Іудейське свято Пурім дивним чином
переслідує два радянських свята 8 березня та День Радянської Армії.
Саме про останнє перелицьоване свято в День захисника Вітчизни йшла
мова на нашому місцевому телебаченні. Крім ведучого та експерта в
телеефірі було ще четверо: два ветерана та два українці – патріота за
задумом авторів передачі, які нібито хотіли стикнути лоб в лоб дві
точки зору, та смакуючи скандал чи суперечку подивитися чия візьме
гору.
Вже пройшло 19 років з дня
проголошення нашої незалежності, суспільство і досі розшароване, та
хтось з цього смакує і дає рекламувати себе нашому вчорашньому дню.
Cудячи за віком та нагородах на грудях мені здалося, що у ту війну яку
вони з погордою називають Великою і Вітчизняною ніхто з них і пороху не
нюхав. Вони якщо і воювали, то не в тій війні, але запал і агресія не
полишила їх і зараз. Ладно ветерани, непримиренні, виховані на інших
цінностях та прожили інше життя. Але для чого в задум передачі було
закладати конфронтації,. чи наївно і безпідставно сподіватися на
порозуміння різних ідеологій і поколінь в прямому телеефірі.
Але слід згадати і виголошені
постулати. Ветерани, як і годиться говорили про традиції великої
країни, якій вони служили, але чого гріха таїти не вберегли і не
зізнаються в тому, що своїми руками і знищили. Зараз же отримуючи гроші
від нової держави, проти якої вони всією душею і серцем, розповідають
про «великий» і не завжди вдалий приклад служіння тій державі. Але мова
йшла про те, що як і хто святкує.
Молодий чоловік сказав відверту
правду: "Мене ще в школі привчили святкувати «чоловічий день» 6
грудня" І отримав на горіхи від ветеранів. Як у «Золотому теляті»
почулося: «Ти кто такой? Ти никого не представляєш! Ти не та
молодежь!». А в очах німий докір ведучому та експерту: « Кого ви сюди
привели? Він же не святкує, що ми…» А далі трохи розгублене: «Ми ж його
вже не можемо перевиховати на власному прикладі…» А не розгублений
хлопець дивився та думав: « І що вони до мене причепилися, оті
"мастодонти"? Чого вони хаять сучасне українське військо»?»
Далі з’ясовували походження дати
свята День захисника Вітчизни, ні до чого нібито не прив’язаної крім
«удаваними мотузками до призначеної дати». Ветерани почувши про
штучність свята та історичні довідки про бій під Нарвою, підсумували:
«Так це ж Указ Президента! Виконуйте – святкуйте!». Далі знову
суперечки сторін, хто був в армії та хто не був, хто бандерівець, а
хто навпаки…
Згадавши про Пурім, що за старим
стилем співпадав з одним святом, а за новим став співпадати з 8
березня, хоча і не кожного року, бо за механізмом підрахунку, наприклад
цього року свято випало аж на 20 березня. До речі, деякі патріоти не
святкують через це співпадіння та різницю у 13 днів обидва свята.
Слово «пурім» походить від слова «пур», яке перекладається, як жереб,
тобто випадковий вибір. Такий майже випадковий вибір колись випав на 23
лютого. Нині нібито є вибір, що святкувати. Згадав слова крикливих
ветеранів про пам’ять про дідів та батьків. Аргумент здався мені
вагомим, бо рідна кров – головне. Мій
батько, що ніколи не одягав бойових орденів та медалей і не ходив на
«показово-виховні сходняки молоді та ветеранів», як з’ясувалося в
останні дні його життя, був воїном двох армій – радянської та… УПА, що
теж била фашистів. Святкував, як і всі, а потім радів незалежності та
бідував від її наслідків. Лише в один день на рік він розповідав про
війну. А було, про що розповідати: визволення України, Польщі, взяття
Берліну та довга служба в групі радянських військ у Німеччині. Та
головним святом для батька було не 23 лютого, а дуже близьке 9 травня.
Загублені документи з військових шпиталів не давали батькові отримувати
більшу та достойнішу пенсію, але свято було святом, вистражданим та
пережитим.
Потім згадав за дідів. Може
порівнятися по них та святкувати, що вони святкували? З двох дідів один
у військо та на війну не потрапив, бо був залізничником, і так служив
тодішній вітчизні. А от другий був професійним військовим. Звичайний
шлях для дворянина: юнкерське училище, золоті погони та дві війни за
плечима. Перша - російсько-японська, а друга перша світова. На третю –
громадянську мій дід, знявши погони полковника, не пішов. Воювали
лише троє молодших брати, і до того ж по обидва боки: двоє у РКЧА, а
один в армії УНР. За цей вчинок нова влада мого діда "мяко" по тим
часам покарала, вигнавши з дружиною та дітьми з власного будинку. То
що святкувати мені за рідними дідами? Для жодного з них 23 лютого не
було святом, а якщо вдатися до їх братів, що одного чи другого діда, то
ясності теж немає ніякої.
Але вітчизна в нас є, лише немає
обґрунтованої дати святкування дня її захисника, Для мене особисто, як
воїна Радянської Армії така ясність ніби є, але вона сумнівна. А для
інших як ? Невже кидати жереб про те святкувати чи ні та кому бігти за
пляшкою до крамниці? Болюче ще питання, що для певної групи ветеранів,
бо є у них День захисника Вітчизни, але з вітчизною вони не
визначились. Радянський Союз вони вже втратили і ніколи не знайдуть, а
до «нелюбої» України у них, як не сумно, великі претензії. Та думати
слід про вітчизну, що потребує нашого захисту. А владі важко догодити
всім їм різношерстим у своїх уподобаннях та таких, що розповідають
опонентам «власну історію», хто справжню, а хто колись завчену і
брехливу.
Нині цей день відзначають як свято лище в Росії, Білорусі, Придністров'ї та Україні. Гарна цивілізована компанія.
Анатолій Авдєєв
| 
