Жив колись у Новомиргороді на Херсонщині грек Михайло Мартакі. Помираючи, заповів дітям свої статки, що складали кілька мільйонів рублів, зароблених на гуртовій торгівлі худобою. Для успішного бізнесу повинен був мати великі земельні угіддя. І, виявляється, мав.

На чому цей латифундист заробив свій перший найважчий і найбажаніший мільйон?

Усе відбулося досить прозаїчно.

Удатному комерсантові за допомогою офіцерів російської армії грецького походження вдалося підрядитися на військові поставки для російської армії, любовно плеканої царизмом. А це був ненаситний молох, що ковтав усе, запропоноване постачальниками – Росія, ведучи безперервні війни проти Речі Посполитої, Османської імперії, Франції, Прусії, Австро-Угорщини, проти народів Середньої Азії, Сибіру й Далекого Сходу, зазіхаючи на теплі води Індійського океану та конфліктуючи мало не з усім світом, утримувала величезну армію, що потребувала відповідного матеріального забезпечення.  Мартакі проводив поставки товарів настільки добросовісно, вчасно і в таких обсягах, що уряд десь через десяток років сумлінної праці пожалував йому потомственне дворянство і земельний наділ з присвоєнням нового прізвища – Петровський – за місцем знаходження того наділу біля Петровської фортеці, що поблизу Маріуполя, чим Михайло надзвичайно пишався.

Новий статус відкривав широкі підприємницькі перспективи. Він давав право купцеві на збільшення власного землеволодіння і розширення фінансового обороту, чим комерсант з успіхом скористався. З тих пір започаткувався рід Петровських.

Михайло серед невідомо скількох синів та дочок, між яких була і Ганна, мав сина Івана, котрий дав світові ще й своїх трьох синів: Сергія (1870-1918), Григорія (1878-1958), Андрія (1879-?). Якщо людство й не помітило появи найстаршого і наймолодшого, то середній – Григорій Іванович Петровський – заявив про себе досить гучно. Він з юного віку прийшов у революційний рух, а згодом досяг високого становища Голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК).

У своїй автобіографії Григорій Іванович писав: «Дядьки й діди мої були селянами, займались сільським господарством в селі Печеніги Харківської губернії. Батько – ремісник-кравець, а мати моя була прачкою. Від батька залишився я трьох літ, усіх же дітей у матері було троє, з яких один тільки я вцілів. Приблизно з трьох-чотирьох літ замість батька у нас був вітчим, від котрого мати мала ще трьох дітей; вітчим – чоловік грубий – зароблені ним щоденні 50 копійок завжди пропивав; жили ми у страшенній бідності, частенько тоді доводилось харчуватися лише тюрею. У Харкові два з половиною роки я учився в зразковій школі при семінарії, але через відсутність засобів, необхідних для плати за право навчання, я був виключений. Продовжувати студії шляхом самоосвіти й працювати, щоб самостійно в майбутньому боротися за існування, та й знайти роботу, було надзвичайно важко, а страшенно хотілося обов’язково стати слюсарем або токарем, "щоб зробити паровоз". Такі ілюзії дитинства».

Насправді він умисно приховав своє походження. Написання словника Гранат, звідки взята цитата, припало на епоху, коли купецтво перебувало у великій непошані через своєю експлуататорську суть. До того ж, у нашому випадку відомості про родовід вказували на зв’язки з вороже налаштованою еміграцією. А за Сталіна те стало смертельно небезпечним. От і змушений Григорій Іванович втаємничити своє минуле. Це було зробити неважко, бо його батько Іван Михайлович пустився берега, прогайнувавши свою частку спадщини або у невдалих торгових операціях, або за схильністю до того самого «гарячого вина». А може був обділений старим Михайлом через якісь родинні суперечності? Та як би там не сталося, але 1873 року Мартакі-син опинився врешті-решт бідняком-удівцем з малолітнім нащадком від першого шлюбу в селі під Харковом між чотирьох стінок ветхої халупи. Тобто, став пролетарем у справжньму розумінні цього слова. Аж тут до його порогу прибилися дві мандрівниці – стара й молодша та й осіли при збіднілому дворянинові. Подорожні, – мати й дочка, – колишні кріпачки з Курщини, які шукали заробітку й легшої долі. Марія Кузьмівна Остахова й народила Івану Петровському двох хлопчиків, маючи ще й дошлюбного первістка Петра. А після Іванової смерті народила ще трьох дітей чоловікові-п’яниці Олександру, прізвище якого залишається невідомим. Так само випали з мемуарних сторінок більшовика долі Ничипора, Олександра та дочки Ганни, дітей від нового шлюбу.

З його автобіографії відомо, – Гриць залишився без батька в 1881 році. Він ніде не згадує, як мати, зійшовшись з новим чоловіком, відправила двох молодших Іванових синів у Новомиргород до заможної тітоньки Ганни Дмитрян, котра тоді також овдовіла. Трохи раніше там притулився й старший Сергій. Петро подався на заробітки до Катеринослава, де в 1887 році дав першу продукцію металургійний завод-гігант Брянського товариства.

Ганна Михайлівна, хоч і мала фінансові можливості для проживання у великих містах та на відомих курортах, загалом, вела досить скромний спосіб життя у степовій провінції. Зимувала у Єлисаветграді, де утримувала великий будинок на Бульварній вулиці (нині – Фрунзе), або в Миколаєві, де також мала помешкання. Літувала в Новомиргороді чи Бобринці. Освітою дітей займалася в домашніх умовах.

Щоб діти мали гімназійну підготовку, потрібно було везти їх в Київ, Одесу або до Херсона, де працювали престижні заклади. Однак Ганна Михайлівна побоювалася залишати схильних до самовільних мандрів хлопчаків без строгого ока. Їх, схожих на циганчат, навіть поліція не чіпала. Кров діда-маркітанта Мартакі давала себе знати. У Златополі та Єлисаветграді були гімназії, але їх рівень, на думку Дмитрян, не відповідав запитам небожів мільйонерки. Сама вона, не маючи системної освіти, вважала, що й теперішні діти можуть обійтися без регулярних студіювань. У принципі така філософія мала резон, оскільки людське співжиття саме по собі є великим університетом. Але це при умові, що кандидати на знання самі налаштовані вперто гризти граніт науки.

Ось чому Григорію Петровському довелося осягати арифметику, геометрію, мови вже в дорослому віці при тюремних відсидках.

Для доньки, теж Ганни, та небожів Григорія з Андрієм купчиха наймала приватних вчителів-репетиторів. Коли донька померла, мати віддала свою любов і ласку племінникам.

Якраз тоді (1893) мандрівні соціал-демократи, вчорашні гімназисти Олександр Шліхтер та Євгенія Лувищук, котрі на той час уже побралися, осіли не на довго в Новомиргороді й давали приватні уроки із гімназійного курсу бажаючим. Дмитрян їх найняла і для своїх підопічних.

У тодішні часи всі молоді есдеки, не маючи ще достатньої грошової бази та виконуючи негласну партійну постанову, практикували прищеплення своїх ідей серед людей з достатком. Входили в довіру, домагаючись не стільки моральної, як матеріальної підтримки. Класичними прикладами цього є історія залучення Сави Морозова до поповнення партійної каси. Таким же чином включилися в соціал-демократичний рух сини багатого цукрозаводчика з Городища Леонід і Георгій П’ятакови, інтернаціоналіст Християн Раковський та інші. А Олександр Богданов, Леонід Красін та Володимир Ульянов тримали усю цю схему під своїм невсипущим контролем.

Скажімо, відомий московський фабрикант Шміт ні сном, ні духом не відав, що його дітей з гімназійної лави обробляють соціал-демократичні емісари. І коли помер у 1902 році, то двадцятирічний син Микола став уже переконаним більшовиком під впливом репетитора Олексія Михайлова та друга сім’ї златопільчанина Віктора (Арона Шмуля Рафулова) Таратути. Увесь свій статок він вклав у грудневе повстання 1905 року, а спадщину двох сестер та молодшого брата заповідав на революцію, сам особисто, крім фінансування більшовицької преси, організації та утримання бойової дружини, вийшов на барикади. За що й поплатився кількома роками тюрми та загибеллю при загадкових обставинах. Такий самий сценарій прикладався й до виховання світогляду Григорія Петровського, де не остання роль належала фінансовим моментам. Недовгий контакт зі старшими товаришами Шліхтером та Лувищук, котрі переслідували таку ж мету, що й Таратута, залишив глибокий слід у думках п’ятнадцятирічного парубчака Петровського.

Григорій заїкнувся було й собі про вклад для революціонерів, але одержав відкоша від Ганни Михайлівни. І не стільки від неї, як від брата Сергія. Відтоді й пробігла чорна кішка між родичами. Хлопець завважив, що у тітки дуже розвинуте меценатське начало – вона не рахувалася із витратами, коли йшлося про спорудження храмів або допомогу знедоленим. То чому ж не викластися їй на шляхетну справу звільнення поневолених трудящих мас? Меценатка ж спочатку вгледіла щось шахрайське в такому проекті. До того ж не могла виступити проти устоїв, що принесли процвітання її роду. Шліхтер і Лувищук від’їхали ні з чим.

Глибоко зневірений невдачею, ображений юнак повертається до матері в Харків. Але важкі життєві обставини в сім’ї змусили його покинути рідне місто та їхати нібито до старшого брата, з котрим листувався, в Катеринослав, і в 1893 р. знов-таки з великими труднощами, через всілякі рекомендації й прохання брат Петро влаштував хлопця на Брянський завод.

Тут варто додати, що цей туманний епізод біографії Петровського з працевлаштуванням на Брянському заводі при допомозі брата-робітника є інтерпретацією самого Григорія Івановича. Він зовсім не волів, щоб стали відомими деякі факти його походження. Брат по матері – Петро – якийсь час справді працював у Катеринославі, але дуже швидко пропав з поля зору близьких і рідних.

Старшого брата від першого батькового шлюбу звали Сергієм. І проживав він тоді не в Катеринославі, а, як знаємо, в Єлисаветграді та належав до дворянського стану, оскільки від діда Михайла Мартакі через батька Івана успадкував разом з братами Григорієм та Андрієм потомствене дворянство. Сергій тут і одружився з Олександрою Григорівною Тарасовою – донькою заможних єлисаветградських мешканців. Отже жити в землянці та споруджувати хату-мазанку подружжю явно не було потреби, як про те розповідає книга Ф.Беги й В.Александрова «Петровський», видана 1963 року в популярній серії «ЖЗЛ».

У Сергія Івановича народилося п’ятеро дітей: Ганна, Любов, Іван, Федір, Неоніла. Сергій пошанував рідну тітку, назвавши в її честь Ганною старшу дочку. Нарік Іваном одного із синів у пам’ять про батька.

У сімейних переказах родини Любові Сергіївни Барковської (за дівоцтва – Петровської) згадуються епізоди, пов’язані з перебуванням дядька Григорія Івановича у Зінов’євську 1932 чи 1934 року. Якраз тоді племінник Федір звернувся до нього, аби той допоміг йому, інженеру, перебратися з голодної України до Москви. Всеукраїнський староста вичитав молодого чоловіка за гріхи його батька Сергія. Мовляв, не допоміг Григорію матеріально, коли той «робив революцію». Однак підтримав родича, влаштувавши в найбільшому союзному центрі науково-технічного прогресу. Себто, у столиці.

Однак повернемося до років дитинства Григорія Івановича, тоді ще Гриця.

Що ж побачили на новому місці юні приблульці? Вони потрапили в добре облаштоване помешкання на тихій вулиці в елітній частині Єлисаветграда. Вікна просторого й затишного тітчиного особняка виходили до величної Ковалівської церкви. З іншого боку підступав, відмежований добре доглянутою посадкою, широкий плац, де без спочинку марширували, вправлялися у воїнських прийомах юнкери місцевого кавалерійського училища. Трохи навскоси нависав над перпендикулярною вулицею масивний паралелепіпед палацу, спорудженого ще при Миколі І. Цар у 1847 році подбав, щоб було де розташуватися коронованим гостям, коли вони відвідували центр військових поселень. Річ у тім, що російська мілітарна машина уподобала приінгульські степи для проведення навчальних зборів великих воїнських з’єднань. Повелося мало не щорічно з часів Олександра І тут "гратися в солдатиків". А що то за огляд, коли на ньому не присутній самодержець всеросійський? Тому й випало єлисаветградцям лицезріти чотирьох войовничих імператорів, почнаючи з 1817 до 1888 року. До маневрів щоразу залучалися майже стотисячні контингенти "бравих ребятушек". Саме таку орду колись привів на Куликове поле хан Мамай, а Дмитрій Донськой протистояв не меншою. Виходить, що впродовж кількадесяти років під Єлисаветградом відгриміло понад два десятки "Мамаєвих побоїщ". І хоча збори проводилися у серпні-вересні після збирання врожаю, погодьмося, що часті герці тут аж ніяк не сприяли підйому сільськогосподарського виробництва.

Ганна Михайлівна цього літа 1888 року вчинила наперекір своїм звичкам, залишивши нагляд за будівництвом Пантелеймонівського храму в Бобринці і приїхавши на літнє проживання в Єлисавет. Сама собі не зізнавалася, що її зацікавив цей "ярмарок женихів". В її апартаментах, як і в інших заможних міщан, поселилися на час навчань кілька блискучих вищих офіцерів. Виявляли вдові свою симпатію, навіть пропонували руку і серце, та пані мільйонерша не помітила під мішурою еполет та аксельбантів чистих душ, здатних розвіяти її печаль від втрати супутника життя й стати надійною опорою у майбутньому. З іншого боку відчувала, що віддавши частину себе новому обранцеві, відриває ту частку від дітей. На таке піти вона не наважилася.

Підготовка до приїзду імператора почалася зазделегідь. Інтенсивно замощувалися бруком міські вулиці. Бульварна також. Адже по ній мимо Ганниного особняка бігла царська дорога від залізничного двірця до миколаївського палацу. В останні дні перед відвідинами увесь шлях був щедро задекорований високими щоглами з російськими державними й національними прапорами та гербами міста, обрамленими маленькими різнобарвними прапорцями. Увечері запалювалися кольорові ліхтарі й смолоскипи. Святково вбрані городяни з ранку до вечора дефілювали вздовж тротуарів. Кульмінацією свята став великий фейєрверк на юнкерському плацу. Північний володар прямо від парадного входу до палацу в оточенні родини та півсотні генералів милувався рукотворним диво-сяйвом. А що вже полковників наїхало, то видимо-невидимо. До чільних гостей в мундирах тиснулися тисячі цивільних, ловили всякий жест, кожне слово можновладців – усе достеменно, як у Тараса Шевченка: "За богами панства-панства в серебрі та златі..."

Така увага переслідувала царя й свиту від залізничної станції, де міський голова Олександр Миколайович Пашутін підніс хліб-сіль на золоченій тарелі із золотою солянкою, аж до проводів товариства в Нову Прагу. Триденні гостини з’їли понад дванадцять тисяч рублів з міської казни, нічого не залишивши єлисаветградцям взамін, крім спогадів. Хіба що перстень з імператорським вензелем на пальці запобігливого міського голови, як дяка за дорогу таріль з хлібом-сіллю.

Брати Петровські встигли побачити останній приїзд Олександра ІІІ на височайший огляд 26 серпня. Строкатий рій вражень захопив їх. Проникаючи в усі шпарки, малі не заклишали поза увагою ні найменших дрібниць. Перелізши якось тайкома через мур палацу,  угледіли навіть, як дебелий Олександр ІІІ з таким самим тлустим генералом, усамітнившись, вийняли із-за халяв по пласкій металевій пляшечці й приклалися до них.

Коли розповіли тітці, що бачили, то одержали доброго прочухана. Ще більше перепало любителям пригод при спробі податися за царською кавалькадою до Нової Праги. Та Ганна Михайлівна вчасно їх розсекретила і замкнула надовго в комірчині.

Якщо раніше Гриць марив «зробити паровоз», то тепер його захопила ідея «стати царем». Андрійко мітив куди нижче. Його полонили золотом шиті генеральські мундири й широкі червоні лампаси на штанях. Мрії збулися – Андрій зрештою став генералом, а Григорій, якщо й не царем, то «англійською королевою» українського штибу – точно.