Нещодавно один із загальноукраїнських телеканалів навів думку кількох кіровоградців за збереження назви обласного центру чи зміни її на Новокозачин (як він згадується в петербурзькій публікації ХІХ століття) або на Єлисаветград. За останню висловився лауреат краєзнавчої премії ім. В. Ястребова С. Янчуков, підкресливши, що місто має повернути ім’я імператриці, як не найгіршої в колоніальні романовські часи. Правдива заява ветерана про справжнє походження назви нашого міста, сподіваємось покладе край спробам "освятити” його царську суть, а отже й втручанню в світську топонімічну дискусію представників московської церкви.

Версія про назву міста іменем св. Єлисавети виникла наприкінці 1980-х років, не отримавши звідтоді жодного підтвердження. В той же час О. Пашутін, який, судячи з пам’ятника йому, є головним моральним авторитетом і зразком для наслідування для місцевої влади, стверджував, що керував (27 років) "містом Вінценосної Дщері славного реформатора Росії Петра Великого Імператриці Єлисавети”. Тому її вензель "ЄП” ("Єлисавета Петрівна”) знаходився в місцевих цивільних і військових затверджених чи проектованих гербах і печатках ХVІІІ – ХІХ століть. В описі Єлисаветградського пікінерного полку читаємо: "с стандартом императрицы Елисаветы, по имени которой крепость сия наречена”. Не сумнівався у царському походження назви фортеці (а не лише міста) видатний український науковець Д. Яворницький. Зрештою, і перша частина назви міста "Єлисавет” відтворювала справжнє ім’я Романової "Елисаветъ”. Про те, що кіровоградцям, змінюючи назву, не слід повертатися до імені цариці, заслуги якої перед Україною сумнівні, говорив у нашому місті лідер Української православної церкви Київського патріархату, незаперечний моральний авторитет нації Філарет.

То ж чи варто повертати місту незалежної України ім’я доньки Петра І, котра здійснила першу в нашому краї депортацію українців та російських старообрядців, загарбавши землі Запорозьких Вольностей і спорудивши на них супроти волі Січі фортецю св. Єлисавети? Це було б глумлінням над пам’яттю П. Калнишевського з його соратниками. Чи варто її увічнювати тут (звідки за її спадкоємців відбудеться внаслідок погрому перша з імперії еміграція євреїв аж до США) з огляду на різку антисемітську політику? Чи варто, взагалі, на 19 році незалежності України говорити навіть про саму можливість увічнення пам’яті царів чужих держав, загарбників нашого краю, чого не робить жоден народ світу – ні російський, ні єврейський, ні французький, ні польський? Чи не тому й живуть краще, і мову рідну шанують і дерев не знищують у своїх містах.

Ім’я Кірова в незалежній Росії зберегли в назві колишньої В’ятки, не зняли його пам’ятників. У незалежній Україні його пам’ять не увічнювали. Назва міста й пам’ятник дійшли від сталінської доби і зрозуміло відійдуть, коли відійде прагнення повернути ім’я Єлисаветград, нав’язане в часи Катерини ІІ, що є більшим злом. Адже національній історії Єлисавета принесла значно більше зла, ніж Кіров, оцінюючи якого доцільно "не забувати” Леніна, Троцького, Калініна, Орджонікідзе, Фрунзе, Дзержинського. Але українці, обравши незалежність, не мають обирати собі символи за принципом "меншого зла”. Залишмо авторитетних для Росії царицю й більшовика саме її народу. Для себе ж обираймо не відкинуті на задвірки історії окупаційні символи монголо-татар, османів, шляхтичів, романових, троцькістів, сталіністів, фашистів, а символи з часів русичів, козаків, УНР, гетьманщини, незалежного сьогодення.

І останнє. Нині ніхто не згадає ініціаторів увічнення імені доньки Петра І в назві дорадянського міста, прихильників спроб встановлення пам’ятників на Інгулі миколам і олександрам романовим. "Єдінонєдєлімі” ідеї, царські назви збанкрутіли й викинуті нашими попередниками на смітники минулих століть. Зате до нас дійшли імена українських подвижників царської доби в нашому місті М. Федоровського (ініціював спорудження копії Шевченківського кургану в ремісничому училищі), В. Нікітіна (за головування його в "Просвіті” в місті встановлено тимчасовий бюст Т. Шевченку), Ф. Мелешка (щоб пробудити національну пам’ять, він із своїми вільними козаками перейменував Єлисавет на Низовий). Забуто імена перших, які вірнопіддано служили чужій імперській владі, обираючи посади й щедрі рублі. Збереглася вдячна пам’ять про тих, хто жертвуючи кар’єрою, достатком, свободою, вимушено емігруючи закладав зерна сучасної незалежності. Берімо приклад саме з них.