нації”! Але в порівнянні з ними, радянські кримінальники були аристократичним орденом! Що правда, в останні роки царювання Кучми, якраз і була офіційно згуртована масонська ложа українських спритників-наперсточників. Маститий журналіст Мустафа називає програми трьох найбільших блоків в Україні витвором дітей Ностр Адамуса. Вислів точний, тим пaче, що він запозичений із газети "Клич нації”, 2005 року, де виступ Прем’єр-міністра було названо пророцтвами Ностр Адамуса.

ЩО Ж ДЕНЬ ГРЯДУЩИЙ НАМ ГОТУЄ?

Як переконливо доводять нам, аборигенам, лідери найбільших блоків, суттєвих змін у списках не буде, а це значить що до зали Верховної ради прийдуть ті самі кнопконатискачі, спеціалісти по мордобою, працівники "розумовї праці”, ті що виколочують розум з голови опоненнтів, як влучно мовим покійний Василь Іванишин, Провідник "Тризуба”. Можливо дозволять сісти в крісло спікера Володимиру Литвину, що вміє лавірувати між крапельками не згірше Кравчука. Практика діяльності його в адміністрації Кучми, дає підстави думати, що це буде креатура як ”ситих котів”, так і "любих друзів” та ліберал-космополітів з регіонів. А головне, що це буде ще один вірний синок Кучми. Спроба націоналістів "запліднити” партію Литвина національною ідеєю і національними пріоритетами, виявилися невдалими. Чи то партія ялова на все національне, чи можливо її встигли "запліднити” регіонали своїм безбатченством.Скоріше за все, великі гроші тягнуться до ще більших грошей. Хто зна! Як би там не було, до влади сунуть і намагатимуться пройти, не шкодуючи наших з вами, українці, коштів, чотири потужні (за статками) позанаціональнi "позашляховики”, паливом для яких є наша байдужість до долі нації, маслом наша звичка терпіти паразитів на тілі. Бо це мовляв теж "сотворіння божі”, що потребують їсти, тобто ссати нашу кров.

Варто було би допомогти національним партіям, але ті, хто себе такими вважають, нині скривили рота мов від кислиці, коли їм показали у блоці "Наша Україна” на місце не коло столу, а біля порогу. Таким чином подобається це комусь чи ні, але єдина українська партія на цих виборах (2007 рік) є партія "Свобода” з її скромним бюджетом і скромним кадровим потенціалом і не надто шляхетною поведінкою з колегами інших організацій споріднених по ідеології. Та хамтсво відвертих ворогів якось зрозуміле, а з боку колег по переконанню неприпустиме. Але доки такі партії, як "Свобода” будуть в однині, доти долю України будут вирішувати фельдмани, абдуліни, жванії та порошенки...

Мусять зявитися святослави, кривоноси і бандери! Та наразі одні шуфричі, та інша мара. Тому вкрай потрібні донцови та міхновскі, щоби появилися перші!

Серпеннь 2007 року

Іван Любас координатор ТВУН,