Початок XVI століття не дуже добре висвітлений в історичних джерелах, особливо, коли йдеться про український світ. Але він став часом найвищого розквіту княжої верстви в Україні. Між тим і родове дерево князів Глинських, аборигенів середнього Подніпров’я,  дало нову гілку – Дашковичів. Вони обжилися свого часу в межах сучасних Світловодського, Олександрійського, Знам’янського та Онуфріївського районів. Не виключено, що й сьогодні тут топчуть ряст нащадки відомих людей.

Так от, внук засновника роду Івана Глинського Дашко (Данило) Борисович мав синів Івана, Василя, Остапа та дочку Милохну і в 1496 році склав руки. Отже не міг взяти участь у сповненому пригод «великому ісході» після відомого повстання його рідного племінника Михайла Глинського. Так само, як і його старший син Іван (рік смерті 1499). Зате двоюрідні брати Михайла Глинського Василь і Остап Дашковичі не обминули зам'ятні. Мало того, Василь загинув у бойових діях, підтримуючи брата, пожертвувавши кар'єрними та особистими інтересами заради родових. До 1507 року він обіймав посаду черкаського старости у Великому князівстві Литовському, дотикаючись родових земель на межі лісостепу зі степом. Ще не старий чоловік міг би досягти вищих щаблів у литовсько-руській ієрархії. Однак доля розпорядилася інакше.

Остап Дашкович відмітився в історичних хроніках ще під час битви з московитами біля Мстиславля 1501 року. Треба думати, йому сповнилося тоді 25-30 років. Тут загін Остапа і князя Михайла Заславського був розбитий. Литовці, заслужено чи безпідставно, звинуватили молодика у поразці, і він, з майном і челяддю втік до Москви. Великий князь Литовський Олександр вимагав у свого тестя Великого князя Московського Івана ІІІ повернути емігрантів до Литви. Але той відповів, що Дашкович перейшов під московські корогви як найманець, а не втікач, то й не підлягає репресіям. Відбувся від'їзд 1503 року. У світлі сказаного, пан Остап на цей період уже став помітною фігурою. Щоб все-таки виправдатися перед великим князем Литовським Олександром, він постав перед ясні княжі очі на Берестейському сеймі 1505 року. Не без сприяння Михайла Глинського, котрий перебував тоді у Литві на вершині свого успіху, Дашковичу підписують охоронний лист, реабілітують і повертають маєтності. Визнають право закінчити вислугу в Івана Московського. Коли ж через два роки Михайло Глинський підняв повстання проти Литви, Остап приходив йому на поміч з московським військом як московський найманець і як просто вдячна людина, не виявляючи, однак, якихось родинних почуттів. Це дало підстави Михайлу Грушевському сумніватися в причетності Дашковича до клану Глинських. Протилежної думки трималися історики Пуласький та Каманин, зводячи холодок у стосунках між двоюрідними братами до глибших родових ексцесів. А таке могло бути, бо Остапова сестра Милохна вийшла заміж за Івашка Немирича із знатного київського роду. Цей Івашко, служачи при дворі київського воєводи князя Івана Львовича Глинського, не тільки не підтримав повстання Глинських, але навпаки, доніс на змовників. Це кидало тінь і на Остапа. Але, як би не було, Дашкович перебував у Московщині аж до першого арешту Михайла Глинського. Невідомо, чи москалі підозрювали якийсь умисел і таємний зв'язок між закованим ними у ланцюги Михайлом Глинським і його двоюрідним братом, але Остапу довелося, як мовиться, «робити ноги», що й трапилося того ж 1514 року, коли Михайла посадили до буцегарні.

Повернувшись до Литви, Дашкович переніс свою діяльність в Україну, де отримав під свою оруду Канів і Черкаси. Сигізмунд Литовський ініціює і субсидує в 1515 році похід кримчака Мехмет-Гірея на Сіверщину, де міцно вкоренилося московське військо. Туди ж приступаються загони козаків Остапа Дашковича і київського воєводи Андрія Немировича. Ця кампанія не увінчалася поверненням земель під литовський герб, хоч у «москви» були серйозні побоювання, що Дашкович, до тонкощів знаючи московські порядки, завдасть їм доброї прочуханки.

На межі століть починається найактивніше освоєння так званого Дикого поля методами пограничної партизанської війни і поступового заселення обширів. Остап Дашкович з 1515 року вкладає увесь свій організаторський і військовий хист в упорядкування цього руху. Ласий шмат притягує також кримських і московських політиків, вони прагнуть оволодіти ключовими пунктами на цьому напрямку. Принагідно об'єднавшись у 1521 році з кримчаками, українські козаки з Дашковичем на чолі завдали потужного удару по Москві. До коаліції прилучилися ще й казанські татари. Василій ІІІ, молодий Московський князь, після розгрому на річці Оці панічно втік у Волоцькі лісові нетрі. Нападники вже палили підмосковні укріплені монастирі, пили меди-вина із великокняжих погребів на Воробйових горах, коли Василієві радники напоумили правителя відкупитися багатющою даниною. З'єднане військо відійшло у нейтральне Рязанське князівство. Кримський хан Мехмет-Гірей та казанський Сагіб-Гірей своє одержали, і дальша доля кампанії їх уже не хвилювала.

Розчарований Дашкович повернувся у свої Черкаси. Цікаво було б знати, як тоді почувалися змосковщені брати Глинські? Проте не збереглося ніяких згадок. Певно, князі Іван та Василь уже померли. А природжений авантюрист Михайло, можливо, й чекав якихось крутих поворотів долі. Але поки що вона відверталася від нього: він міцно засів у в'язниці.

Діяльний полководець Остап недовго печалився, що московська акція вичерпалася. Він весь поринув у нову справу організації козаччини. Маючи військові здібності, сміливість, цілеспрямованість, твердість характеру, Дашкович насамперед узявся за реконструкцію ополченсько-партизанського устрою дніпровських молодців. Введення суворої підпорядкованості вищим чинам, загальної воїнської дисципліни, забезпечення кожного козака утриманням, рушницею, шаблею, боєприпасами дозволили перетворити неорганізовані ватаги в легке, діяльне, ефективне регулярне військо, якому дивувалася вся Європа.

Пограниччя пройнялося ідеєю наступального відстоювання власних інтересів. Великий князь Литовський і король Польський Сигізмунд за вдалі дії під Москвою та активність у питаннях козацтва вітав героя почесними дарунками: оксамитами, сукнами, грошима. Дашковичу доручено посольство до Бахчисарая, але там помирає хан Мехмет і черкаський староста втручається в усобиці, які виникли у престолонаслідуванні. Підтримуючи одних претендентів, ставлячи перепони іншим, намагався найповніше забезпечити українсько-литовські державні вигоди. Зокрема, пригрів біля Черкас Іслам-Гірея з прихильниками.

За Дашковичем числиться великий вдалий похід 1528 року під Очаків, коли він разом із хмельницьким старостою Предславом Лянцкоронським та із старостами вінницьким і брацлавським, скооперувавшись, тричі погромили татар і взяли 500 коней з 30 тисячами голів скоту. Описуючи очаківську епопею, польський сучасник співав оди Дашковичу: «...багато мав побід над татарами і в них же був провідником у походах на Москву; пустошив ворожу землю на великі простори і вертав до рідного порога, обтяжений величезною здобиччю. Хитрий, відважний і щасливий войовник. Його лице, вигляд тіла й одягу – все було чисто татарське, в московських затіях – московське. Знав мови і, часто буваючи на розвідах, залишався невпізнаним у їх таборі. Звідавши їх справи, падав із козаками, мов сніг на голову. Він був правдивим пострахом для ворогів...».

Такі успіхи проти слуг Корану викликали «священну війну» – газават – з боку причорноморських орд. У 1532 році хан Саадат-Гірей зі своїм військом, з турецькими яничарами та важкою артилерією підступився до Черкас, щоб дістати невгомонного отамана. Пан Остап завзято відбивав штурми розлючених прибульців. Через півмісяця безуспішних потуг хан запросив черкаського старосту на з'їзд і, як оповідає польський хроніст Й.Бєльський, запив з ним мирову. Орда покинула межі України.

Розголос про відбиття потужного наступу прокотився Річчю Посполитою. Остап Дашкович був не з тих, хто подобається усім, але після таких лаврів з ним вважали за честь почоломкатися найперші особи держави. Його запросили на Пйотрковський сейм, куди староста й поїхав із сувенірами – гарматними ядрами, якими татари довбали стіни черкаського замку. Сувеніри роздав делегатам, а сам виголосив пам'ятну промову із стратегічними завданнями українського пограниччя. Представив на розгляд проект побудови ряду укріплених пунктів на Дніпрових островах та кручах, привів розрахунки необхідних вкладень для стримування й розгрому агресивних сусідів, проголосивши доктрину активного наступу на Степ. Це було розвитком давньої, ще Вітовтової, ініціативи. Сейм оваціями зустрів пропозиції, як тепер усі зрозуміли, видатного державного діяча.

Але людське життя коротке. Це був останній Дашковичів тріумф, – він помер невдовзі (1535), десь на порозі сімдесятиріччя, не полишивши потомства, бо не відомо, чи й був жонатий. Статки непересічного чоловіка розійшлися по дальших родичах. Багаті пожертвування одержали монастирі та храми, як тоді водилося між «зацним лицарським людом».

А далі все рушило накатаною дорогою. Грошей, як завжди, не знайшлося, про татарський ясир до наступного нападу забули, ідею облаштування кордонів поховали в шухлядах тодішніх бюрократів. Лише через чверть століття по тому знайшовся чоловік, котрий частково втілив задум пана Остапа – побудував замок на острові Хортиця. Це був знаменитий князь Дмитро Вишневецький. За шляхетними діяннями державних діячів нерідко є таке, що малює їх, кажучи м'яко, у несподіваному ракурсі. Це закономірність зачепила і Остапа Дашковича.

Суворий прикордонник тримав залізною хваткою черкаське і канівське міщанство та інший люд. Своїми поборами часто передавав куті меду. Однак, віддамо належне, ті три шкури, які він дер із підлеглих, використовувалися виключно на військові виправи, на оборону замків та інші державні потреби. Коли ж його наступники на старостві, не маючи Дашковичевого авторитету, сил та, зрештою, й совісті, спробували повторити його замашки, черкащани й канівці категорично запротестували. В часи попереднього начальника вони також куштували «хліба козацького». Себто, жили війною. Це вже тепер міжнародне право знайшло означення «анексії та контрибуції» там, де раніше існувало поняття «воєнна здобич». А ще простіше – грабіж. Дашкович сам жив з такого й іншим давав жити. Наступники все гребли на власну руку. Виявилися, образно кажучи, не на висоті вимог свого часу.

Така ціна владних барм.

Леонід Багацький