Історія стародавньої культури між Дунаєм і Доном, опанованої імперіями, - очима єврея-політв’язня

Якось у Києві Анатолій Здоровий по­бачив на стіні напис від руки по-російськи: «Бей жидов, хохлов и русинов — спа­сай Россию!» (Русини — більш давня назва українців, все ще поширена на За­хідній Україні).

Більшовикам імпонує понура, їдка і руйнуюча сила Байрона. Вони не забо­роняють його поезію. Тільки одна поема в такому загоні, що в СРСР навіть літера­турознавці не знають про її існування. Це поема Байрона «Мазепа». Більшовики повністю успадкували від царизму оцін­ку цього історичного діяча, хоча навіть у придворного забіяки і шовініста Пушкіна вистачило об'єктивності вкласти в ус­та Мазепи слова:

«Но независимой державой

Украине быть давно пора,

И знамя вольности кровавой

Я поднимаю на Петра!»

Деспот і кат, цар Пьотр 1 виявився для російських революціонерів ближчим, ніж повстанець Мазепа. Це найліпша ілюстрація до питання про форму й зміст сучасної держави Московської. Неросій­ський патріотизм у СРСР під забороною. Усі зобов'язані любити тільки Росію, свою ж землю — тільки як додаток до Росії. Незвичайно високий відсоток ук­раїнців — навіть асимільованих — серед політзеків пояснюється також їхнім при­родним вільнодумством...

Теорія «колиски трьох братніх наро­дів» була винайдена і впроваджена в ча­си Катерини II, щоб ідеологічно обґрунтувати анексію й закріпачення України, і водночас «відшукати» свій неіснуючий корінь. Насправді росіяни — не слов'ян­ський, а слов'янізований угро-фінський народ, колись колонізований нечислен­ними приходьками з України-Русі. Про це свідчить навіть власне ім'я народу, яке завжди відповідає на питання «хто?» (ан­глієць, німець, поляк) і тільки в одному випадку — «чий?» — «русский». Україн­ці, до речі, й досі називають себе «руси­ни» (знову ж таки. «хто?»). Про це ж свідчить і ситуація з народною мовою. Для російського мужика звичайна справа мо­вити фразу на зразок цієї: «Клади полотенец под голова». Він виражається сво­єю мовою, як погано асимільований іноземець. На відміну від літературної, побутова мова російських мас обділена, безграмотна і бідна до краю, а нестача лексикону компенсується всероз'яснюючим матом, причому суть вимовленої матерщиною тарабарщини залежить ви­нятково від тону. Але якщо вам пощас­тило потрапити в неторкнуте русифіка­цією українське село, то будь-який неписьменний селянин здивує вас не бідністю, а багатством і красою своєї мо­ви. В Україні письменник у складному ви­падку може успішніше проконсультува­тися з сільським дядьком, аніж з томами словників. Міцкевич, не бувши україн­цем, визнав українську найкрасивішою і наймелодійнішою зі слов'янських мов, хоча й нерозробленою як мова літерату­ри. Розробляти цей кладезь досі не да­ють... А який там чаруючий фольклор! Це вам, звичайно ж, не брутальні частівки. Наймудріша з частівок така: «Сидит Ленин на лугу, жует конскую ногу. Ах, какая гадина — красная говядина!» Найчасті­ше вони похабні, з матерком.

Стан народної мови — це відобра­ження народного побуту, нечупарного, голого і брудного в одному випадку; прибраного, вишитого і розмаїтого в ін­шому. Це два способи бачення світу. Погляд доброго, досвідченого господа­ря з одного боку, і підхід босяка, котрий не знає, хто він і чого хоче, — з іншого.

Є ще одна ретельно заглушена істо­рична тема: Скіфія. Якщо не враховува­ти Геродота, про неї майже немає відомостей. У СРСР стоянки неандертальців розкопують і популяризують із набагато більшим ентузіазмом, ніж велику й сла­ветну цивілізацію скіфів... Більше того, її все намагаються применшити, звузити ареал її поширення до одного тільки Пів­нічного Причорномор'я, а самих скіфів оголосити напівдикими кочівниками. Але достатньо заглянути до Геродота, щоб переконатися у протилежному. Скіфи-кочівники справді жили на півдні Украї­ни, але не вони були ядром народу. Скіфи-орачі, «царські скіфи», цивілізована й чільна частина нації жила набагато пів­нічніше, угору по течії Дніпра. Геродотовий опис вказує десь на район Києва, як­що врахувати дні шляху вгору по річці. Кордони Скіфії простягалися від Дунаю до Дону. Ще один дивний збіг... Усі вели­кі ріки української рівнини мають імена, що походять від одного й того ж кореня: Дунай, Дністер. Дніпро, Дон... Знову ви­падковість?

Кургани... Їх насипали скіфи над мо­гилами своїх видатних і славетних. На тій же території те ж саме робили українсь­кі козаки дві тисячі літ, навіть більше, по тому. Чи не є це слідом стародавнього звичаю? Адже саме за типом поховань розрізняють різні історичні культури, бо в мінливому морі національного життя поховальні звичаї — найбільш консерва­тивні.

Мені розповідали про кам'яні скіф­ські баби з типово українськими орна­ментами, а також про те, що такі знахід­ки невідомо куди зникають . І взагалі дивно: скільки проіснувала греко-римська цивілізація, стільки часу Україна була Скіфією із суцільним скіфським насе­ленням. Тільки-но щезає Рим, на Украї­ні враз виявляється суцільна слов'янська цивілізація, від краю і до краю. Скіфи — це ж не голка. Це був велетенський і по­тужний народ зі стародавньою і славет­ною історією, народ, який розгромив не­переможного Дарія. Куди він раптом подівся?... Українців викорінюють з цієї ж землі вже цілих 700 років, але успіх тільки частковий... А скіфи на їхньому місці раптом ні сіло ні впало безслідно «випарувалися», ніби вся нація від Дунаю до Дону і від Чорного моря до нетрів від­разу купно полетіла на Місяць...

Висновок напрошується сам собою: це той же народ. Іноземна і місцева наз­ви одного й того ж народу дуже часто не збігаються. За прикладами далеко ходи­ти не треба: німці, китайці, вірмени—на своїх мовах називають себе зовсім інакше. За такими бурями, як світова зміна релігій і багатовікова руйнація краю не дивно було прийняти різні назви — за різні народи, особливо якщо робилося це не безкорисливо.

Зараз ми бачимо другий етап того ж процесу: більшість українців на своїй батьківщині вже не знають, що Київська Русь і Україна — поняття тотожні. Фаль­сифікатори історії, промивачі мізків, викорінювачі книг, думок, реліквій, душ і тіл неабияк потрудилися. Якщо семи­сотлітня давність майже забута, то про триразове сивішу давнину й говорити не доводиться. Це «великий льох», запеча­таний погріб, звідки бояться випускати джина народної слави і гордості. Чи захоче асимілюватися, відректися від сво­го народу людина, що усвідомлює себе прямим нащадком воїнів, що розгромили Дарія? Чи зрадить він свій корінь, свою мову, свої звичаї, пам'ять дідів, свою державну незалежність? Відібра­ти в народу минуле - значить, позбави­ти його майбутнього.

До речі, дослідження кістяків із захоронень підтвердили, що центрально-український генотип за тисячі років зовсім не змінився. Скіфи, кровно прив'язані до отчих могил, нікуди не пішли з України. Хоча Скіфія «зникла» в історичні часи, ні­де немає згадки про пересування чис­ленних скіфських орд, які могли б спус­тошити цілі континенти, як спустошували вони Азію в часи своєї вилазки, описаної Геродотом. Насправді щезла не Скіфія, а та середземноморська цивілізація, яка називала Україну цією назвою.

Як не намагаються інші присвоїти собі другу назву України (Русь), їх викри­вають навіть записані з вуст російських же мужиків стародавні билини, де фігу­рує знаменне уточнення: «...по всій Русі, по всій Україні». Тут, вочевидь, криється розгадка суті останньої, загальноприй­нятої тепер назви країни: Україна. Його синонім — Вкраїна (прийменники і пре­фікси «у» і «в» в українській взаємозамін­ні). «Вкраїна — це буквально означає «внутрішня частина країни». Таке виді­лення потребувалося у зв'язку з появою діаспори русинських поселень за межа­ми краю. Відповідно, «українець» — меш­канець власного краю, а не його філій за межами національних земель. Назва на­роду впродовж тисячоліть взагалі може змінюватися залежно від тих чи інших по­дій. «Євреї», «ізраїльтяни», «юдеї» — сьогодні це звучить майже як синоніми.

У період громадянської війни було не до тонких обґрунтувань експансії. Ко­лонії відділилися, проголосили незалежність. Хліб, вугілля, руда, бавовна перес­тали надходити до метрополії. Заводи зупинилися, робітники індустріального центру голодували. Більшовицький агітатор, виступаючи перед озвірілим бун­туючим натовпом, розмахував білою булкою як прапором. Натовп завмер, як зачарований.

— Я щойно з України! Хліб є! Ось! Ук­раїнці готові поділитися з братами по класу. Тільки треба врятувати їх!

І тут же починався масовий запис у робітничі загони, і голодні орди чужозем­ців ішли рятувати Україну від білих булок, від вугілля, від руди і від самих українців. А щоб українці, за прикладом поляків, не отримали зброї із Заходу для свого захис­ту, була відправлена делегація до Амери­ки з заманливою обіцянкою віддати весь Східний Сибір американцям у концесію. Ті очманіли. Йшлося про такі багато­мільярдні прибутки, що Україна тут же ви­вітрилася їм з голови. Величезна багатю­ща територія виявилася б фактично в руках американців. Аляска здавалася жалюгідним черствим окрайцем поряд з но­вими жирними пропозиціями. Поки три­вали уточнюючі переговори і сторони обговорювали деталі, Україна була підко­рена. Після того більшовики махнули хвостом і шукай вітра в полі. Ніяких концесій. До речі, делегація пробивалася в Америку через усю імперію, через фрон­ти громадянської війни. Вона мала і червоні, й білі перепустки: адже ті й інші відрізняються тільки за формою демаго­гічного оздоблення імперської ідеї...

Один українець-комуніст якимсь ди­вом отримав допуск до радянських га­зет тих років. І раптом у нього, що свято вірив офіційним догмам, відкрилися очі на той період історії свого краю. «Ленін — це ж кат!» — вигукнув вражений укра­їнець. Однак це був не перший кат Укра­їни і, на жаль. не останній...

Досі більшовики намагаються сели­ти відставних чекістів з сім'ями в україн­ських районах. Це цілі привілейовані колонії відбірних головорізів...

Гасло «Бий жидів і хохлів» підтверди­лося ще раз, коли у таборах після єврейських борід кати взялися за українські вуса. Заплічних справ майс­тер Кисельов виламував руки Анатолію Здоровому так, що хрускали суглоби, на­казуючи в цей час підручним зрізати «крамольні вуса». Те ж саме витворяли з Федоренком прямо підчас голодування (за це його кинули в карцер). Вуса зріза­ли, закувавши людину в наручники.

Один і той же ворог зривав шести­кутну зірку з шиї Давида Черноглаза і хрест — із шиї Валентина Мороза. Якби у «великій зоні» між пригніченими наро­дами встановився такий же ступінь взаєморозуміння, як у таборах, — справа імперії була б програна.

Гоніння за вуса почалися напере­додні сторіччя Емського указу про забо­рону «малоросійського наріччя». Приб­лизно в цей же час ми дізналися, що менти написали рапорт про злісне пору­шення режиму з боку Мороза: «злочи­нець» насмілився на побаченні загово­рити з власним сином рідною мовою. Таких заборон українська мова не знала і за царизму. Століття Емського указу в'язні різних націй відзначили голодуван­ням солідарності з українцями.

    Ар'є Вудка

(Скорочено із книги "Московщина”, Ізраїль, 1984 р.)

http://surma.moy.su/publ/1-1-0-5125