Із 1904 року і до перших буремних літ ХХ століття на теренах Єлизаветграда у світ
регулярно виходила газета «Голос Юга», яку всезнайки Брокгауз і Ефрон
характеризували як «політичну, літературну і економічну». З її несьогочасних
сторінок живими (майже за Джоан Ролінґ) картинками на нас безсторонньо дивляться
події сторічної давнини.
«О першій годині ночі до гарнізонної
ради увірвалося 6 чоловік червоногвардійців і заподіяли трус зі зломом усіх шаф.
У результаті було конфісковано 6 шабель, 8 гвинтівок, 2 револьвери, декілька пар
казенних шаровар і гімнастерок. Відходячи більшовики порвали портрет Т.
Шевченка.» Це слова з одного із січневих випусків «Голосу Юга», присвячені вияву
буремних неромантичних стосунків між двома місцевими радами: гарнізонною
виконавчою і військово-революційним комітетом. Політика – справа темна, цинічна
і себелюбна, тож розбиратися в її чварах (маючи за приклад, гидку до оскоми
сучасність) нічим іншим як заняттям для асенізаторів не назвеш. А от національна
культура…
Скажіть, будь ласка, ну чим півдюжині червоноармійців того
вечора не догодив портрет поета, який все життя переймався селянськими
злигоднями? Петро Кизименко, історик, завдяки чиїм спостереженням ми доводимо до
вас цей не позбавлений болю факт, на дане питання відповідав, мовляв здогадатися
не важко. А от мені складно! Ну, не Микола ІІ висів у рамці на стіні, і не
Керенський, і не Грушевський, і не Пашутін, і не який-небудь Вайсенберґ, що
можна було б пояснити традиційними антимонархічними, пролетарськими й
антисемітськими настроями люмпенів. Але ж звідки така ненависть до поета народу,
посеред корінних земель якого опинилися шестеро примітивів. Власними мозковими
звивинами ці товариші навряд чи б змогли оцінити доробок віршувальника, а
значить, чиясь зла воля постійно навіювала цим незрілим головам думку про
шкідливість не соціального ладу, не політичного устрою, а саме
етнічно-національного. Чийсь лихий геній розумів, що побудова всесвітнього
комуністичного ідеалу потребуватиме стирання окремих культур, а відтак усе, що
не вписувалося в рамки більшовицької світобудови рано чи пізно мало бути
знищене.
На межі 1917 – 1918 років Єлизаветград, як і будь-яке інше місто
Вкраїни потерпав від політичної анархії. Між собою змагалися різні Ради,
намагався пустити корені УНРівський уряд, штукарили робітничі виконавчі органи і
всіляко опиралися асиміляції нікому непідконтрольні військово-політичні
організації поляків і євреїв. Місто боролося із злочинними загонами Марусі
Никифорової, яку навіть самі більшовики вважали за шкідливий елемент, Місто
уживалося із розквартированими поруч частинами Легіону Українських січових
стрільців, що вперто противилися своїм австрійсько-німецьким зверхникам і
всіляко відмовлялися стріляти в своїх же співвітчизників, Місто жило дивними
випарами дивної епохи, і, на превеликий жаль, роздертий брудними руцями солдатні
портрет Шевченка став лише початком химерного періоду, скінчитися якому не дають
лихі генії, що й нині із-за лаштунків керують нашим із вами життям.
