В історії українського національно-визвольного руху діяльність Організації Українських Націоналістів посідає особливе місце. Це один з найорганізованіших й наймасовіших етапів боротьби українського народу за власну державність. ОУН постала у надзвичайно складних історичних і політичних обставинах. Поразка у 1922 році Української Народної Республіки (УНР), окупація більшовицькою Росією України, рівночасно як відхід частини українських земель до Польщі, Чехословаччини і Румунії, фактично означали втрату перспективи вибороти самостійну Україну. Українська політична еліта на початку 20-х років минулого сторіччя опинилася у стані глибокої політичної кризи і розчарування, яке посилювалося браком нових світоглядно-ідеологічних орієнтирів. Основні політичні та інтелектуальні українські сили були зосереджені на еміграції. Їх кістяк становив загартований в боях за УНР військовий елемент, вояки і старшини української армії. На території Польщі і Чехословаччини почали утворюватися українські культурні й політичні центри, які мали зв'язок з поневоленою Україною і шукали оптимальні розв'язки пекучих національних проблем. Друга світова війна повністю змінила українську політичну ситуацію як в Україні так і поза нею. На Україні, окрім ОУН, зникли всі політичні партії. Керівники цих партій, які перебували в еміграції не могли вести ніякої політичної діяльності. У Німеччині рух Скоропадського скоро втратив популярність. Тільки ОУН утвердилась скрізь, як вирішальна сила. Дуже швидко широкий загал як на еміграції, так і в Україні, відчув дію ОУН. Організація розгорнула діяльність у трьох напрямах: революційно-підпільному на окупованих землях; ідеологічно-виховному та політичо-репрезентаційному, тобто пропаганди української справи на зовнішньополітичній арені. На українських землях ОУН діяла нелегально через законспіровану систему організаційних клітин. Добір до Організації був дуже суворим. Перед прийняттям до лав ОУН люди ретельно перевірялися щодо їхньої ідейності та готовності вести небезпечну підпільну роботу. Кожен член ОУН складав присягу на вірність українській нації, Організації Українських Націоналістів та Проводові ОУН. Кожен член ОУН мав бути готовий віддати життя за ідеал самостійної і соборної України. Побудована на засадах глибокої ідейності та суворої дисципліни, ОУН змогла не тільки встояти перед жорстоким терором з боку окупаційної влади, а й вести ефективну роботу. На кінець першої половини 30-х років було здійснено кілька бойових акцій, які виразно заманіфестували готовність ОУН до непримиренної боротьби. Так було ліквідовано міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, який особисто був відповідальний за так звану пацифікацію, яка призвела до масових арештів і знущань над українцями. Було виконано низку експропріаційних акцій, коли з державних польських установ вилучалися гроші для проведення революційної боротьби. ОУН ініціювала широкі саботажні акції, які підривали польську економіку. Відбувалися постійні збройні сутички з поліцією. Авторитет ОУН серед народу зростав, але паралельно посилювалися репресії окупаційної влади. Тільки за підозру приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до п'яти років. З метою придушення національно-визвольного руху було відкрито концтабір "Береза Картузька", куди кидали українських патріотів. На кінець тридцятих років мережа ОУН поширилася з Галичини і Волині на Буковину й Закарпаття. Є припущення, що окремі члени ОУН проникали в підрадянську Україну. Широкого розмаху набула ідейно-виховна робота. ОУН видавала велику кількість легальних і нелегальних видань, які поширювалися у всьому світі. В українських поселеннях Європи та Америки створювалися громадські організації, які окрім моральної підтримки ОУН, проводили велику пропагандивну роботу, а також організовували збір коштів. Вже в 30-х роках такі організації були створені у Франції, Німеччині, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї та на Далекому Сході. ОУН проводила активну зовнішньополітичну діяльність. У Європі засновувалися пресові бюра ОУН, які подавали об'єктивну інформацію про стан справ в Україні до іноземних газет та політичних інституцій Заходу. Такі бюра існували у Лондоні, Женеві і Римі. Були навіть налагоджені напівофіційні контакти ПУН з урядами багатьох країн світу. Коли брати до уваги той факт, що світова спільнота тоді не усвідомлювала важливості української проблеми у Європі, зовнішньополітична діяльність була особливо актуальною. На кінець 30-х років припадає дві події, які мали визначальне значення в історії Організації Українських Націоналістів. У травні 1938 року у Роттердамі (Голландія) було вчинено смертельний напад на голову Проводу Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця. Замах здійснив спеціально підісланий більшовицький агент, який виконав пряме доручення Сталіна ліквідувати голову ОУН. Смерть Коновальця була важким ударом для ОУН. Адже Коновалець був беззаперечним лідером Організації, користувався величезним авторитетом в Україні й світі, його постать була взірцем для нації. Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. Тим часом Європа жила у передчутті нової війни. Основні політичні події почали розгортатися у східній і центральній Європі. У 1938 році Мюнхенським договором була розчленована Чехословаччина. Українцям, які проживали на території сучасного Закарпаття, вдалося добитися від Праги права на автономію, яке було їм обіцяне ще 1918 року, коли створювалася Чехословацька держава. Але в 1940 в ОУН відбувся розкол. Члени центрального керівництва ОУН (Провід Українських Націоналістів, ПУН) довгий час перебували за кордоном і здійснювали управління через зв'язкових. Радикальна зміна політичного контексту у Східній Європі і можливість німецько-радянського конфлікту сприяли тому, що серед керівництва ОУН появилися глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (Мельник, Капустянський, Сушко та ін.) та молодими революціонерами, що недавно прибули з України або перебували там (Бандера, Стецько, Шухевич). Лідер молодих революціонерів Степан Бандера вже раніше виконував важливі завдання організації на Україні. Як крайовий провідник ОУН та крайовий комендант УВО у 1933-34 рр., він був засуджений до смертної кари за віддання наказу вчинити замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, яка потім була замінена на пожиттєве ув'язнення. Після утечі тюремної адміністрації він був звільнений групою українських політичних в'язнів і повернувся до Львова. На початку 1940 р. голова Крайової Екзекутиви в Україні Юрій Тимчій-Лопатинський, таємно перейшовши кордон, прибув до Бандери у Відні. Вони зразу вирушили до Риму, де в цей час перебував голова Проводу ОУН полковник А. Мельник. Вони хотіли усунути розходження у поглядах, що виникли між ними і Мельником. Розходження були різного роду. Так зокрема молоді революціонери хотіли встановити нову політику і стратегію ПУН, встановити контакти з іншими державами. Крім того молоді активісти висловлювали недовіру деяким членам ПУН і вимагали змін у його складі. Розмова з А. Мельником в Римі не дала ніякого результату. Це був розкол. Другий Великий Конгрес ОУН, що проходив у Римі 27 серпня 1939 року, вибрав головою організації А.Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». З допомогою такого різкого відходу від своєї консервативної орієнтації ПУН намагався запобігти виклику авторитетові А.Мельника з боку крайових кадрів. Ця міра несподівано привела до протилежного наслідку: С.Бандера, який був випущений з ув'язнення після краху Польщі у 1939 році, разом зі своїми послідовниками, сформував 10 лютого 1940 року революційний провід і проголосив своє право спадкоємності. А.Мельник марно намагався розв'язати кризу через переговори. У квітні 1941 року фракція С. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний Конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, вибрав С.Бандеру головою та прийняв програму, що наново підтвердила основні рішення 1929 року. Більшість крайових членів визнали повноваження С.Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН(Б) -«бандерівці» та ОУН(М) - «мельниківці». Впродовж війни ОУН(Б) прийняла назву Революційна ОУН [ОУН (р)]. Були спроби підмінити середовищем Бандери назву материнської ОУН на ОУН(м), тобто додати до справжньої назви Організації зайву літеру, що, однак, не призвело ні до чого, крім плутанини назв, відголоски чого існують і нині: ОУН(б) часто хибно називають ОУН, тоді як справжню ОУН інколи хибно називають ОУН(м), навіть у начебто поважних наукових джерелах. Навесні 1945 р. у Відні відбулася зустріч уповноважених Проводу ОУН в Україні (Василя Охримовича, Мирослава Прокопа, Дарії Ребет та Миколи Лебедя — які на завдання Проводу перейшли на Захід) зі Степаном Бандерою, Степаном Ленкавським та Ярославом Стецько — було створено Закордонний Центр ОУН (бандерівців). У січні-лютому 1945 р. Закордонний Центр ОУН скликав конференцію керівних кадрів організації у Мюнхені, на якій відбулися перші ширші дискусії щодо ідеологічно-програмних питань і було оголошено створення Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Вже тоді досить чітко проявилися дві тенденції у трактуванні подальшої ідеологічної еволюції ОУН (б): С. Бандера та його прихильники вважали постанови III Надзвичайного Збору ОУН (з уточненнями конференції ОУН червня 1950 р.) чинними, але наполягали на тому, що програмні поступки на користь демократії та світоглядного плюралізму, зроблені під час війни, були передусім тактичним кроком, який не стосується базових принципів націоналізму. Їхні опоненти, які зосереджувалися у Закордонному Представництві УГВР, заперечували такий підхід, наполягаючи на тому, що демократія західного зразка та світоглядний плюралізм стали і мають бути засадничими елементами ідеології ОУН. Обговорюючи проблеми еволюції ідеології ОУН треба також брати до уваги той факт, що ця організація ніколи de-facto не існувала як єдина, цілісна спільність. ОУН формально почала існування взимку 1929 p., після об’єднання декількох невеликих українських націоналістичних організацій з еміграції та із західноукраїнських земель, що перебували у складі Польщі. Майже безпосередньо після створення ОУН розпочалися серйозні тертя між вищим керівництвом (Проводом ОУН), в якому домінували представники еміграції, та Крайовою Екзекутивою ОУН на західноукраїнських землях. ОУН в Західній Україні упродовж десятиліття діяла як напівавтономна від Проводу структура. Намагання останнього контролювати керівників "краю" перетворилися на приховану внутрішню боротьбу, яка зрештою, після загибелі лідера ОУН Євгена Коновальця закінчилася у 1939 — 1941 pp. так званим "розколом ОУН" — фактичним оформленням реального стану справ. В основі цього розколу не було ґрунтовних ідеологічних розбіжностей — серйозних змістовних відмінностей між програмами двох ОУН — "бандерівської" та "мельниківської" не існувало.
