Головна | Мій профіль | Вихід Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS

Меню сайту
Locations of visitors to this page
Категории раздела
Мои статьи [2349]
Наш опрос
Ви впевнені у тому, що офіційна історія відповідає дійсності?
Всього відповідей: 479
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входа
Головна » Статті » Мои статьи

Стоп’ятдесятилітня історія триває

Київський Лук'янівський тюремний замок збудований на пострах кримінальному світові 1863 року. Швидко став використовуватися для ув'язнення і політичних противників режиму. Адміністрація складалася із начальника, чотирьох помічників та 60 наглядачів. Розрахований приблизно на 1000 ув'язнених.

За час його існування кільком «графам Монте-Крісто» вдалося здійснити втечі звідти. У травні 1878 року втекли народники Лев Дейч, Яків Стефанович, І.Бухановський (див. Григорій Гусейнов, «Господні зерна»). А 18 серпня 1902 року – десять соціал-демократів «іскрівських» поглядів. Останню подію описують так.

Втікати надумали молодики до тридцятилітнього віку. Найвідоміші – Микола Бауман, Макс Валлах, пізніше знаний як сталінський нарком закордонних справ Литвинов, Йосип Таршис (у майбутньому комінтернівський діяч П'ятницький). Між ними «нєкій» Віктор Крохмаль, арештований за організацію у Києві всеросійської наради іскрівців. Оте «нєкій» у спогадах не виключає, що він із твердокам'яного більшовика чи меншовика, очевидно, трансформувався у якогось, судячи з ніби українського прізвища, боротьбиста або укапіста.

Його сліди разом із слідами Й.Басовського, Н.Блюменфельда, Л.Гальперіна, Б.Мальцмана губляться на підступах до біографічних довідників.

Ретельна підготовка звелася до виготовлення на волі фальшивих паспортів, в'язання в тюрмі із простирадл і табуретних ніжок зручної драбини, передачі в каземати спеціальних кованих крюків. За тридев'ять земель, аж у Самарі, зібрано «общак» по 100 рублів на брата-втікача. Це при тому, що царський рубль приблизно в 40 разів був дорожчим за знаний нами брежнєвський. Тікати збиралися 11 осіб.

Як бачимо, російські соціал-демократи початку минулого століття, як і сьогоднішні українські, мали копійку і вигідно вкладали у свій партійний бренд.

До хлопців на побачення регулярно приходили так звані «наречені». Деякі згодом навіть ставали дружинами (згадаймо Надію Костянтинівну). Вони й передали все необхідне. Політв'язні домоглися у властей дозволу на групові нічні прогулянки (спека ж!), на відзначення у своєму колі днів народження, державних і церковних свят. Мали можливість вправлятися у гімнастичних побудовах «пірамід». Це допомогло в «день Х» накинути на верхівку чотириметрового муру заготовлену драбину. Не забули і наглядачів. Їх наполегливо споювали горілкою, якою в достатку постачали невтомні «наречені». Вони ж у потрібний момент доставали «кінські» дози снодійного.

І ось нарешті 18 серпня. Після кількох репетицій – вдала прем'єра. Втекли десятеро. Одинадцятого, який хропів п’яний поряд з охоронцем, пов’язали викликані через кілька годин жандарми, засадивши в карцер. Не втримався бідолаха і спробував «коктейлю Баумана». Правда, і він утече, але вже у 1904 році.  

Дивно, як це по зав'язку наповнена «героями невидимого фронту» на кшталт есера Азефа та більшовика Малиновського, досвідчена і непримирима царська охранка піймала таку ґаву. Мало того, весь десяток втікачів випурхнув за кордон. Попиваючи якось пивко в цюріхському ресторані, герої дня, сміху ради, відправили київському шефові жандармів генералу Новицькому глумливо-вдячну телеграму за своїми справжніми, не конспіративними, підписами.

Через двадцять років більшовики, на правах теперішніх господарів, врахували промахи старорежимної пенітенціарної системи. Опираючись на досвід власних «ходок до  Лук'яна», завели порядки такі, що про найменші прояви гуманізму, калорійніший харч, санітарію утримання не було й мови. Персонал підбирався так, щоб з обох боків ґрат зустрілися вчорашні, «зуб за зуб, кров за кров», вороги.

У 1922-23 роках ГПУ провело знешкодження керівництва повстансько-визвольного руху. До тюрми потрапили уродженці наших теренів Ларіон Завгородній, Мефодій Голик, Денис Гупало, Тиміш Компанієць, Олекса Добровольський, котрих у вересні 1922 року заманили нібито на військову нараду. Для вірогідності чекісти навіть створили фіктивну бойову групу зі штабом на чолі. Ця група навіть проводила широкомасштабні операції проти Червоної Армії. Стріляли не в повітря і не холостими набоями. Чорноліська партизанська контррозвідка відзначала високу ефективність вогню псевдодрузів, але її не насторожило, що так по-снайперськи стріляють тільки відібрані військовики.

Отож повіривши і опинилися отамани у знаменитій буцегарні. Туди ж за особливі заслуги перед ЧК закликали наглядачем вихідця із нашого Чорнолісся Євдокима Щербака. Його, як облупленого, знали і Завгородній, і Голик, інші, котрим він добряче свого часу насолив.

Лютневого ранку 1923 року Євдоким приніс у камеру із чотирнадцятьма смертниками обов'язковий окріп. Котрийсь із повстанців шпигонув колишнього сподвижника гострим словом. Той, почуваючи себе господарем становища, відповів зуботичиною. Завгородній, а це був він, бо спілкуватися із персоналом дозволялося старостам груп, вихопив чайника і плеснув Щербакові межи очі. Тамуючи скажений біль у пораненій нозі, скочив уперед і видер із кобури тюремника револьвер. Співкамерники, не чекаючи команди, вихопилися в коридор і, змітаючи перешкоди, увірвалися до караульні. Оволоділи кільканадцятьма гвинтівками та боєприпасами. Багатогодинна перестрілка з червоними, котрі встигли оточити збунтовану в'язницю, завершилася трагічно. Карні злочинці відхрестилися від сум'яття і переповідали потім про розгортання подій. Щербак відповз у безпечне місце, залишившись живим, а повстанці, коли закінчувалися набої, порішили один одного останніми кулями. Недобитих більшовики добили, неушкоджених — розстріляли.

Якщо посилатися на розповіді кримінальників, то спонтанність перебігу подій виключає якусь завчасну підготовку до втечі. Але очевидці бачили те, що бачили. Коли ж припустити, що у Щербака прорізався дух земляцтва і він увійшов у попередній контакт з арештованими, то спланованість акції стає очевидною.

Припущення базується не на голому місці. Дослідник тієї епохи Роман Коваль вважає, що Євдоким Щербак є старшим братом українського патріота Степана Щербака, розстріляного котовцями під Базаром у листопаді 1921 року. І ніхто не заперечить, що голос рідної крові є однією із найсильніших спонук.

Повторюємо, це — лише припущення, і, певно, уже ніколи не взнати, що творилося за лаштунками лук'янівської трагедії.

А ось стан душі Ларіона Завгороднього можна змоделювати набагато прозоріше. Він усвідомив, що звів побратимів, повіривши сам і змусивши повірити інших козаків новинам, принесеним провокаторами. Тепер він жорстко карався мимовільною провиною. Адже так хотілося добути Україні волю, відчути себе до того причетним, побачити друзів на білому коні перемоги. Ось і видалося бажане за дійсне.

У камері смертників Ларіон прокидався із думкою спокути вини перед товариством і засипав із тим самим тривожним маревом. Він було запропонував більшовикам співпрацю, але наївна пропозиція не обманула адміністрацію. Йому не повірили.

Чи надіявся Завгородній врятуватися особисто, зважившись на екстраординарний вчинок? Скажемо однозначно – ні! Ще в двадцять першому році Ларіона поранено у ногу, наслідком чого стала серйозна операція, виконана сільським лікарем із Єлизаветградківки на прізвище Буксир. Після хірургічного втручання Завгородній ходив із великими зусиллями. Єдиним порятунком став верховий кінь, зіп'ятися на якого без сторонньої допомоги отаман не міг. Та й не чекав його під мурами в'язниці осідланий огир у разі удачі.  

Отак, без огляду, планувалася операція заздалегідь, чи ні, ватажок свідомо вибрав козацький шлях і долю.

«Клієнтами» найвідомішого тюремного замку України різного часу були майбутній прем’єр Володимир Винниченко, ієрарх греко-католицької церкви Йосип Сліпий, радянські  інакодумці-шістдесятники.

...Багато чого знає «дід Лук'ян» але не все розповідає. А ось зовсім недавно і Борис Колесников з Юрієм Луценком там побували. Можливо вони, вибачте за цинізм,  розкажуть щось новеньке? 

 

Леонід Багацький

Категорія: Мои статьи | Додав: graf (09.06.2011)
Переглядів: 527 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Поиск
Друзья сайта
  • [11.02.2017][Мои статьи]
    Комітет порятунку музеїв протестує! (54)
    [26.01.2017][Мои статьи]
    Excavations at Baturyn in 2016 (0)
    [04.09.2016][Мои статьи]
    Музей плакату представляє Юрія Неросліка (0)
    [12.07.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ У БАТУРИНІ 2015 РОКУ. РЕКОНСТРУКЦІЇ КІМНАТ ПАЛАЦУ МАЗЕПИ (0)
    [06.01.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОЇ СТОЛИЦІ БАТУРИНА У 2014-2015 РОКАХ (0)
    [18.12.2015][Мои статьи]
    Гармату Мазепи "Лев" вкрали з Кремля?! (0)
    [15.12.2015][Мои статьи]
    Аліна Певна: «Маріуполь – туристична та культурна Мекка Донеччини» (0)
    [14.12.2015][Мои статьи]
    "Відчуй Україну":Столичные живописцы привезли в Мариуполь пейзажи (0)
    [08.12.2015][Мои статьи]
    Відчуй Україну! - Маріуполь (0)
    [07.12.2015][Мои статьи]
    Мистецька акція «Відчуй Україну» стартує в АТО! (1)

    Каталог статей

    Міні-чат
  • Copyright MyCorp © 2021
    Зробити безкоштовний сайт з uCoz