Досі не говорили тільки про внутрішнє наповнення закладу — дивує, що мало хто взяв собі за труд, пішовши до музею, розповісти потенційним відвідувачам, яку інформацію про найважливіше українське місто творці закладу вирішили подавати киянам і гостям столиці.

Передусім — ремарка: відомо, що Музей має філії (Музей Булгакова, Музей Грушевського, Музей Шолом-Алейхема, Музей      культурної спадщини тощо), де зацікавлені можуть побачити  експонати, які розповідають не лише про життя видатних киян, а й загалом про місто, атмосферу певної епохи. Відомо також і те, що одна експозиція музею не може вмістити всі 250 тис експонатів, тож виставки мають змінюватись. Та потрібно пам'ятати: зважаючи на місце (самісінький центр столиці), зважаючи на кошти, вкладені в цей заклад, саме він мав би стати головним репрезентантом всієї концепції, що зветься Музеєм історії Києва, саме він мав би формувати враження про Київ протягом століть, я вже не кажу про те, що з огляду на статус столиці, за вмілого підходу такий музей мав би в одиничному подавати цілісне, себто в історії міста – історію країни.

Нагадаю, що будівля чотириповерхова і власне територія музею Києва — два середніх поверхи. Це справді досить сучасний музей, як на українські музейні не вельми медіапотужні реалії. Тут немає аудіогідів, зате є плазмені монітори з відео або світлинами й сенсорні екрани з текстовою інформацією. Експонати різноманітні й акуратно розміщені у вітринах, скляних боксах. Питання в тому, що це за інформація на екранах і що за експонати у вітринах.

Один із поверхів музею подає  історію міста  від початків Київської Русі до кінця ХІХ століття. З часів Київської Русі відвідувач знайде тут дохристиянського ідола, ювелірні вироби зі скла, предмети побуту русичів, обладунок воїна, давні мапи, на стінах — мозаїки, а вмостившись на стільці (таких тут зо два десятки), тут можна подивитись короткометражний фільм "Київ — матір міст руських”, що розповідає про Київ від ІХ століття до навали Батия 1240 року. Виклад логічний і досить цікавий, але здивування викликає фраза "Так у 862 році почалась історія російської монархії” (до чого тут це?).

На інших моніторах можна переглянути портрети київських інтелектуалів ХVII-XVIIIст., світлини мешканців у ХІХ ст., шаржі на київських чиновників того часу. З окремих вітрин відвідувач, згідно із задумом працівників закладу, мав би ознайомитися з аптечною справою, з фотосправою в Києві, з особами видатних киян ХІХ століття. Чомусь ніхто не потрудився підписати експонати або підписано їх надто лаконічно – тільки із зазначенням імені, – тому той, хто щойно почав цікавитись історією Києва, мало що зрозуміє.

Сенсорні екрани розповідають про княгиню Ольгу, про київські церкви, про Київський замок, про київське міське самоврядування тощо. Тут проблема протилежна – жодної картинки, лише чорні літери на білому тлі.

Інший поверх Музею — це київські ХХ та ХХІ століття. Велика частина цієї експозиції присвячена Другій світовій війні й визволенню Києва від нацистів. Привертають увагу афіші з більшовицькими закликами боротися, визволяти столицю УРСР (наприклад, плакат із цитатою з полководця Суворова: "Мы русские, мы все одолеем»). Цілий стенд присвячений Юрієві Збанацькому — письменникові, кінодраматургу, учасникові бойових дій (а ще Героєві Радянського Союзу, лауреатові різноманітних премій, депутатові Верховної Ради УРСР).

Віддаляємося від воєнної історії й переходимо в сектори Києва малярського, Києва театрального, Києва музичного, Києва спортивного. Київ малярський — це в основному стенд, присвячений художнику Григорію Світлицькому. Відвідувач може споглянути на його портрет, стіл, стільці, годинники, картини, його особисті речі.  Багато уваги – Богданові Ступці, вітрина — Аді Роговцевій, вітрина — братам Кличкам. Звісно, не обійшлося без вітрини Києва футбольного. На стінах — світлини сучасного Києва (як на глум — старого, ще нереставрованого Андріївського узвозу). Не забули і про видатного лікаря Миколу Амосова, знаменитого кібернетика Віктора Глушкова, всесвітньо відомого авіаконструктора Олега Антонова — всі вони мешкали в Києві. Тут же можна подивитись фільм про літаки Антонова. На одному із сенсорних екранів відвідувач може дізнатися про міських голів радянського періоду (включно з їхніми біографіями) та періоду незалежності (тільки імена, чомусь без біографій. Та й справді, що цензурного можна написати про Леоніда Черновецького?)

Які можемо зробити висновки?

Очевидно, що експозиція цього музею не зроблена за принципом з російськомовної естрадної пісні «Я его слепила из того, что было» – видно, що всі експонати ретельно відібрано. Тільки ось принцип такого відбору геть незрозумілий.

Чому стільки уваги приділено визволенню Києва від нацистів і жодного експонату з подій 1919-1920 рр. – численних військових переворотів? Чому тут пошанований Амвросій Бучма і ніяк не згаданий Лесь Курбас? Чому йдеться про Юрія Збанацького, а не про Юрія Яновського (хоч він і не Герой Радянського Союзу, але був військовим кореспондентом, написав цикл «Київські оповідання» про окупацію столиці УРСР)? Чому тут є афіші з більшовицькими закликами "За Родину, за Сталина!” і немає нацистських плакатів, адже це  теж історія? Впадає в очі бюрократичний підхід до формування експозиції. Чому з художників увагу звернено, скажімо, не на Миколу Глущенка, а саме на Григорія Світлицького? Ймовірно, тому, що він перший народний художник УРСР? Чому про Глушкова не можна було розповісти ніяк інакше, крім як через його дипломи, почесні грамоти й депутатський квиток Верховної Ради СРСР (саме з цього і складається вітрина, йому присвячена)?

Яке враження формує експозиція у відвідувача? Мені вдалося тут побачити тільки совковий Київ, навіть попри вітрину з портретами Грушевського та Винниченка, навіть зі згадкою про те, що Успенський собор Києво-Печерської лаври зруйновано під час війни радянськими підпільниками, навіть попри те, що в одній із вітрин лежить пожовклий "Акт проголошення незалежності України”. Якщо музейники й намагалися показати різні іпостасі Києва, то розкрити їм вдалося тільки одну. Інтрига полягає в тому, на чому акцентуватимуть наступні виставки, адже поки що виставлено дуже невелику частку експонатів.

Зрештою, досвід останніх двадцяти років ще жодного разу не спростував правило про те, що якщо за культуру беруться чиновники, то з цього може вийти тільки совок — хай і замаскований, хай і модернізований, хай і технічно оснащений. Думаю, музей спроможеться позитивно здивувати нас тільки тоді, коли влада про нього забуде.

Анастасія Левкова

http://tyzhden.ua/Culture/64561