У статті розглядається ідея узгодження змісту українських і російських підручників з історії для середньої школи. Вивчається концептуальний і змістовний бік сучасного підручникотворення з історії Росії в Російській Федерації, а також оцінка російськими експертами сучасних підручників з історії України. Автор демонструє глибокі суперечності у поглядах українських і російських авторів на фундаментальні питання минулого. Співвідносяться наукові та політичні аспекти підручникотворення.

Контекст

В останні роки президентства Л.Д. Кучми в Україні розгорнулися дискусії про доцільність «узгодження» українських і російських підручників з історії для загальноосвітньої школи. Підставою була оголошена «спільна історія» України і Росії. Таким терміном російські експерти характеризують період перебування України та інших пострадянських країн у складі Московського царства - Російської імперії - Радянського Союзу. Тоді ідея «узгодження» не одержала підтримки професійних істориків України і вчительського загалу, а у політиків - прихильників «узгодження» не вистачило владних та й інтелектуальних ресурсів для реалізації цього проекту. Після обрання Президентом України В.А. Ющенка про цю ідею забули, хоча з боку певних політичних сил постійно звучали заклики «не переписувати історію», «виправити» підручники. Після останніх президентських виборів ідея «виправлення», «узгодження» і навіть «спільного підручника» відродилася. У неї з'явилися могутні прихильники по обидва боки українсько-російського кордону, у тому числі в українських владних кабінетах. Вже зроблені перші кроки. У квітні 2010 р. на першому з моменту утворення СНД з'їзді вчителів і освітянських чиновників колишніх союзних республік, який відбувся у столиці Казахстану м. Астані, заступник міністра освіти Білорусії Казимир Фарино запропонував створити єдині для усіх країн співдружності підручники з історії. Мова йшла лише про один з багатьох предметів, які вивчаються в школі - історію. Звідси можна зробити висновок, що вивченню цього предмета приділяється особливе, по-суті політичне значення.

Не в усіх делегатів з цього приводу була чітка позиція. Представників від України очолював начальник управління освіти Донецької облдержадміністрації Юрій Соловйов. Схоже, він не був готовий висловитися з приводу єдиного підручника и обмежився загальною фразою: «Это тяжелый, в том числе политический вопрос. У нас общие корни, общая тенденция развития, и когда политические вопросы вмешиваются в вопросы образования, вопросы истории, это не отвечает интересам людей, простого человека и ребенка» [1]. Зате досить чітко вимальовувалася точка зору російських делегатів, які приїхали до столиці Казахстану не з «пустими руками». В РФ, де з історії для кожного класу є по декілька підручників, останні п'ять років на найвищих рівнях стало обговорюватися питання про необхідність уніфікації їх змісту і навіть створення єдиного, обов'язкового для всіх учнів/вчителів тексту.

Поштовхом для цього стала досить представницька Всеросійська конференція викладачів гуманітарних і суспільних наук у червні 2007 р. З делегатами конференції тодішній Президент РФ Володимир Путін мав спеціальну зустріч у своїй заміській резиденції в Ново-Огарьово. Мова зайшла про підручники з історії. «...Многие учебники, - зазначив В. Путін, - пишут люди, которые работают на иностранные гранты. Так они исполняют польку-бабочку, которую указывают те, кто платят... В обществе каша и в головах преподавателей - каша», «нет пособий, которые глубоко и объективно отражали бы события новейшей истории нашего общества» [2; 3; 4]. Путін попередив російські видавництва про відповідальність за якісне (у тому числі щодо змісту) виготовлення підручників. Ця критика мала продовження і конкретні наслідки: «ліберальні» підручники, написані в 90-ті рр., фактично виявилися небажаними. Їх місце мали зайняти книги, написані з позицій «державної ідеології». З'явилася група авторів, які заповзятливо взялися виконувати нове «соціальне замовлення».

Наступник Володимира Путіна Президент Дмитро Медвєдєв продовжив справу свого попередника. У травні 2009 р. він підписав указ про створення Комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Членами цієї комісії, яку очолив керівник президентської адміністрації Сергій Наришкін, а відповідальним секретарем став начальник управління з ідеологічної роботи правлячої партії «Единая Россия» Іван Демідов, призначені перші/другі особи з МЗС, ФСБ, Cлужби зовнішньої розвідки, Ради безпеки, Мін'юсту, Мінрегіонрозвитку, Мінкультури, Держдуми, Держархіву, Держнауки. Серед представників Держдуми - відомі політики Костянтин Затулін (перший заступник голови Комітету Державної Думи зі справ Співдружності Незалежних Держав і зв'язках із співвітчизниками за кордоном) і Сергій Марков (заступник голови Комітету Державної Думи зі справ громадських об'єднань і релігійних організацій). І Затулін, і Марков неодноразово оголошувалися Україною персонами нон-грата. Професійних істориків в комісії лише три з 28 членів (Андрій Сахаров - директор Інституту російської історії РАН, Олександр Чубарьян - директор Інституту загальної історії РАН, доктор історичних наук Наталья Нарочницька - політолог-міжнародник, президент Фонду вивчення історичної перспективи), і, схоже, не вони визначають напрямки її роботи. Голова комісії обіцяв «не політизувати історію», хоча її негайно звинуватили саме в цих намірах. Зокрема, колишній Президент СРСР Михайло Горбачов висловив побоювання, що комісія буде займатися фальсифікацією минулого [5].

28 серпня 2009 р. відбулося перше засідання комісії. Обговорювалися різні питання, у т. ч. «меры по отстаиванию политических интересов с помощью исторической науки». Виявилися певні розбіжності в поглядах учених і чиновників. Заступник декана історичного факультету МДУ Олексій Власов в інтерв'ю GZT.RU Новости підсумував свої враження від засідання таким чином: «Историю используют как инструмент для сведения счетов и ведения политической борьбы. К науке это не имеет никакого отношения» [6]. Одним з головних на комісії було питання про шкільні і вузівські підручники з історії. Була вказано, що саме вони відіграють ключову роль «в наших попытках противодействовать внедрению фальсифицированных версий истории» [6]. А 30 серпня 2009 р., напередодні початку нового навчального року, в програмі «Вести недели» Президент РФ висловив незадоволення тим, що в різних підручниках по-різному подаються різні історичні події. «Это плохо, - зазначив Президент, - потому что в голове у школьников в результате этого возникает каша». Спеціально торкнувся Д. Медвєдєв і висвітлення історії нових держав, які виникли на пострадянському просторі. Не можна, - сказав він, - переписувати історію «в угоду тем или иным государствам, которые сейчас находятся в стадии развития, формируют свою национальную идентичность» [7].

Комісія з протидії спробам фальсифікації історії має свої робочі групи на місцях, зокрема в Москві. 6 квітня 2010 р. московська група під головуванням керівника префектури Південно-Східного адміністративного району столиці Володимира Зотова обговорювала питання про створення єдиного підручника з історії. Ще раніше В. Зотов заявляв про необхідність створення в РФ єдиного підручника з історії, «поскольку наличие большого числа учебных пособий создает противоречия» [8].

Слід зазначити, що на квітневому з'їзді педпрацівників в Астані перспектива «єдиного підручника» не зустріла загального схвалення. Деякі делегати від нових держав, що висловилися в обговоренні, говорили про глибокі теоретичні розбіжності між різними національним історичними школами, а представник України, як зазначалося вище, не дав чіткої відповіді. Але це не засмутило російську делегацію. Один з активних учасників з'їзду від РФ Олександр Філіпов - автор підручників і заступник начальника Національної лабораторії зовнішньої політики (ця недержавна за своїм статусом організація займається моніторингом підручників з історії в країнах пострадянського простору), оцінюючи перспективи появи єдиного підручника, говорив не стільки про ідеологічні суперечності істориків пострадянського простору, скільки про технічні перепони [1]. Цілком зрозуміло, що це не так. Відчуваючи, що про єдиний підручник сьогодні говорити просто недоречно, заступник міністра освіти і науки Росії Ісаак Калина запронував компромісний варіант: «Учебник пусть останется у каждого свой, у каждой страны свои акценты, а вот книгу для учителя нужно сделать общую, чтобы учителя имели общее представление о истории наших государств» [9].

Заступник міністра знав, що говорити. 13 травня 2010 р. ЗМІ повідомили про домовленість між російськими і українськими урядовцями про створення спільного навчального посібника для вчителів історії України та Росії. «Ми домовилися про спільне засідання комісії істориків України і Росії, - повідомив міністр Дмитро Табачник. - І думаю, що зразу ж після візиту Дмитра Медвєдєва в Україну наприкінці травня чи на початку червня таке засідання комісії відбудеться в Києві. У нас є цікаві напрацювання по створенню спільного навчального посібника для вчителів історії і суспільствознавства». Міністр запевнив, що до кінця 2010 р. посібник буде готовий. «Видамо ми його швидко, - зазначив міністр, - а охоплювати він має період від початку стародавньої історії, утворення людського суспільства на території України та Росії і до ХХІ століття» [10]. Про персональний склад комісії, за яким принципом йде/йшов(?) підбір до неї, не говориться. Що ж до спільних підручників, то міністр Д. Табачник зауважив, що про це говорити «передчасно», а віце-прем'єр В.П. Семиноженко 14 травня 2010 р. заявив категоричніше: «Коли говорять, що буде україно-російський підручник (з історії), то я хочу сказати, що він не планувався і не планується. У нас будуть українські підручники, у Росії - російські» [11].

Таким чином, російсько-українська комісія скоро приступить до роботи. На перших засіданнях, звичайно, зайде мова про концепцію навчального посібника. Не в останню чергу зміст книги буде визначати російська сторона. З чим вона приїде на засідання, можна судити вже сьогодні: по-перше, за тими оцінками, які дають російські автори підручникам з історії України, написаним українськими авторами; по-друге, за змістом підручників з історії Росії, що видаються в Російській Федерації. На перетині цих питань («що пишуть про нас» і «що пишуть про себе») чітко вималюється позиція російської сторони.

«Історична політика»

В ідеальному варіанті поставлені завдання слід вирішувати на якомога ширшому хронологічному матеріалі. Але рамки статті цього не дозволяють. Доводиться вибирати. Враховуючи, що особливо гострі дискусії в суспільстві точаться щодо трактування подій та історичних процесів в ХХ - на початку ХХІ ст., буде доцільно проаналізувати концептуальне і змістовне наповнення викладання саме курсу історії Росії цього періоду.

Хоча у Росії немає єдиної книги для шкіл з вітчизняної історії, все ж найпоширенішим викладом історії ХХ ст. сьогодні вважаються підручники під редакцією Олександра Данилова* і Олександра Філіпова** [12; 13]. Російські освітяни свідчать, що підручники цих авторів користуються особливою прихильністю керівництва Міністерства освіти і президентської адміністрації, які досить відверто віддають їм перевагу перед іншими. Це не випадково. Російський історик Олексій Міллер недавно обмовився, що Олександр Філіпов обслуговує «історичну політику» Росії. Це порівняно нове поняття означає спроби певної елітної групи, використовуючи підконтрольні їй адміністративні і фінансові ресурси, «навязать единственно правильную, с ее точки зрения, трактовку истории, и черпать из этого преимущества для внутриполитической и внешнеполитической борьбы» [14].

Крім підручників, вчителі, готуючись до занять, зазвичай користуються навчальними посібниками, які за певних умов також можуть перетворитися в ефективний інструмент «історичної політики». Зокрема, для вчителів історії, які працюють в 11-х класах, під науковою редакцією О.А. Данилова і О.В. Філіпова у видавництві «Просвещение» вийшли дві книги «История России. 1900-1945 гг. Книга для учителя» (наукові редактори О.А. Данилов і О.В. Філіпов) і «Новейшая история России. 1945-2006 гг. Книга для учителя» (автор - О.В. Філіпов). Книга під редакцією О.А. Данилова і О.В. Філіпова, зазначається у Вступі, покликана ознайомити «учителей истории с современными подходами к освещению важнейших вопросов и трактовки основополагающих сюжетов истории России 1900-1945 гг.» [15, с.2]. Це завдання, крім редакторів О.А. Данилова і О.В. Філіпова, виконували Л.Г. Косуліна, А.І. Уткін, С.А. Павлюченков, І.С. Семененков та ін. Зміст текстів, підготовлених цими істориками, відповідає концептуальним засадам, викладеним у Вступі О.А. Даниловим.

Що ж стосується Книги для вчителя О.В. Філіпова «Новейшая история Росиии. 1945-2006 гг.», то потреба в її виданні, пише автор, пояснюється тим, що «в российских общественных науках произошла переоценка целого ряда ключевых событий мировой и отечественной истории» [16, с.3]. Консультантами О.В. Філіпова (який значиться як автор) були С.С. Алексєєв, О.В. Гаман-Голутвина, П.В. Данілін, І.С. Семененков, А.І. Уткін і А.Ю. Шадрін.

До цих книг ми ще часто будемо звертатися, тому для зручності пропонуємо першу («История России. 1900-1945 гг.») називати книгою О.А. Данилова, а другу - («Новейшая история России. 1945-2006 гг.») - книгою О.В. Філіпова. Ці навчальні посібники з історії можуть покласти початок нової доби в російському підручникотворенні. Вони були задумані як нове, «патріотично-державницьке» бачення минулого Росії, покликане ліквідувати у свідомості вчителів/учнів ту «кашу» (вислів вищих державних керівників РФ), яка виникла в результаті викладання історії за підручниками «ліберальної» орієнтації часів Бориса Єльцина.

Ми не маємо наміру давати оцінку російським навчальним посібникам. Це завдання росіян. Вони нас цікавлять лише в тій мірі, в якій висвітлюють концептуальні підходи, що так чи інакше будуть проявлятися, коли мова зайде про  текст  «спільного пособника». Тому поставлене нами перше з двох взаємопов'язаних питань - визначити концептуальне і змістовне наповнення сучасного підручникописання з історії Росії ХХ ст. в РФ - ми будемо вирішувати на підставі зазначених вище Книг для вчителя і підручників О.А. Данилова і О.В. Філіпова.

Друге питання - як оцінюють російські експерти (можливі співавтори майбутнього «спільного» проекту) зміст і теоретичні засади сучасних підручників з історії України, написаних українськими авторами? - ми будемо вирішувати на підставі змісту книги «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств» (М., 2009. - 382 с.). Книга ця написана під редакцією тих-таки О.А. Данилова і А.В. Філіпова. Як зазначається в самій книзі, це експертна доповідь вчених-істориків (всього 13 осіб, включаючи наукових редакторів), «подготовлена на основе материалов социально значимых проектов, поддержанных грантами Фонда подготовки кадрового резерва «Государственный клуб» в соответствии с распоряжением Президента РФ №192-РП от 14.04.2008 о государственной поддержке некоммерческих неправительственных организаций, участвующих в развитии институтов гражданского общества» [17, с.2]. По-суті, книга написана на замовлення російської влади. Автори проаналізували 187 шкільних підручників історії і навчальних посібників 12 країн колишнього Радянського Союзу, у т. ч. підручники історії України для 10 і 11 класів, у яких викладений матеріал з історії ХХ ст.

Головний висновок, який зробили автори доповіді, зводиться до наступного: «Российская империя, Советский Союз, Российская Федерация, как правопреемница СРСР ...объективно выступает в данной литературе как главный и едва ли не единственный виновник бед и несчастий этих народов» [17, с.11,262]. З іншого боку, в підручниках, стверджують автори, «умалчивается обо всем хорошем, что получили народы бывшего СССР от проживания бок о бок с великим русским народом».

Ці жорсткі висновки стосуються підручників усіх пострадянських кран, за винятком Білорусії і, частково, Вірменії.

Оскільки і експертний висновок, і Книги для вчителя, і підручники для 11 класів «История России» мають одних наукових редакторів - О. Данилова і О. Філіпова - можна припустити, що теоретичні підходи до вивчення історії у всіх випадках будуть спільні.

Коли комісія такого (майже державного) рівня в РФ робить негативні висновки щодо змісту підручників з історії в нових незалежних державах, це повинно викликати реакцію стурбованості з боку чиновників відповідних міністерств пострадянських держав. Адже російські експерти прямо звинуватили національних авторів у діях і намірах, які у науковому співтоваристві абсолютно неприпустимі: в умисній, продуманій фальсифікації історії і провокуванні серед громадян своїх країн антиросійських настроїв. Однак, наскільки нам відомо, майже всі пострадянські держави, у тому числі й Україна, проігнорували цю книгу. Виняток становить лише Азербайджан, Міністерство освіти якого підготувало розширений і аргументований коментар, в якому відзначається, що ніякого націоналізму і антиросійщини в підручниках азербайджанських авторів немає і що відомості, які містяться у висновках російських експертів, спотворюють дійсність. Цей коментар поширив у Москві Надзвичайний і Повноважний Посол Азербайджану в Російській Федерації Полад Бюль-Бюль Огли. В заключній частині коментарю зазначається: «При создании учебников наши авторы стремились осветить историю объективно. В объективно написанных учебниках история не искажается. Это должны понимать проводившие мониторинг люди. Историки должны выявлять историческую истину и терпеливо относиться к ней. Причем, большинство этих истин в русской историографии излагается более ярко и жестко...

В Азербайджане учебники по истории написаны на базе обоснованных исторических источников, а чувство взаимного уважения и толерантности ко всем народам и нациям проходит в них красной нитью» [18].

На подібну реакцію МОН і МЗС України не спромоглися ні в 2009. ні в 2010 роках, хоча, на наш погляд, підстав мали не менше, ніж відповідні азербайджанські чиновники.

Повторюємо: ми не ставимо перед собою завдання давати розгорнутий науковий аналіз російських навчальних посібників, підручників і критичних розробок, у тому числі «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории нових стран». Наша мета, враховуючи зміст цих публікацій, їх теоретичну спрямованість, зробити прогноз щодо російської концепції «спільного підручника», над яким невдозі почнеться робота.

Росія: територія і населення

Почнемо з найзагальнішого питання: які географічні, етнонаціональні і політичні параметри визначають ключове слово концепції О.А. Данилова - О.В. Філіпова «Росія»?

Загальновідомо, що до 1917 р. Росія була поліетнічною імперією. Її офіційною назвою - Російська імперія, послуговувалися громадяни, державні діячі, російські і іноземні дипломати. Цю назву можна знайти в офіційних документах, на політичних картах.

Слід було очікувати, що образ Росії як багатонаціональної імперії знайде належне відображення в концепції історії Росії 1900-1921 рр. О.А. Данилова. Однак, у Вступі до Книги для вчителя цього автора (а це і є його концепція) читач жодного разу не знайде словосполучення «Російська імперія». Зате десятки разів використовується етнонім «Росія». Проаналізувавши його зміст, виявляємо, що О.А. Даниловим слово «Росія» використовується як синонім «Російська держава», «Російська імперія». Географічно Росією у книзі О.А. Данилова охоплюється євразійський простір від кордонів з Німеччиною і Австро-Угорщиною на Заході і до Тихого океану на Сході.

Нічого незвичайного у цьому не було б, коли б автор у Вступі/концепції охарактеризував Росію як багатонаціональну імперію, в якій росіян («великороссов», «русских») проживало менше половини загальної чисельності населення, а розселені вони були переважно в центральних регіонах держави. Але інформація в концепції подана таким чином, що малообізнаному читачу може здатися, що Російська держава - це моноетнічна територія, населена виключно росіянами. Складається враження, що усі країни, національні регіони і області, що входили до складу Російської імперії - це не просто приєднані у свій час до неї країни з власною багатовіковою історією і власним етнічним складом, а власне - Росія. У Вступі книги О.А. Данилова жодного разу не згадується власна назва жодної з країн, областей, території чи історичних регіонів (у тому числі, звичайно, й України), що входили до складу Російської імперії. Всі вони «розчиняються» у «розмитому», географічно і ентонаціонально невизначеному понятті «Росія». Важко вважати це випадковим.

До речі, російські експерти, автори доповіді «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран...» (де, нагадуємо, О.А. Данилов один з головних редакторів), прискіпливо ставляться до інформації про географію розселення етносів, яка наводиться в підручниках нових незалежних держав. Зокрема, вони жорстко критикують авторів українських підручників з приводу того, що в терміні «Україна» ті враховують не лише сучасні політичні кордони, але й етнографічні [17, с.65].

Справді, всі автори підручників історії України для 9 класу, відповідно до вимог програми МОН, пишуть, що на зламі ХІХ-ХХ ст. український етнічний масив включав території 9 губерній Російської імперії (Київської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Волинської, Подільської, Таврійської - без Криму), а також заселені переважно українцями великі райони інших адміністративних одиниць імперії, що безпосередньо примикали до цих 9 губерній: Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської губерній, Холмщини і частини Бессарабії. Про це свідчать матеріали Всеросійського перепису 1897 р. Так було в історії. Українська РСР, а потім незалежна Україна, сформувалася в кордонах, які дещо вужчі українського етнічного масиву початку ХХ ст. Нічого незвичайного у цьому немає. Межі етнічних масивів і державні кордони не завжди співпадають. Головне, щоб добре знаючи ситуацію сторічного минулого, ніяких політичних висновків не робити сьогодні. Напевне, це розуміють і наші російські колеги. Але все ж інформацію про межі українського етнічного масиву, наведену в підручнику з історії України для 9 класу, вони вважають відходом від якихось, невідомо ким вироблених канонів.

З іншого боку, ці ж експерти висловлюють своє обурення тим, що українські автори «понятие «Россия» розглядають, «исходя из современных ее политических границ» [17, с.65]. І хоча це обурення безпідставне (українські автори в підручниках взагалі не акцентують уваги на цьому питанні), реакція росіян примушує згадати давню істину: «Що дозволено Юпітеру...».

Що ж стосується подачі подій, які відбувалися після завершення громадянської війни, тобто вже в умовах Радянського Союзу, то, аналізуючи їх, автор Вступу робить запаморочливий кульбіт: назва «Росія» зникає із сторінок книги. Її замінює усім відома абревіатура - СРСР. Тобто, якщо до 1917 р. назвою «Росія» позначався весь імперський простір (хоча слово «імперія» не використовувалося), то після 1922 р. нова назва - «Радянський Союз» - витісняє назву «Росія», перетворюючись у її синонім. При цьому, концепція подачі матеріалу не змінюється. Як і у попередніх розділах, для характеристики історичного процесу в Росії 1921-2009 рр. (книга все-таки має назву «Історія Росії» і її вивчають жителі Російської Федерації), використовується матеріал по всьому СРСР. Причому, напевне, для підсилення патріотичних почуттів, інколи вводиться поняття «імперія», тепер вже як синонім СРСР. Так, характеризуючи пік могутності СРСР, О.В. Філіпов пише: «Империя Сталина» - сфера влияния СРСР - территориально превосходила все евразийские державы пришлого, даже империю Чингисхана» [16, с.63]. Вкотре виникає питання: що ж викладають в 11 класі - історію СРСР чи історію імперської Росії? Чи це сприймається як одне й теж? Очевидно так, хоча ні в Книгах для вчителя, ні в підручниках для 11 класу прямо про це не говориться ніде.

Характерний фрагмент із Вступу книги О.А. Данилова, присвячений подіям початку Другої світової війни: «Относительно похода Красной Армии в сентябре 1939 г. следовало бы подчеркнуть, что речь шла о реальном освобождении тех территорий, которые отошли к Польше по Рижскому мирному договору 1921 г., т. е. было ничем иным, как освобождением части Отечества» [15, с.21-22]. Цей фрагмент викликає багато запитань, зокрема, де в розумінні О.А. Данилова і О.В. Філіпова починається, і де закінчується «Отечество»? Як поняття «Отечество» співвідноситься з поняттями «Росія» і «СРСР»? Відомо, що Галичина лише в 1939 р. стала радянською територією, ніколи раніше не входила до складу Російській імперії. Лише під час Першої світової війни вона деякий час була окупована російськими військами. Тоді царські чиновники на весь світ оголосили, що цей край - «исконно-русская территория». На деякий час частина Західної України опинилася під контролем радянських військ в період радянсько-польської війни 1920 р. Тут була утворена Східно-галицька соціалістична радянська республіка. Після поразки під Варшавою радянські війська відступили, і Галичина була визнана частиною Польщі.

Складається враження, що О.А. Данилов і О.В. Філіпов впевнено йдуть по стопах апологетів  російських царів і радянських експортерів «світової революції», сприймаючи поняття «Росія», «СРСР» і «Отечество» (у складі Західної України) як рівноцінні... Немає сумніву, що оголошення Західної України в російському підручнику частиною «Отечества» викличе здивування не лише в Галичині, але й в інших регіонах України.

Вкотре ставимо питання: про яку Росію йде мова? Читаючи книги О.А. Данилова і О.В. Філіпова, ми так і не одержали чіткої відповіді на питання: історію якої країни вивчають в 11 класах російських шкіл у курсі «Історія Росії»?

«...Самый успешный руководитель в истории СССР»

Концепцію О.А. Данилова (вступну частину його майбутньої Книги для вчителя), перш ніж надрукувати, розмістили для обговорення на сайті російського видавництва «Просвещение» [19]. Реакція відвідувачів сайту була суперечливою. Частина керівників системи освіти, освітянських чиновників, представників російської громадськості сприйняла її схвально. Але була й досить активна група професійних істориків і небайдужих громадян, які зустріли цей документ різко негативно. І не в останню чергу тому, що у ньому «розмите» поняття «Росія» і важко розібратися, де починається, а де закінчується російське «Отечество».

Звернемося до думки російського історика Ігоря Долуцького, наукового редактора популярного у свій час в Росії підручника «Отечественная история» для 10-11 класів. У грудні 2003 р. з цієї книги наказом міністра освіти Російської Федерації зняли гриф МОН «Рекомендовано». Виявилося, що в підручнику було необ'єктивно, з точки зору міністерських чиновників, висвітлені останні роки історії Росії. В інтерв'ю інтернет-виданню Грані ТV РУ І. Долуцький назвав концепцію Книги для вчителя О.А. Данилова «імперською», хоча зазначив, що автори й уникають називати Росію «імперією». «В підручнику немає інших народів. Це позиція людей, які відносяться до імперської нації» [20], - підсумував він.

За це ж була піддана критиці книга О.В. Філіпова. Російський рецензент Тарас Шульга, констатуючи «факт отождествления автором СССР и России», наводить в його тексті анекдотичну помилку: «На с. 53 можно прочитать, что 1948 г. СРСР оказал помощь Туркменистану в преодолении последствий землетрясения. Очевидно, для А.В. Филиппова Туркменистан уже является иностранным государством, а СССР - своим... Подобные взгляды вовсе небезобидны. Они хорошо укладываются в распространенные в современной России представления о национальных (нерусских) республиках в СССР... как о своего рода паразитах на теле русского народа» [21].

Але більшість російських читачів на цю обставину не звернули увагу. В книгах О.А. Данилова і О.В. Філіпова вони побачили спробу здійснити переоцінку історичної ролі Сталіна і утвердити в суспільстві, за висловом відомого історика, професора О.Б. Камінського, «...тривиальную мысль о том, что государство - это все, а человек - ничто» [22]. Постать Й. Сталіна підходить для цього якнайкраще. «Ось чому, - пише історик, доцент Московського державного університету Ірина Карацуба, - все, что можно было сделать для обеления Сталин, все [в підручнику. - Авт.] сделано» [23]. Неважко прорахувати і можливі наслідки цього. Серед них О. Камінський називає «единомыслие... оруэлловского типа».

Підстав для такого висновку, з точки зору російських рецензентів, цілком достатньо. Наведемо лише декілька прикладів.

Перший стосується оцінки масштабів сталінських репресій в СРСР: «В учебнике, - пише О.А. Данилов в інтернетівській версії своєї концепції, - следует, безусловно, оценить масштаб репрессий в годы «большого террора». Однако для этого следует четко определить, кого мы имеем в виду, говоря о репрессированных. Думается, было бы правильно, если бы здесь появилась формула, в которую будут включены лишь осужденные к смертной казни и расстрелянные лица. Это позволит уйти от спекуляций на этой теме, когда в число жертв репрессий приплюсовывались все, причем не по одному разу (включая тех, кто лишился работы по политическим мотивам, был исключен из комсомола и из партии и т.п.). А опираясь уже на эту большую цифру, люди, не понимающие о чем идет речь, говорят уже о таком количестве погибших» [19].

Теза концепції, згідно з якою «предлагалось считать репрессированными только тех, кто был расстрелян по приговору суда» не попала ні в Книгу для вчителя О.А. Данилова, ні в підручник для 11 класу. Занадто одіозною, неприйнятною для російського суспільства, у свідомості якого ще не вивітрилася пам'ять про мільйони жертв сталінських репресій, вона виявилася. Один з послідовних критиків концепції О.А. Данилова Ірина Карацуба пише: «По нему (О.А. Данилову. - Авт.) получается, что те, кто по приговору суда отправился на Колыму, в Казахстан, в Северлаг и еще куда-нибудь и сумел выжить - те не были репрессированы, а просто поправлял здоровье на чудесном воздухе. Лев Разгон не репрессирован, Евгения Гинзбург не репрессирована и т.д. Число репрессированных тем самым уменьшается в 10-15 раз» [23].

Хоча пропозиція вважати репресованими лише засуджених до смертної кари і розстріляних «не пройшла», у надрукованому в книзі О. Данилова варіанті концепції залишилася така фраза: «Террор превращался в прагматический инструмент решения народнохозяйственных задач. Оправдания этому, конечно нет, хотя репрессии выполняли функцию устрашения для тех, кто нерадиво работал» [15, с.19; 23]. Ірина Карацуба у зв'язку з цим пише: «Налицо явная шизофрения: одно и то же явление не может быть одновременно полезным и не имеющим оправдания. Польза - это уже и есть оправдание...» [23].

Свою версію Голодомору 1932-1933 рр. - дуже болючу для українського читача тему О.А. Данилов, який спеціально це питання ніколи не вивчав, викладає безапеляційно, як «істину в останній інстанції»: «...Следует особо отметить тезис о том, что организованного голода на селе в СССР не было. Тем более, он не был «спровоцирован» властью в отношении тех или иных народов или социальных групп. Голод был связан, как с погодными условиями, так и с незавершенностью процессов коллективизации (колхозы еще не могли обеспечить необходимый уровень производства товарного хлеба, в то время, как кулачество уже было «ликвидировано как класс» и в производственной деятельности уже не участвовало). Следовало бы привести здесь и цифры жертв от голода. По уточненным данным, они достигали на Украине не 10 млн., как об этом пишут сегодня украинские историки, а не более 1-2 млн., в то время, как по всему СССР 2-3 млн. (по данным ЗАГСов)» [19]. При цьому О.А. Данилов та його співавтори критикують українських істориків, які характеризують Голодомор як геноцид [17, с.9]. Нагадаємо, що саме так оцінила Голодомор 1932-1933 рр. Верховна Рада України і ця оцінка залишається офіційною позицією України в цьому питанні. Але коли вже роботи українських авторів викликають політичну алергію, можна звернутися до іноземців, зокрема італійця Андреа Граціозі, який написав, у якому сенсі голод 1932-1933 рр. був геноцидом, а у якому він таким не був [24].

Але жоден факт, схоже, не може похитнути переконання О.А. Данилова у тому, що Сталін видатний політик, до якого слід ставитися з розумінням і повагою. О.А. Данилов орієнтує вчителів: «...Важно показать, что Сталин действовал в конкретно-исторической ситуации, действовал (как управленец) вполне рационально - как охранитель системы, как последовательный сторонник преобразования страны в индустриальное общество, управляемое из единого центра, как лидер страны, которой в самом ближайшем будущем угрожает большая война» [19]. До цього ж закликає вчителів і О. Філіпов, тиражуючи в «Новейшей истории России. 1945-2006 гг. Книга для учителя», думку про Сталіна, як про «самого успешного руководителя в истории СССР» [16, с.93]. Чи не означає це, що вчитель повинен переконувати учнів, що «успіхи» Сталіна урівноважують (а може й переважають!) усі ті численні факти, коли в результаті його дій гинула величезна кількість людей (за оцінкою О.В. Філіпова - «целые общественные слои»), коли приймалися невиважені, авантюристичні злочинні рішення, які завдавали непоправних збитків суспільству? Чи не, так.

Ні, не так. Звернемося до голосу представника Російської православної церкви митрополита Волоколамського Ілларіона: «При Сталине была создана бесчеловечная система, и ничто ее не может оправдать: ни индустриализация, ни атомная бомба, ни сохранение государственных границ, ни даже победа в Великой Отечественной войне, ибо всего этого добился не Сталин, а наш многонациональный народ» [25].

З початком Другої світової війни репресії в Радянському Союзі не припинилися. Зокрема, їх об'єктом 1940 р. стали також польські військовополонені, які опинилися в руках радянських властей у вересні 1939 р. Як оцінювати цей сталінський злочин? О.А. Данилов дає в Інтернет-версії своєї концепції жорстку настанову вчителю: «С учетом политической заостренности катынского вопроса, не оправдывая убийства военнопленных в Катыни, следовало бы отметить, что со стороны Сталина расстрелы в Катыни - это был не просто вопрос политической целесообразности, но и ответ за гибель многих (десятков) тысяч красноармейцев в польском плену после войны 1920 года, инициатором которой была не Советская Россия, а Польща» [19]. Такий підхід неприйнятний в цивілізованому світі. Критики оголосили його нехристиянським, рівноцінним язичницькому принципу «зуб за зуб». Тому у надрукованому у Книзі для вчителя варіанті концепції автор «ви