20 листопада Туреччина оголосила війну Московщині. У травні 1711 року очолювана царем Петром Першим сорокашеститисячна московська армія, що мала на озброєнні 120 гармат, вирушила через Правобережну Україну до Молдови. По дорозі московські полки зганяли українське населення на лівий берег Дніпра.

У червні московське військо з’єдналося з п’ятитисячною армією молдовського господаря Дмитра Кантемира і разом з нею рушило правим берегом Прута до міста Ясс. На початку липня туди підійшла армія союзної коаліції. Її основу складали турецьке військо, яке налічувало 120 тисяч вояків і мало 440 гармат, та сімдесятисячна татарська кіннота на чолі з Девлет-Гіреєм.

8 липня біля села Станілештів на правому березі Пруту відбулася генеральна битва, а наступного дня московська армія була повністю оточена в урочищі Нові Станілешти і капітулювала. Щоб не потрапити до турецького полону, Петро Перший підкупив великого візира (тобто, турецького головнокомандувача), і той погодився на переговори. Вони завершилися 12 липня укладанням мирної угоди.

За умовами Прутського миру, Московська держава передавала Туреччині Азов і мусила зруйнувати свої щойно зведені фортеці Таганрог, Кам’яний Затон у нижній течії Дніпра та Новобогородицьку у гирлі Самари. Цар зобов’язався припинити втручання у внутрішні справи Речі Посполитої і (цитата) «вийти геть із земель пов’язаних з Польщею козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму». Москві навіть заборонялося мати свого посла у Стамбулі. Після підписання договору великий візир дозволив московській армії вийти з оточення з обозом та гарматами, за що був згодом з наказу султана страчений у Стамбулі.

Віталій Пономарьов