Трагічний період
української Руїни, коли «від Богдана до Івана не було гетьмана», навіки
закарбувався у топоніміці нашого краю.
Місце, де до
степової річечки тулився козачий Погребняків хутір, було вибране для переправи верблюдів
на інший берег, називалося Верблюжим бродом. Спитаєте, а де тут взялися
верблюди? Річ утім, що у межі Запорозьких вольностей під час Чигиринських
походів (1677-1679) вдерлося двохсоттисячне турецьке військо. Агресивна Османська
імперія вже ціле століття вела жорстоку війну з ненаситним Московським
царством. І якраз тут, і в той час геополітичні
зазіхання обох держав-монстрів зіткнулися. А турки – східний народ, який без
верблюжої тяглової сили не мислив свого існування, правили тут кілька
десятиліть. Тому і привнесли східний колорит у тутешній побут.
У цій місцевості
до того ж виходило на поверхню гарячі джерела, які не замерзали навіть узимку
(кілька з них знаючі люди показують і сьогодні). А що може бути кращим для
випасу, як не вічно зелена травиця та тепла вода?
Ще одна
приповідка каже про караван чужинських верблюдів з великим вантажем золота, що
ніби пропав у цих просторах. Чи затонув при переправі, чи козаки його
перехопили, чи якесь інше закляття прибрало. Та місцевий люд також мав з того
ужинок, надійно сховавши свою частку в криниці на Верьовчиному (куток у
Верблюжці). Після революції те міфічне золото хтось шукав, і не раз.
Вперше село
згадується в1751 році. Через десяток років тутешніх мешканців силоміць записали
до Єлисаветградського пікінерського полку, а згодом забрали до Новгородського
кірасирського. Таким чином селянам вдалося уникнути кріпацтва, що й витворило
незалежний войовничий місцевий характер. У селі розташувався штаб 2-го
ескадрону кінноти. До полків такої спеціалізації брали сильні фізично, загартовані
кадри, здатні вправлятися зі зброєю у важких сталевих панцерах – кірасах.
Словом, це було першокласне «гарматне м’ясо».
Саме з таких
формував повстанське військо Никифор Григор’єв у роки так званої громадянської
війни. До речі, саме вони, веблюжці, позують на знаменитих фотознімках біля
захоплених в Одеській операції страховищ тієї війни – перших танків. Радянська
традиція малювала цих людей неоднозначно, де крізь зневагу прокльовується й
повага. Ось рядки поетичного хіта 20-их років: «Гляжу: близ Елисаветграда, где
в суходолье будяки, среди скота, котлов и чада лежат верблюжские полки. И ночь,
и сон. Но будет время – убудет ночь, и сон уйдет. Загикает с тачанки в темень и
захлебнется кулемет… И нива прахом пропылится, и пули запоют впотьмах. И
конница во ржи промчится – рубить и ржать. И мы во ржах…» Ось так, за словами
Едуарда Багрицького, нишкло перед Григор’євим «во ржах» червоне воїнство!
Народні перекази
стверджують, ніби отамана Григор’єва, після вбивства його Махном в Сентовому,
поховано у Верблюжці. Де знаходиться могила – не скаже ніхто.
До повстання
примкнули чи не всі двори цього села. Тисячі люду за те потерпіли в тридцяті
роки під час страшних репресій. Ще й у шістдесяті в анкетах треба було
зазначати, чи не перебували самі або родичі серед григор’євців? На початку
вісімдесятих автору довелося виїжджати на допомогу в польових роботах до
Вершино-Кам’янки Новгородківського району. Так і в брежнєвські часи тамтешні
колгоспники при оранці та сівбі з острахом наближалися до залізниці на межі
двох сіл. Мовляв, за нею – бандитське гніздо. Такий поголос створила влада
впродовж десятиліть.
Мешканці
згадують, як в епоху розвинутого соціалізму приїздив у село якийсь чоловік.
Пройшовся рідними околицями, постояв у центрі, зайшов навіть у чайну. Замовив у
буфетниці чарку. А наступного дня прикотили працівники «контори глибокого
буріння» та розпитували про що вчорашній відвідувач говорив і з ким
зустрічався. Селяни правдиво відповіли: ходив мовчки, навіть, чарчинку ледь
пригубив. Так і поїхав. Люди думають, що то був колишній сподвижник степового
отамана.
З верблюзьких грунтів
виросло дерево родини відомих акторів Сумських. Тут з’явився на світ народний
артист України – батько Ольги і Наталі Сумських. Верблюжці пам’ятають малих
дівчаток, котрі часто гостювали у бабусі. Дитинство колишнього ректора
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академіка Віктора
Скопенка також пробігло тут. Його батько, Герой Радянського Союзу Василь
Скопенко директорував у місцевій школі. Це мала батьківщина відомого
українського письменника і сценариста Олеся Жолдака.
Леонід Багацький
http://surma.moy.su/publ/1-1-0-1760
| 
