Ми не вдаватимемося у цій статті до розповіді про життєвий шлях Ярослава
Осмомисла. Кожен свідомий галичанин, який себе таким вважає, повинен із
цим бути обізнаний. Зрештою, він має нерідко навідуватись до галицької
Трої — Крилоса — і на тому місці, де стояв колись княжий Галич,
поповнювати багаж своїх історичних знань. Саме тут про Осмомисла
розкажуть таке, чого не написано в жодній книзі. Тут діє закон
генетичної пам’яті, а сама вона сягає таких глибин, як вода із Княжої
криниці. Бо й княжий Галич — велике і могутнє місто, столиця Галицької
держави, — став значною мірою, власне, творінням Осмомисла.
Ми
завжди підкреслюємо, коли говоримо про князювання Ярослава Осмомисла,
його мирне 34-річне правління. А що іще треба для розбудови держави?!
Той Галич, яким ми нині пишаємось, про який знаємо з літопису,
археологічних розкопок і численних книг та публікацій, — це Галич часів
Ярослава Осмомисла. За Володимира місто тільки ставало на ноги, за
Данила Галицького та його нащадків уже лежало в руїні. А за правління
Осмомисла стояло у ряді найбільших тогочасних європейських столиць.
Якби
можна було створити машину часу і пролетіти на ній над середньовічним
Галичем, ми б побачили княжий град із численними храмами й монастирями,
боярськими садибами і житлами простих городян, що розкинулись на берегах
Лукви і Лімниці, торгову пристань над Дністром, звивисті дороги та
впорядковані обійстя. А на маківці найвищої точки міста — могутній
дитинець, огороджений валами із золотоверхим Успенським собором, княжим
палацом на Золотому тоці та єпископською резиденцією недалеко Оружної
площі. На превеликий жаль, того Галича нині немає, а історія зберігає ще
чимало його таємниць про підземні ходи, про княжу бібліотеку, про місця
поховання його володарів тощо.
До речі, поховання Осмомисла у
галицькій катедрі було на сьогодні єдиним із відомих місць поховань
галицьких князів. Однак і дотепер відкритим залишається питання про
повернення його праху в крилоську землю.
Не вміємо ми чомусь
пошанувати його пам’ять. Якщо, скажімо, князю Данилу Галицькому
споруджено величні пам’ятники у Галичі, Львові, Тернополі, то Ярослав
Осмомисл задовольняється скромним пам’ятником у місті
Новограді-Волинському. Якщо іменем Данила Галицького названі площі,
вулиці і навіть навчальні заклади, то ім’я Ярослава Осмомисла у цьому
плані ніби свідомо забуте. Навіть в обласному центрі —
Івано-Франківську, цьому Новому Галичі, ніяк не здогадаються увіковічити
його ім’я у назві однієї із вулиць. І лишень у маленькому Галичі, який
свого часу розбудовував галицький князь, є вулиця його імені. Тому
постає просте запитання: чому князь-будівничий потрапив у немилість до
чиновників різного рангу? Скажемо більше: його імені немає навіть на
сторінках «Золотої книги української еліти» (Видатні діячі минулих
століть), виданій у Києві в 2001 році. Чому так, теж не зрозуміло.
Звичайно, Ярослав Осмомисл не старався розширювати свої кордони на землі
сучасної України. Він є галицьким, а не українським правителем, бо
такого поняття у ті часи ще не існувало. Він мав свою землю, на
території якої зумів навести лад і примусив правителів сусідніх держав
(руських князів, польських та угорських королів) із нею рахуватись.
Народні
перекази, а за ними і дослідники-історики твердять, що Осмомисл володів
вісьмома мовами. Ми спробували уточнити, якими саме. Це руською,
угорською, польською, грецькою, латинською, болгарською, арабською і,
власне, галицькою, в якій на той час ще було багато хорватських
елементів. Не можемо підтримати думки істориків, зокрема Михайла
Грушевського, який писав, що Осмомисл нічим особливо не цікавився поза
Галичиною. Так, він дбав насамперед про власну державу. Знання мов
дозволяло князеві вести широку дипломатичну роботу. Однак вся вона була
спрямована на зміцнення внутрішніх позицій Галицької держави. Галицькі
полки нерідко брали участь у різних військових операціях за межами
князівства. Воєводи Осмомисла воювали на боці греків, угрів і чехів й
були хоробрими у битвах. Неодноразово Осмомисл розглядав як одним із
важливих питання міжнародної торгівлі.
За роки правління
Ярослава Осмомисла Галицька або Червона Русь (за М. Аркасом)
простягалась «від гір Карпат по річках Дністру, Сяну, Пруту аж до
Дунайського гирла, можна думати, що і Бессарабщина і чорноморський берег
теж належали йому».
Галицька земля була самодостатньою
державою, хоча з теперішнього погляду і сепаратною. Галич кинув виклик
Києву, і це відбилось на історичних подіях подальших віків. Вже пізніше,
після занепаду Києва, як твердять сучасні історики, Галич продовжив
традиції українського державотворення на західноукраїнських землях, а
тоді він був сам по собі.
Безумовно, що на галицькому престолі
князь не міг би довго втриматись, якщо б не знайшов порозуміння з
галицькими аристократами. Бояри знали, чого хотіли від князя. Вони
зосереджували у своїх руках великі земельні володіння, управляли
великими містами, посідали головну роль у вічевих зборах, мали своїх
дружинників. Молодші бояри належали до рицарського стану. Зрештою, вони
так само, як і Ярослав, дбали про економічну стабільність країни, а
воювати свої полки направляли у різні «гарячі точки». Є підстави думати,
що галицькі полки були вкрай затребувані. Далеко не повний перелік
військових експансій галичан того часу свідчить про значний мілітарний
потенціал Галича, хоча силу самого князя тут підкреслити неможливо. Адже
відомо, що сам князь на чолі війська ніколи не виступав. Вроджена
хвороба Пертеса (він із дитинства кульгав на ліву ногу) не дозволяла
йому бути витривалим воїном. Тому якщо деякі художники стараються
зобразити Ярослава Осмомисла із мечем у руці, це насамперед є свідченням
того, що вони не знають життєпису галицького володаря.
Окрім
політичного життя, Ярослав дбав про розвиток культури. Важливим
моментом, на якому варто зосередити увагу, був факт заснування у Галичі
єпископства, який мав визначити децентралізацію релігійного життя краю.
Релігійно-світоглядний фактор теж відіграв свою позитивну роль у
піднесенні значимості Галича (як землі, так і столиці).
За
Ярослава Осмомисла у Галичі було відкрито бібліотеку, діяла майстерня з
переписування книг, у місті було відкрито перші навчальні заклади. Тут
зосереджувалась численна генерація вчених, літераторів, митців. Галицькі
церкви і монастирі вирізнялись на тлі селянських і ремісничих будинків
справжніми розкішними архітектурними ансамблями. Місто направду
викликало захоплення сучасників.
Правління Ярослава Осмомисла
піднесло на високий рівень престиж Галицької держави. Навіть його
сімейна драма, пов’язана із коханням до Настаськи Чагрівни, не зменшила
до нього народної любові. Впродовж трьох днів по смерті князя роздавали
його майно монастирям та вбогим і не могли роздати.
Чому ж нам
не стає наснаги гідно пошанувати цього галицького князя? Вже вкотре на
шпальтах газет у наукових матеріалах порушується питання про перенесення
його тлінних останків на Крилоську гору! Вже вкотре порушується питання
про спорудження пам’ятника справжньому творцеві Галицької держави в
Крилосі (Галичі)! А віз, як кажуть, і далі там. Тому і паде на наші
зарозумілі, але не осмомислові голови тінь могутнього князя. Не привид, а
велика тінь від великого минулого, яке через нашу байдужість не
підноситься, а маліє, не відроджується, а занепадає.
Хоча чому?
Багато для повернення слави Галича роблять у Національному заповіднику
«Давній Галич», в Івано-Франківській єпархії УГКЦ. Та й у самому
Івано-Франківську діє молодіжна громадська організація «Осмомисли» —
майбутнє галицької еліти. Може, коли вони доростуть до того, щоб
керувати, щось і зміниться. А може, зміниться час, і Божа прихильність
знову огорне нашу давню столицю.
