Уже не одне десятиліття ми чуємо з уст різного роду експертів та істориків шквал критики на адресу керівництва Радянського Союзу від часів жовтневого заколоту і до хрущовської відлиги. І якщо закиди в нелюдській жоростокості є абсолютно виправданими, то критика на тему нераціональності дій радянського кремля виглядає зовсім нелогічною.
Червона Москва, після 1917 року, поставила собі за мету збудувати новий суспільний порядок - першу в світі країну соціалізму, що поведе світ до пролетарської революції. Весь пафос цих тез цілком повністю відобразився у тих реформах, які здійснила радянська влада, поичнаючи від 20х років і аж до смерті "вождя народів".


Найяскравіший приклад реформаторської діяльності - конвеєр репресій, який запистили більшовики.
Ліберальна критика, як-то в неї часто буває, всю свою істеричну увагу звертає лише на поверхневі факти, майже ніколи не вдаючись у детальний аналіз тієї чи іншої події або процесу. Говорячи про репресії 20-х, 30-х і 40х років ліберальні історики, в першу чергу, доносять світу факт нераціональної, абсолютно безпідставної жорстокості кремля до власного наорду, не розуміючи "навіщо убивати своїх людей?!"
Але ж, згадаймо на хвилинку, червоні ідеологи відкинули минуле уявлення про світ, людство.
Для комуністів нації були помилкою історії, яку треба було виправити. Суспільство необхідно було перекроїти, аби збудувати машину світової пролетарської революції!
Мені невідомо чи були радянські діячі того часу глибоко обізнані у питаннях національної ієрархії, національного буття, але вони чітко усвідомили що треба зробити, аби перетворити національний організм у аморфну біомасу, обізвану пролетаріатом. Для цього треба знищити еліту нації.
Так само чудово вони розуміли (свідомо чи несвідомо), що еліта - це не чітковизначена група людей, а свого роду дух, який прокидається в здоровій нації - дух господаря.
Прийнявшись будувати країну соціалізму, кремлівські діячі в 20-ті роки, в рамках "борьбы с бандитизмом" винищили всю військову еліту української нації, що відкрито виступила проти більшовицьої Росії, але цього було замало. Адже чимала частина того, що можна назвати Елітою Нації за принципом самоусвідомлення себе господарем на своїй землі, виступила на стороні більшовиків.
Звернемось до класики укрїнської літератури - до роману "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. На сторінках цієї, достойної уваги, книги перед нами постають темні камери харківських в'язниць, другої половини 30-х років. Хто був об'єктом знищення на цьому конвеєрі смерті? Невже ідейні вороги Радянської влади? Закляті вороги народу? Радикальні націоналісти? Фашисти? Ні. Яскравим прикладом політ. в'язня тих часів був червоний комбриг Васильченко - герой революції, що своєю кров'ю привів радянських діячів до влади. Що особисто заклав підвалини Першої країни соіалізму. І такими героями тюрми були переповнені.
Тому що радянській владі герої не були потрібні: ані жовт-блакитні, ані червоні. Радянській владі потрібен був пролетаріат. Тупа біомаса, що не матиме своєї думки.
І з цієї позиції поістині революційними, а не безглухдими, виглядають дії Сталіна перед війною: ростріляти всю стару гвардію - героїв революції, воїнів, еліту. Аби з початком війни не лишилось нікого, хто зможе проявити власну думку, власну ініціативу. Нікого, хто зможе назвати себе господарем, окрім самого червоного Кремля.
І хіба не це стало вагомою передумовю перемоги у 1945?


Репресії, голодомори, насильна колективізація, масові ростріли, катування не були помилками. Це були геніальні і практичні рішення. Помилкою була сама Перша в світі країна соціалізму і ідея світової пролетарської революції.    

До чого я зараз підняв цю тему? Зважаючи на вищенаписане, варто задуматись - в чому саме головний тягар радянського минулого для української нації? Не в проблемах мови чи культури або в яких-небудь зовнішніх проявах. Головний тягар - втрата Еліти Нації, а як наслідок - втрата природньої національної ієрархії.
В зв'язку з цим головним аспектом діяльності національних сил в Україні має бути виховання Духу Господаря в середині Нації, зрощення нової Еліти, яка поведе націю до подальшого розвитку.