Cьогодні
задоволь¬няємося вже не високою літературою, а чимось на зразок
Стівена Кінга, Мікі Спіллейна, Бориса Акуніна тощо. Але ж, коли вже так
хочеться «адреналі¬ну», чи не звернутися до своїх авторів, висвітлюючи
постаті наших штучно забутих за радянської до¬би попередників. Скажімо,
до «Чорного ворона» Василя Шкляра або до «Холодного яру» Юрія
Горліса-Горського, де дія розгортається не десь там, а в Єлисаветграді,
Новомиргороді, Розумівці, Чигирині, Кам'янці, ближніх і дальніх селах, у
Чорному лісі, Круглику, Чутянському. Хто він, автор роману,
написаного в далекі 1935-37 роки, але такого сучас¬ного? Принагідно
згадаємо, що йому на¬лежать ще й книги «Ауе сіісіаіог!» (1933), «Отаман
Хмара» (1934) – про нашого земляка, незакінчений твір «Між живими
трупами». Справжнє прізвище уродженця пол¬тавського села Демидівки -
Городянин-Лісовський, і народився він 14 січня 1898 року, судячи із
подвійного прізви¬ща, у дворянській або священицькій родині. Закінчив
гімназію, став учасником Першої світової. Був між воїнів Зимового походу
ар¬мії УНР, з чого, власне, він і по¬чинає свій знаменитий роман. На
початку лютого 1920 року при надзвичайно піднесе¬ному і суперважкому
марші Діє¬вої армії генерала Омеляновича-Павленка від західного кордону
через Холодний Яр на Лівобе¬режжя старшина-кіннотник Юрій Горо¬дянин
захворів. Залишився лікуватися в Мотронинському монастирі серед
місце¬вих повстанців. На нього покладалося створення в цих райо¬нах
підпільної розвіду¬вально-диверсійної мережі. Командуван¬ня хотіло мати
тут своїх людей, а това¬риський, енергійний, розумний молодик якнайкраще
підходив для такої ролі. Отож, одужавши, Городянин-Лісовський став
ланкою задуманого ланцюга. Молодий повстанець активно вклю¬чився у
жорстокий двобій, що вівся між службою безпеки Холодного Яру та ЧК у
Чигирині, Кам'янці, Олександрівці. До акцій залучався і
олексан¬дрійський чекіст Ілько Діброва з підлег¬лими йому
співробітниками. В усякому разі, книга Максима Пушкаря «Їх клика¬ла
совість» підтверджує те, хоч і з наїв¬ними, в дусі соцреалізму
спрощеннями. У безкомпромісній боротьбі холодноярців траплялися здобутки
і втрати. Пов¬станський район і далі залишався неп-риступною цитаделлю і
не схилився пе¬ред переважаючою червоною силою. Навіть Перша кінна не
ризикнула вкли¬нитися в партизанський край, хоч доб¬ряче поплюндрувала
перед цим Мліївську республіку. На цьому шляху у Городянина сталася й
особиста трагедія: він закохався у симпатичну дів¬чину, але вона
виявилася ворожим агентом. І рука закоханого юнака не здриг¬нулася. Улітку
1921 року на завданні розвід¬ник припустився непоправної і
невиправ¬даної помилки – гуманно обійшовся з полоненим міліціонером, а
той вивів на повстанський загін полк червоної кінноти з Єлисаветграда.
Побратимів побито, частково забрано в полон. Між ними і Юрія. Так
довелося звідати похмурих підвалів на Двірцевій вулиці. Визріло
розуміння, що вили¬лося на сторінки роману, — «ворог ли¬ше мертвий
перестає бути ворогом». Потрапивши на «бесіди» до «хлопців у
шкірянках», котрі доволі точно розіб¬ралися в ситуації, Залізняк (так
тепер називали молодого повстанця) зрозумів, що його вже «пасли». То й
не плекав ілюзій на благополучне закінчення сюжету. Проте бажання вижити
гніздилося в найпотаємніших куточках свідомості. Інстинкт не мирився з
дійсністю. Надії додала втеча одного арештанта, коли нашого героя
переводили до в'язниці. Га¬рячкові пошуки контакту із зовнішнім світом
звели його із таємним прихильни¬ком української ідеї серед персоналу
тюрми. Юнак наважується на відчайдуш¬ний крок. Розумів, рано чи пізно
його все одно чекає розстріл. І ось цей день настав. Дорогою на Фортечні
вали, де його мали стратити, напав на перед¬нього конвоїра, затулився
ним від кулі того, що конвоював позаду, збив того з ніг. Сам кидається з
кручі і, мов заєць, пет¬ляючи, біжить подалі від смерті. Безладна
стрілянина в сутінках... Утікач перестри¬бує через паркани приміських
садиб, ви¬ривається із зубів сторожових собацюг і, врешті-решт,
ховається у якомусь льоху. Доля прихильна до відчайдушних. Через
низку смішних і драматичних ситуацій недавній арештант вийшов на свого
тюремного доброзичливця й опи¬нився в Чорному лісі серед повстанців. До
Холодного Яру не потикався. Ма¬буть, боявся, що звинуватять у загибелі
побратимів через той клятий гуманізм. У нових обставинах вдалося
знешкодити більшовицького сексота, познайомитися із місцевими
шибайголовами. Пізньої осені зустрівся із холодноярцями, котрі за нього
вже й коржики поїли. Взимку із загоном отамана Хмари пішов на за¬хід і
став свідком примітного бою між Капітанівкою та Оситняжкою, але пізні¬ше
ні словом ні півсловом не згадав про загибель тоді червоного командира
ви¬сокого рангу Олександра Пархоменка та про захоплення великого скарбу,
на¬грабованого будьоннівцями. Схильний до гіперболи, Горліс-Горський як
письмен¬ник не обминув би такого благодатного епізоду. Ось і є сумнів,
чи був він там. Чи, може, якісь інші серйозні причини зумовили мовчанку.
Якщо це так – то які? Узимку 1920-21 роках. на бойовиків Холодного
Яру чекісти влаштували сер¬йозне полювання. Повсякденно затіваю¬чи
перестрілки, відволікали увагу від та¬ємної операції. З Києва була
викликана спеціально тренована, оснащена і уком¬плектована група
матросів, яка, ретель¬но законспірувавшись у малодоступних лісових
нетрях, ведучи методичну розвідку, готувала блискавичний нищів¬ний удар.
Холодний Яр відповів ство¬ренням власного «спецназу», який вия¬вився
удатнішим і професійнішим. Не¬безпеку ліквідували. Горліс-Горський у
цьому брав найактивнішу участь. На початку 1921 року між
інтернова¬ного в Польщі воїнства УНР зріє задум нового визвольного
походу в Україну. Навесні, після лютневої зустрічі генера¬лів Тютюнника і
Гулого-Гуленка, їхнього спільного звернення до Петлюри і, як
результату, переговорів останнього з поляками у березні, плани почали
наби¬рати реальних обрисів. Паралельно зі створенням
партизансько-повстанського штабу та формуванням ударних одиниць
відновлювалася розвідувальна мережа. Тут згадали і про
Городянина-Лісовського. Приблизно у квітні його викликали у штаб, щоб
тут, у Львові, ознайомитися із ситуацією, що склалася, дати відпо¬відні
завдання та інструкції. Зустріч із Тютюнником визначила нове амплуа
мо¬лодого, але бувалого. Якраз у цей період до рук Поділь¬ської ГубЧК
потрапляє український розвідник із підпільним ім'ям «Мамон¬тов».
Повстанський штаб залишається без своїх очей та вух у цьому важливо¬му
районі. Городянин-Лісовський склав повноцінну заміну проваленому агенту.
Якщо накласти одна на одну схеми розташування червоних військ і руху
повстанців під час Листопадового рейду, то видно, як точно повстанці
обминають небезпеку, прямуючи на Київ. Отже, розвідка, до якої приклався
і наш ге-рой, спрацювала блискуче. Увесь 1921 рік Юрій
Городянин-Лісовський, котрий взяв замість псевдо Горлиця та Залізняк
нове – Горський, заповнив активними розвідувальними операціями та
творенням резидентури на Поділлі (уже в 1922 році). Геніально
задуманий, але бездарно проведений Листопадовий рейд важким обухом
ударив по українських надіях. У Горського також мало не опустилися руки,
однак нового поштовху активізації агентурної мережі надав наш земляк
Гулий-Гуленко, провівши у травні 1922 року ряд
інспек¬торсько-організаційних нелегальних по¬їздок по Україні. Близько
трьох з половиною років (квітень 1921 — серпень 1924) Горліс-Горський
займався агентурною діяльніс¬тю в Україні. І саме в цей час куратором
губернського ЧК по Єлисаветграду числився В.Горожанін. Чи не тоді
Городянин-Лісовський проник у святая святих більшовиків, перетворившись у
Горожаніна-Горського? Але відразу відкинемо спокусу до
ней¬мовірності закрутити сюжет. Валерій Михайлович Горожанін
(Кудельський) був зовсім іншою люди¬ною, але шляхи його і нашого
Городянина, безсумнівно, пере-тиналися піс¬ля арешту останнього у квітні
1923 року. Про че¬кіста скаже¬мо, що в 1927 році йо¬го нагоро¬джено
орде¬ном Червоно¬го Прапора. В 1929 він був закулісним режисером
судового про¬цесу над СВУ. В 1937 році Сталін визнав його подальше
існування не¬доцільним. Так принаймні твердить Сергій Білокінь у роботі
«Масовий терор як за¬сіб державного управління в СРСР». Але до
тридцять сьомого ще далеко, і член колегії губернського ЧК (Єлисавет
входив тоді до Миколаївської губер¬нії) звертає увагу на одного
арештанта, якого вже вісім місяців возять по більш-менш значних містах
України, шукаючи сліди його діяльності. Не обминули, пев¬на річ, і
Єлисаветград, де його уже три¬мали при першому арешті, і наївно було б
думати, що тоді на нього не завели досьє з описом усіх «опізнавальних
зна¬ків». Чи не там, у Єлисаветграді, його й звільнили 16 грудня 1923
року за недоведеною виною? Пізніше Горліс писав, що, виконуючи волю
українського під-пілля, згодився працювати в агентурно¬му апараті ГПУ,
чим і займався до сер¬пня 1924 року. Тобто до третього арешту. У
життєпису розвідника цей період не¬достатньо з'ясований. Втрачений у
воєн¬ній веремії рукопис «Між живими трупа¬ми» значно звузив би «білі
плями». Важливо знати: безпосередні керівники військової розвідки УНР
генерали Гулий-Гуленко і Тютюнник у уже арештова¬ні. Хто тоді опікувався
резидентурою і дав добро на проникнення у вороже кубло? Відомо, що
почала набирати сили Українська військова організація (УВО), яка згодом
переоформилася в ОУН. А там не останню скрипку вели, як розвідники,
вихідці із села Глодоси брати Недайкаші та Фотій Мелешко. Низка
прикрих провалів у повстансь¬кому русі та його згортання призвели до
пошуку причин цього та винуватців. Ось на такі закиди і не зміг
незаперечно від¬повісти Юрій Городянин, що, очевидно, й стало сумною
крапкою у його житті 1946 року, коли його знайшли мертвим. Повертаючись
до третього арешту, скажемо, що Горліс-Горського чекав
п'ятнадцятирічний термін ув'язнення у радянській тюрмі, аж поки він його
не скоротив до восьми років, імітувавши психічне захворювання і втікши з
лікар¬ні. Втеча ця також викликала підозру за кордоном. Хоч
хрестоматійний приклад з відомим експропріатором Камо Тер-Петросяном,
коли він силою волі зата¬мував біль від тортур, увійшов у підручники чи
не всіх розвідок світу і між ними ук¬раїнської на вигнанні та
радянської. От¬же, повернувшись на круги свої в 1932 році, Горлісу
довелося багато чого по¬яснювати. Така ось історія небуденного
розвід¬ника, популярного письменника, укра¬їнського патріота. Історія,
яка ще багато в чому недописана. Нагадаємо епізод з роману «Холодний
яр», де описано загибель отамана Чорного Ворона–Скляра. Горліс-Горський
згадав, як хтось невідомий на могилу тільки-но забитого поклав тайкома
скромний букетик осінніх квітів. Автор припускає, що те зробила кохана
жінка нещасливця. І ось уже в наш час до редакції завітав похилого
віку чоловік. Представився: Голинський, лікар. На початку минулої війни
він, п’ятирічний хлопчак, був свідком події, що закарбувалася в його
пам’яті. Тоді до їхнього села Розумівки приїхав легковик і кілька
вантажівок з людьми на чолі з красивою жінкою. Мешканців запросили до
так званого лісу Раєвського, де на безіменній могилі встановлено
великого дубового хреста і справлено поминки за убієнного Миколу. Коли
малий розпитав бабусю, то почув, що так пошановано Чорного Ворона,
котрий там загинув. Чи не приїздив туди і Юрій Горліс-Горський? Адже
відомо, що на початку сорокових він відвідав місця своєї юності. Може
побував і в Кіровограді, з яким також тоді спізнався? Після війни
хрест то зникав, то знову поставав на тому ж місці. Хто прикладався до
того – мешканці не прагнули дізнатися. Такий був час.
