Звичка все ладнати на свій копил супроводжує людину впродовж віків. Ось, скажімо, живе в селі чоловік на ймення Павло Бут. І йому дуже хочеться увіковічнити свою особу. Тоді він, якщо має таку можливість, називає рідні пенати спочатку Бутівкою, потім Павлишем. Додамо, що й підстави для того в старого козака малися.

Страшне починається, коли тих підстав для того немає, а засвітитися або збагатитися, ну, дуже вже хочеться!

Тримаємо перед очима стару географічну карту Єлисаветгадського повіту, випущену ще сто п’ятдесят років тому. Читаємо на місці сьогоднішньої Новоукраїнки – Павлівськ. Замість Добровеличківки – Ревуцьке, замість Світловодська – Новогеоргіївськ, замість Новгородки – Куцівка. А на місці Долинської взагалі нічого немає. Це щодо сьогоднішніх райцентрів. Якщо ж звернутися до сільського «космосу», то матимемо ще веселіші чи сумніші, залежні від вашого настрою, контексти. Утім, судіть самі.

Ще за сто років до створення згаданої старовинної карти існувала ще старіша. На ній позначені Тресяги, Вільховатка, Три Байраки, Нестерівка, Степівка, Андрусівка, Плахтіївка. А на пізнішій, карті миколаївської епохи, на їх місці вже «розкошують» відповідно Новомиргород, Панчеве, Каніж, Варшаць, Шолмош, Чонград, Зимунь. Усе ясно: століття не пройшло марно для колонізаторів, бо з рідних гнізд зігнані тисячі корінних жителів й поселено зальотних. Питомі українські назви витіснені привозними. Ну то й хто згадає, що колись ті села були твоїми.

А скільки козацьких сіл вимушено прийняли нові найменування при роздачі земель царським клевретам, мабуть і не злічити. Ерделівки, Пантазіївки, Серезліївки, Камбуліївки. За радянського часу – Ленінки, Ульяновки, Ворошилівки.

Скажете, то так було колись. Але почитаймо одне з останніх чисел найофіційнішої обласної газети, в якій розповідається про релігійне пошанування Миколи Іскрівського. Честь і хвала таким неординарним людям – ясновидцям, чудотворцям і цілителям.

Цей чоловік був прилучений до лику святих за його подвижницьку діяльність, яка найповніше виявилася в селі Іскрівці нинішнього Петрівського району нашої області при храмові, до спорудження і освячення якого ніби приклався російський імператор Микола ІІ. Але хотілося б знати, чому в статті так часто і зовсім недоречно звучать словосполучення «Єлисаветградська єпархія», «Єлисаветградська губернія», яких ніколи і ніде в світі не існувало. Слід нагадати, що теперішній Петрівський район та село Іскрівка в часи Миколи Іскрівського входили до Криворізького повіту Катеринославської губернії, а не до «землі Єлисаветградської». Чому так?

Цікава оповідь про участь в цій богоугодній справі останнього російського імператора, котрий чи то сам заплатив за землю, чи викликав «на килим» якогось пана Віктора, що заломив за неї несусвітню ціну. Особливо зворушливо на такому тлі звучить подробиця, що в нашому напівзабутому селі на Криворіжжі початку ХХ століття, мабуть, інкогніто, побував при освяченні церкви переодягнений у мужицький одяг цар-батенько. У чому ж він був – в армяку і лаптях, чи, щоб не впадати в очі місцевим, в українській свитці й чоботях? У що був одягнутий його почет, чи, може, цар був сам? І, зрештою, навіщо імператору той маскарад?

Є запитання й такого плану. Мученик убієнний 2 жовтня 1919 року або червоними, або махновцями, як трактує стаття. Але більшовики на той час були дуже далеко: вони всі рятували червону Москву від денікінських полків у районі Курська, Воронежа й Тули. А махновці після надзвичайно кровопролитних боїв з денікінцями 27 вересня під Перегонівкою, що в сучасному Голованівському районі, здійснювали свій знаменитий супершвидкий рейд до Гуляйполя, де опинилися вже 7 жовтня, подолавши більше 400 кілометрів. Чи ж до священика з невеликого села їм було? Якщо, звичайно, той знаходився на дзвіниці без кулемета. А край, нагадаємо, тоді був під денікінською юрисдикцією. Року народження, прізвища святого Миколая Іскрівського ніхто не знає. Навіть автори статті. Але пам’ятають про якусь дівчинку, котра вкрала 5 рублів у невідомого діда, забувши про інші незручні деталі з його життя.

Хтось запитає, а до чого тут перейменування? Елементарно, Ватсоне. У частому повторенні якогось слова, наприклад, «єлисаветградський», ховаються гіпнотичні можливості. Недарма ж один новітній божок казав, що ідея стає матеріальною силою, коли оволодіє масами.

Микола Лисогор