Історико-публіцистичний
нарис з прологом та епілогом
Пролог
Споконвіку було слово
Святе Євангеліє від Івана, 1.
У міста над сивим Інгулом складна, надто
заплутана історія, особливо в ранній стадії його розвитку. У вогні великої
пожежі, що сталася 10 липня 1798 року, згоріли майже всі документи
адміністративних установ і церковні книги. Тож більше півстоліття з тієї
історії випало. Відновлювали її у більшості своїй на вигадках нечистих на слово
дослідників, від праць яких дуже тхне фальсифікацією. До того ж довгий час над
історією цієї країни – спочатку царської імперії, а пізніше радянської – витала
сіра тінь колоніальної ідеології, коли вершителями долі багатьох народів
вважалися спочатку "великороси", потім "старший брат".
На замовлення і за вказівкою царів та їхніх слуг
дворянські історики місцевого значення, а надто одесит Аполлон Скальковський
(до речі, юрист за освітою) нав’язували авторам шовіністичні погляди на історію
України взагалі, нашого міста зокрема. Саме Скальковський у своїх публікаціях
на сторінках журналу "Записки Одеського товариства історії та
старожитностей" у середині ХІХ століття на підставі сумнівних документів,
яких, крім нього, ніхто не бачив, "відтворив" початковий період
історії міста. Основною тезою його "досліджень" було: "Прийшли
росіяни і все збудували, а до цього тут був дикий степ". Свої погляди він
виклав в основному в третьому томі названих "Записок…" Вони майже два
століття служили головним першоджерелом для авторів, які писали про наше місто,
дехто черпає дані Скальковського й досі. Використовують його ж працю
"Хронологічний огляд історії Новоросійського краю. 1730-1823".
Як відомо, зламати стандартність мислення у
науці, надто історичній, дуже важко. Особливо коли його скеровують в
ідеологічне русло і змушують працювати на владу. Дороговказом для старшого
покоління радянських науковців-істориків служила сталінська "Історія ВКП
(б)", а пізніше — гасло "Історія України починається з жовтня 1917
року". Тобто ми були малоросами з часів Петра Першого, ними і залишаємося.
Тому так і вивчалася історія рідного краю – брали те, що зверху лежить. Копати
було важко. Та й для чого? Все одно документів, що знаходилися у спецфондах
архівів під сімома замками, ніхто не давав. Та якщо комусь пощастило якимось
чином їх роздобути – хто б їх надрукував? Скільки років приховували від нас
фундаментальні праці Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Миколи
Костомарова, Дмитра Антоновича, інших видатних істориків України. Чи багатьом
навіть викладачам історії у середній школі відома праця Наталії Полонської-Василенко
"Заселення Південної України в половині XVIII століття"? Ця авторка,
за влучним визначенням видатного історика О.Оглоблина, "відвоювала
Південну Україну від Москви, яка привласнила її собі, найменувавши
Новоросією".
Ось чому працювати над пропонованим читачеві
нарисом було непросто. Хоча майже 40 років займаюсь історичним краєзнавством,
перековтав тонни пилу в архівах і бібліотеках Кіровограда, Одеси, Києва,
Москви, Петербурга, маю сотні краєзнавчих публікацій на сторінках столичних і
місцевих газет та журналів, видав чотири книжки з історії міста й області, для
написання об’єктивного, побудованого на конкретних фактах дослідження довелося
повторно збирати матеріал, що за нинішніх умов дуже непросто.
Свою працю я назвав історико-публіцистичним нарисом.
Такий жанр був обумовлений тим, що строго історичні факти часом пересипаються
легендами, міфами, переказами, що народилися у наших краях. Це робить текст
нарису динамічнішим, цікавішим, читабельнішим.
Виклад теми дещо незвичний. Згідно з існуючою
в історичній літературі традицією, хронологія подій і дат розміщується у кінці
дослідження. Я вирішив порушити форму. Не задля того, щоб вирізнитися серед
інших. На мій погляд, подібний виклад матеріалу вас, читачів, дещо заінтригує,
спонукає до заглиблення у текст…
Натурфілософи стверджують: середній вік живих
істот визначається п’ятикратним множенням від досягнення особою повнозрілого
життя. Тобто за нормальних умов людина має жити 125 років. Тому за основу свого
дослідження я взяв початковий період становлення і розвитку майбутнього міста у
межах його першого п’ятдесятиріччя (1750-1800), до того ж мало вивчений і не
дуже досліджений.
Хронологія
розвитку
(Події починаються за старим стилем –
юліанським календарем).
Початок 1750-х років. У верхів’ї Інгулу, на
правому березі, засновано зимівник козака Лелеки, південніше на лівому – Куща і
Завади.
1734, 16 березня – 1735, 4 вересня. Царськими
маніфестами дозволено розкольникам-старовірам і вільним людям виїздити на
малозаселені землі. Почалася "народна колонізація" півдня України.
1740-1745. Перші переселенці із Стародуба
Чернігівської губернії прибули у Приінгульські степи.
1751, 13 липня. Сенат дозволив сербському
полковнику Івану Хорвату надати російське підданство і "скільки б
сербського народу в Російську імперію перейти захотіло…прийняті будуть".
1751, 19 грудня. Сенат визначив кордони
переселенцям із Балкан і назвав новоутворену колонію Нова Сербія.
1751, 9 січня. Полковник російської армії де
Боскет доповів Сенату, що площа, віддана під Нову Сербію, вже заселена до 1745
року. Заяву до уваги взяли.
1752, 11 січня. Івану Хорвату надано царську
грамоту на право заснування Нової Сербії. Повесні серби прибули у Приінгулля.
1753. Утворення Новослобідського козацького
полку. Між його територією і Новосербією установлено кордон – "Червону
лінію".
1754, 18 червня. Розпочато будівництво
фортеці, названої з ініціативи Хорвата іменем святої Єлисавети. Вона стала
адміністративним центром Слобідського полку.
1755. На правому березі Інгулу засновано
Грецьку, Новокозацьку слободи, на лівому – Міщанську і Купецьку.
1756, 10 червня. Сенатом створено змішану
комісію для розмежування земель між Запорозькою Січчю, Новосербією та
Новослобідським полком. Делегацію від Січі очолював осавул Петро Калниш
(Калнишевський). З’їзди комісії 1757, 1759, 1760 рр. відбулися у фортеці св.
Єлисавети.
1764, 12 березня. Царським указом ліквідовано
Нову Сербію і Новослобідський полк. Замість них утворено Єлисаветградську
провінцію у складі Новоросійської губернії з адміністративним центром у фортеці.
1766. У Росії запроваджено посаду міського
(сільського) голови. У Єлисаветинській провінції головою призначений купець
Яків Шульгин. Пізніше йому було доручено провести вибори до міської думи.
1775, 7 червня. Царські війська загальною
кількістю понад сто тисяч вояків під орудою генерала Текелі вирушили від
фортеці св. Єлисавети на погром Запорозької Січі.
1775. Фортеця разом із прилеглими поселеннями
одержали статус міста із назвою Єлисаветград.
1777. Єлисаветинська провінція дістала назву
"Єлисаветградська провінція" з центром у Єлисаветграді.
1784, 22 січня. Царським указом Новоросійська
губернія перейменована на Катеринославське намісництво. Єлисаветградська
провінція перетворена на повіт цього намісництва.
1784, 10 лютого. Згідно з царським указом,
фортеця св. Єлисавети припинила своє існування, її територію передано місту.
1785. Купець Іван Масленников заснував у
Єлисаветграді перший в Україні цукровий завод і поселення біля нього
Маслениківку.
1787. Першим міським головою після введення
"Положення про місто", був обраний купець Олексій Романов.
1788. У Єлисаветграді запровад- жено п’ять
щорічних ярмарків.
1794. Заснування Одеси. Першим головою міста
обрано колишнього єлисаветградського купця Андрія Желєзнова.
1795. Проведено перепис населення
Єлисаветграда. У місті зареєстровано 2751 особу купецького та міщанського
станів.
1800. Останнім міським головою Єлисаветграда
у XVIII столітті і першим у ХІХ обраний іменитий громадянин Савин Голиков.
І.
Через тернії до волі
Ранньої весни 1745 року кілька сотень
старообрядців- розкольників із Чернігівської губернії вирушили у далеку дорогу.
Доля вже вкотре насміялася над ними. Жили їхні предки на щедрих землях
Стародубщини ще з часів Київської Русі. Займалися хліборобством, тваринництвом,
лісовим промислом. Прийшли чорні орди хана Батия, сплюндрували цей благодатний
край. Але з часом він ожив, відродився, особливо за часів Хмельниччини, коли
гетьман створював козацькі полки. 1654 року заснували Стародубський. Складався
він з одинадцяти сотень з 150 тисячами населення. Були ті люди, як і все
козацтво, глибоко релігійними , сповідували православ’я. Полковий центр
Стародуб лежав на перехресті торговельних шляхів, звідси купці їздили у
Московщину, Польщу, Прибалтику, Німеччину. Місто мало Магдебурзьке право, тому
купці й ремісники у ньому вважалися привілейованим прошарком.
А потім настав 1666 рік. Він круто змінив
мирний, діловий і релігійний устрій Стародубщини. Саме тоді московський Собор,
якому фактично підлягала вже Українська церква, прийняв постанову про
запровадження нових богослужбових книг та нового чину обрядів. У православній
церкві відбувся розкол. Так сталося, що Стародубщина виявилася одним із центрів
розколу. Сюди його "заніс" московський священик Косьма (Кузьма). Він переконав
у необхідності опору антихристам-єретикам свого давнього друга полковника
Гаврила Іваніва.
Невдовзі стародубці на собі відчули наслідки
розколу. Російський цар Олексій, змовившись з патріархом Никоном, щосили
прагнув зміцнити свою владу абсолютизмом, зробити церкву офіційним прислужником
самодержавства. Не згодних з такою "реформою" священиків і монахів
церковний Собор 1666 року піддав "вічному прокляттю", а цар видав
указ карати розкольників "за градецькими законами", тобто як
звичайних правопорушників.
Ще далі пішов його син Петро, проти
необмеженої влади якого відкрито виступили старовіри. Жорстокість його розправи
над бунтівниками не мала меж. Згідно з указами сатрапа, були переписані і взяті
на облік слободи Стародубщини, для непокірних запроваджено особ- ливий одяг,
встановлено мито на бороди. На груди розкольникам навішували мідні знаки із
написом: "Борода – лишняя тягота, с бороды пошлина взята".
Такої наруги прихильники старої віри
Христової стерпіти не могли. Оскільки відкриті виступи проти насильства
результатів не дали, розкольники прийняли таку форму протесту, як переселення,
втеча у далекі краї.
Їм певною мірою сприяв…сам царський уряд.
Намагаючись якнайшвидше заселити відвойовані у Туреччини і загарбані запорозькі
землі, царизм докладав багато зусиль, аби переселити у приінгульські степи
якнайбільше людності. Хоча послідовності у цій справі не видно: не встигав
набрати чинності указ про дозвіл переселятися, як виходив заборонний.
Пояснюється це тим, що українські і польські поміщики не відпускали своїх
кріпаків, а втікачів жорстоко карали. Та сама картина спостерігалася у
державних селах, монастирях. Деяким національностям, насамперед євреям,
полякам, шлях на нові землі був закритий. Відомі слова імператриці Єлизавети
щодо євреїв: "Від ворогів Христових ніяких прибутків не бажаю".
Іноді на авансцену виходять
розкольники-старообрядці. Основну масу їх становили купці, міщани, ремісники,
тобто люди відносно незалежні, вільні. Головне, щоб вони були православного
віросповідання. Маніфестами від 16 березня 1734 і 4 вересня 1735 років
розкольникам дозволялося виїздити на малозаселені землі, навіть гарантувалися
значні пільги. Це дало бажаний результат: старообрядці почали засновувати
окремі від місцевого населення слодоби, а пізніше – селитися поблизу фортеці
св.Єлисавети.
Першими скористалися обіцянками старовіри
слободи Знаменської (Знаменки) Чернігівської губернії. Ще у 1735 році вони
втекли з насиджених місць у південні нетрі імперії, що належали відомству
Крюків- ської воєводської канцелярії, на галявини Чорного лісу біля витоку
річки Рудої за п’ять верст від Орлової Балки. Тут вони заснували нову слободу
Знаменку (тепер райцентр Кіровоградської області, місто обласного
підпорядкування).
Через двадцять років члени однієї зі
знаменських станових общин, довідавшись про будівництво на Інгулі фортеці і
поселень біля неї, виявили бажання перебратися на нове місце. Так північніше
від майбутньої фортеці, до спорудження якої чомусь приступати не поспішали,
виникла міщанська слобода. Невдовзі переселенці збудували для своєї общини
невелику дерев’яну церкву Знамення в ім’я Святої Богородиці. Її бачив і зробив
відповідний запис до свого щоденника академік Петербурзької академії наук Йоган
Гільденштедт, який подорожував єлисаветградською провінцією з науковою метою у
1774 році. У пізніших документах, зокрема у довідковому виданні "Увесь
Єлисаветград" за 1910 рік, знаходимо дані, що із дев’яти громадських і
трьох домових церков міста "Найстарішою вважається Знаменська, збудована
за переказами, на початку XVIII століття". Автори довідника, певне, відлік
часу ведуть з року, коли храм збудовано ще у Знаменці Чорноліській, бо на
початку вісімнадцятого століття ні про яку фортецю, а тим більше -
розкольницьку слободу біля неї і мови не було. А, може, ми не знаємо справжньої
дати виникнення перших поселень на території міста?
Та як би там не було, а не пізніше 1757 року
на правому березі Інгулу старообрядці заснували слободу Знаменську. (Назва
слободи, точніше – вулиці, а також однойменного провулку і церкви існували до
середини 30-х років минулого століття. Тоді ж храм знищили, вулицю
перейменували, тепер вона називається Тобілевича). Знаменська слобода була,
кажучи сучасною мовою, першим мікрорайоном теперішнього обласного центру.
Доля, однак
продовжувала випробовувати стійких прихильників старої віри. Не встигли
знаменці як слід обжитися на берегах Інгулу, як вийшов черговий маніфест: усім
переселенцям–"безуказникам", тим, хто прибув у інші місця без
реєстрації, залишити домівку. Житло за бажанням можна було продати
новим господарям-сербам. Саме їх недалекоглядний уряд цариці Єлизавети запросив
освоювати Приінгульські степи, утворивши на колишніх Вольностях запорозьких
колонію під назвою Нова Сербія. Балканці не лише захопили чужі села і слободи,
вони їх перейменували на свій лад. Перекотиполем подалися розкольники у
польську Україну. Та зовсім скоро у Петербурзі усвідомили, що жителі гір,
балканці, не зможуть освоювати рівнинні степи. До того ж більша частина з них,
особливо офіцерство, були звичайнісінькими авантюристами, як і сам генерал
Хорват, які прибули в Росію "На ловлю счастья и чинов". І
найголовніше – прибульці не знайшли, та й не могли знайти мирних, ділових
стосунків з місцевими жителями, вони поводилися зверхньо, вороже, бо вважали
себе господарями. Відповіддю колоністів став масовий гайдамацький рух, що
охопив величезну територію від Дніпра до Синюхи. Центром його був Чорний ліс.
За таких
умов сенат прийняв рішення "розвести" поселення ворогуючих сторін.
Поряд з Новою Сербією створили ще одну територіально-адміністративну одиницю,
за розмірами майже таку саму. Їх розділили так званою "червоною
лінією" - кордоном, який поселенцям обох утворень дозволялося перетинати
виключно з дозволу властей. Проходила ця лінія південніше Нової Сербії, від
Вільшанки на Синюсі, через слободи Ташлицьку, Інгульську (Лелеківка), Суботці,
Новгородку, П’ятихатки до Дніпра
На
новостворену територію, згідно з указом сенату від 5 квітня 1753 року,
дозволялося "в удобных местах селить старожилов, выходящих из Польши. И
уградить их казаками".
Так було
покладено початок ще одній колонії на території сучасної області. В
адміністративному відношенні вона була підпорядкована коменданту фортеці Глєбову.
Адміністрація генерала знаходилася у поселенні Знаменці, яке відтоді набуло
нового статусу. Про це знаходимо дані у записах міського голови Олександра
Пашутіна. "К крепости принадлежало также козачье поселение, назвавшееся
Слободским казачьим полком и находившееся вне Новой Сербии".
Слобідським
козацьким полком поселення назвали пізніше. А у документах 1753 року воно
згадується як Новокозачин. Відповідаючи на наказ сенату "дабы за чертой
Новой Сербии в казацком поселении принимаемы были такие, каковы по
прежним…указам принимать велено, а пришедших из Малой России ни под каким видом
малороссиян не принимать", Глєбов відповів, що "к Новокозачьему
поселению ни одного не явилось". На підставі цього документа автори
академічного наукового видання "Живописная Россия", що вийшла у світ
1898 року, відзначають: "В то время (1754 р. – авт.) здесь было небольшое
великорусское раскольничье поселение, занятое пришлыми сербами; прогнанные с
насиженых мест раскольники большей частью выселялись в Турцию и польскую Украину,
но в следующем 1755 году им было разрешено вернуться…
Возвратившиеся
раскольники поселились близ Елисаветинской крепости, и из них немедленно было
образовано военное поселение Ново-Козачин".
