Дивні метаморфози відбуваються в українському середовищі останнім часом. Долетіла звістка з Києва, що там демонтовано пам’ятник Григорію Петровському. І одночасно Бобринець раптом до безтями закохався в Льва Троцького, забажавши ставити «Дракулі України» монумент. У всякому разі тамтешній міський голова Леонід Кравченко категоричний: як народ скаже – так і буде. Вирішить ставити – поставимо, скаже прибрати – зруйнуємо. То й підкинемо народу нову ідею.

Обидва політики тісно пов’язані з нашим краєм. Петровський провів дитинство в Єлисаветграді у своєї тітки, відомої меценатки Ганни Дмитрян. Наїжджав з нею і в Бобринець, де тітка частенько проживала влітку і де мала величеньку маєтність. На нашу суб’єктивну думку Григорій Іванович теж заслуговує на таке ж пошанування в згаданому райцентрі. Бо чому тамтешні управлінці переконані, що увічнивши Троцького, вони притягнуть до містечка маси туристів? Та й, мабуть, нічого не чували про бедлам, який періодично щороку відбувається в хасидській Умані? Але, як не крути, а Ганна Михайлівна, теж не чужа в Бобринці, своєю подвижницькою благодійною діяльністю заслужила відзначення більшого, ніж обидва революціонери-руйнівники разом узяті.

Отже – Троцький. Петровський майже з дитинства спізнався у Бобринці чисто візуально з однолітком Бронштейном, коли тітка вирішувала якісь комерційні питання з батьком майбутнього вождя. Зате пізніше, в період підпільної роботи в Миколаєві познайомилися ближче. А вже після революції, мешкаючи в Кремлі поряд, знали в деталях життя один одного, хоча й не сходилися ближче. Петровський пригадував тотальну неприязнь між Троцьким і Сталіним, що сягала навіть дрібних побутових мо­ментів. Вечори в Кремлі його мешканці коротали за картами. Найсильнішим вва­жався Лев Давидович, а номером другим Йосип Віссаріонович. При кожному виграші в'їдливий єврей морально знущався над гарячої крові грузином. Якось «заведе­ний» Сталін запропонував Троцькому зіграти на власних дітей. Виграє Троцький – розстріляють Якова Джугашвілі, коли Сталін – ця доля спіткає Сєдова. «Лев Революції» перелякався, чим дуже звеселив соратника.

Троцький народився в сім'ї єврейського колоніста з тутешніх степів і описував юні літа в дусі тургенєвсько-бунінських оповідей про побут дворянських гнізд сільськогоспо­дарського ухилу. Може так воно і було, але розвиток капіталістичних відносин на селі та національна ментальність, думається, все-таки накладали свій відбиток на хутірське життя родини.

Сімейний достаток дозволив юному Льву закінчити гімназію, але не університет, бо революційна романтика та пері­од юнацької закоханості виявилися силь­нішими. Троцький залишає по­дальше навчання і вдаряється в самоволку. Коло зацікавлень об­межується революційною діяль­ністю в Одесі та Миколаєві. Оче­видно вже тоді він знаходить підходи до сильних світу цього. Зокрема знайомиться з відомим одеситом Юлієм Хаммером, мільйонером-комуністом, заснов­ником американської компартії. Це його сина, теж мільйонера, Арманда на руках носили усі ра­дянські керівники від Ілліча Володимира до Ілліча Леоніда. Горбачов теж не пас задніх, задобрюючи ризикового, вже добре таки підтоптаного на той час, американ­ця.

В одеський період Троцький зближується із земляками, трьо­ма братами Гомбергами (Грузенбергами), в майбутньому амери­кансько-радянськими бізнесме­нами і функціонерами;  їхнє співробітництво закінчилося тільки із загибеллю колишнього бобринчанина.

Відчуваючи себе ще не готовим до великих справ, Лев Давидо­вич вирішив поповнити коло потрібних знайомств за рубежем. Справді, хіба під силу стати наріжним каменем у задуманій будові другові дитинства бобринчанину Мельничанському, якому ще належить стати шанованим Григорієм Натановичем? Так само, як і «малоформатному» єлисаветградецеві Якову Мойсеєвичу Шатуновському. На цих земляків-однодумців можна, однак,  покластися. Не те, що на Зіно­в'єва чи Таратуту, «неправильних» земляків, котрі ліпляться до Леніна. Отже вперед у Австрію, Німеччину, Францію, Іспанію, Америку!

В Америці Лев Давидович про­жив недовго, менше року, однак саме там твердо став на ноги. Коли він рвався у революційно­му пориві додому, то, практично безробітний, мав при собі готівкою десять мільйонів доларів. Саме така сума фігурує у скандальній історії з арештом канадськими властя­ми пароплава «Христіаніяфьорд» з теплою компанією на борту. Тоді з Троцьким зна­ходилися його соратники Чудновський, Мельничанський, Урицький інші. Дехто твер­див, що й Микола Бухарін теж тоді знаходився в каюті поблизу. Як ба­чимо, перед Жовтневою революцією засвітився не тільки «опломбований вагон», а й «опломбований паро­плав». Професор А.Столєшніков, сьогоднішній російський націона­лістичний, щоб не сказати шовіністичний, діяч переконаний, що «Христіанія» вміщала понад три­ста адептів Троцького із сумою до мільярда доларів за сучасним курсом. Трюми судна були завантажені різною зброєю, зок­рема знаме­нитими ре­вольверами і кулеметами Кольта.

Особливої уваги заслу­говує шедевр американської інженерної думки, так званий «бронепоїзд Троцького». Потужна крицева обо­лонка, могутнє озброєння, дволокомотивна тяга, автономна електростанція, вагон-гараж, друкарня, суперпотужна радіостанція, здатна тримати зв'язок з будь-якою точкою планети, телеграф, бібліотека, лазня і пральня. Екі­паж із трьохсот осіб забезпечував усі функціональні потреби мета­левого чудовиська. Вагони облад­нані кондиціонерами, санвузла­ми, зручними спальними місцями, холо­дильниками, іншими дивами, які вся Росія побачила аж через півстоліття. Але якось доставили ж кляті капіталісти нещасним російським люмпенам таке диво техніки. За­лишимо на совісті вченого мас­штаби цієї операції. Однак аме­риканська віза, підписана особи­стим знайомим Льва Давидовича тодішнім президентом США Вудро Вільсоном, багато про що го­ворить. Не забуваймо і про ро­динні зв'язки другої дружини Троцького Сєдової з кланом Ротшильдів. Після одруження з нею стало можливим особисте знайомство перманентного революціонера з представниками такого грошовитого банкірсько­го сімейства. Та й мати нашого земляка мала брата – мільйоне­ра Абрама Животовського, кот­рий був родичем ще й Льва Ка­менева, але не через дружину останнього і свою племінницю, сестру Троцького Ольгу.

Троцький вірно вмів оцінити явище, подію, людину, хоча часто й помилявся. Ось, наприклад, вчасно не осягнув можливостей Сталіна і наклав головою. Зате портрет Зінов'єва, написаний ним, коротко і влучно розповів усе про цю людину. Земляк твердив: «Центром роз­губленості завжди був Зінов'єв. Сверд­лов говорив мені: «Зінов'єв – це паніка». А Свердлов знав людей. І справді: в благополучні періо­ди, коли, за вис­ловом Леніна, «нічого було бо­ятися», Зінов'єв дуже легко злітав на сьоме небо. Коли ж справи йшли погано, він вля­гався зазвичай на диван, не у метафоричному, а в буквально­му розумінні, і зітхав. Починаючи з сімнадцятого року, я впевнився, серединних настроїв Зінов'єв не знав: або сьоме небо, або ди­ван».

Правда, й Зінов'єв, де тільки міг, шпиняв Троцького. Якось на Політбюро, згадував Гриорій Іванович, Григорій Овсійович критикував заступника Троцького по Реввійськраді Склянського. «Немає нічого комічнішого, ніж ці містеч­кові екстерни, котрі уявляють себе великими полководцями» – казав він, утупивши хитрі очиці в Троцького. Той червонів, бліднув, але стримував себе, розуміючи, що земляк має на увазі насамперед його.

Петровський погоджувався в обох оцінках, бо Свердлов говорив те саме і йому. Та й слова Марка Алданова (Ландау) про Троцького – «…завжди тримався, як бенефіціант – стримано і зворушено-тактично. Він схвильовано приймав букети і частину їх передавав іншим учасникам театрального дійства, турботливо вибираючи для того букетики непоказніші, а учасників бездарніших» – були  йому відомі. При укладанні Брестського миру напросився на виграшну роль наркома закордонних справ. У громадянській війні бенефісним було його явлення на посту «Реввійськради». Та Петровський знав документи, що висвітлювали його досить скромну роль, де «червоний Наполеон» вів себе не завжди по-наполеонівськи.

Троцький не гидував величальною, часто безпідставною саморекламою, як у випадку, що «пройшов курс Академії Генерального штабу». Возив фронтами «відважного кавалериста слова» ще одного земляка Дем’яна Бєдного для тієї ж мети. Полум’яні промови виголошував з безліччю «знаків оклику»: після замаху на Леніна «Ми й раніше знали, що у товариша Леніна – у грудях метал!»; іншого разу «Якщо буржуазія хоче забрати всі місця під сонцем, – ми  погасимо сонце!»; англійським дипломатам «Потрудіться прибрати ноги зі столу переговорів!»; на місцеві теми «Відрубаємо імперіалістичне копито пана Мілюкова!» тощо. Ці та «перли» типу «що сон сей означає?», «унтер-офіцерська вдова, що сама себе висікла», «проходить червоною ниткою», «відставної кози барабанщик», «гризти граніт науки» створили йому імідж письменника. Наголошуємо, що це думка видатного письменника Марка Алданова, людини ментально близької Льву Давидовичу.

Ось тут доречно запитати, чи любив виходець із єлисаветградських степів свою малу батьківщину?

Те, що знав досконало націо­нальний характер тутешніх меш­канців – беззаперечно. Згадай­мо хоча б людиноненависницьку «Інструкцію для пропагандистів» Троцького, де поданий яскравий опис достоїнств і вад пересічно­го українця. Романтично-піднесе­ним тоном, в дусі Гоголевого «Чуден Днепр при тихой погоде, ... редкая птица долетит до сере­дини Днепра», Лев Давидович рекомендує безжально обібрати їх, поставити на коліна і тримати в цьому стані якнайдовше. Чи навідувався Троцький у зрілому віці до рідних пенатів – невідо­мо. Можливо й траплялися такі моменти, але, думається, огля­дав він знайомі пейзажі частіше через жерла гармат, якими був нашпи­гований його бронепоїзд.

Леонід Багацький

http://surma.moy.su/publ/1-1-0-1192