Землі, ніби огорнуті крутою дугою Тясмину, в давнину і аж по сьогодні вкриті великими лісовими масивами. Така специфічна обставина зумовила формування характеру тамтешньої людності. А якщо додати, що частина території входила у межі Бугогардівської паланки Війська Запорозького, куди кожний знедолений, чи то з Польщі, чи то з Московщини, намагався дістатися, аби його не ламали фізично й морально, то взагалі можна говорити про надзвичайно вибухову суміш. Переконаймося?

Перші паростки гайдамаччини проросли ще на початку XVIII століття. І тут кожному в нагоді ставали згадані терени.

У ті часи повстанці створили опорні пункти-стани - «бази». Там вони збирались, там гуртувались загони, заготовлялося продовольство та зброя. Туди стікавсь люд, що рятувався від переслідувань польськими і московськими карателями та від алкогольного споювання єврейськими орендарями. Зрештою, бази стали гайдамакам місцем зимівлі. А пізніше виникли хутори й села. Найчастіше вони розташовувались в малодоступних яругах, лісах, на дніпровських островах, в плавнях і безпосередньо в степу, вкритому велетенською травою. Якраз ці місця описав письменник Микола Смоленчук в історичному романі «Білі бланкети».

Найвідоміші гайдамацькі стани розташовувались на теренах теперішньної Кіровоградської області у Цибулевому (сучасний Знам’янський район), Цвітному (сучасний Олександрівський район), у Чорному та Чутянському лісах.

Часто гайдамаки навіть захоплювали досить значні населенні пункти. Так, у 1736 році місцевий загін Медведя оволодів Криловим.

От і загін Сави Чалого у 1736 році кілька місяців перебував у зимівниках Бугогардівської паланки Нової Січі. Але наприкінці року на чолі трисотенного загону Чалий перейшов на службу до поляків. На початку 1737 року об’єднані загони гайдамаків, за даними польської адміністрації, «снували по селах і лісах понад річкою Тясмином». На чолі загонів став Гнат Голий, котрий за повідомленням істориків був надзвичайно колоритною особою. Сміливий, популярний серед гайдамаків та місцевого населення. При розподілі «козацького хліба» все роздавав своїм сподвижникам. Не любив надмірностей і задовольнявся у всьому дещицею. Ось опис Гната від польського історика Антонія Й.Ролле: «...куртка з телячої шкіри, бараняча шапка, прості козлові чоботи; одна сорочка, вимочена у жирові й дьогті від вошей, служила йому цілий рік; кінь під ним непоказний, з великою головою, але витривалий, проворний, міцний в ногах, справжній подільський кінь; самопал, трохи свинцю в торбі, в кишенях тютюн та люлька, без якої не міг обійтись більше, ніж без хліба й горілки... Оце і все багатство». Певно й інші козаки Цвітної були такі самі.

У 1737 році Голий «засікся» з кількома товаришами у Чорному лісі. Ватага розрослася до цілого коша, що поступово з навколишніми селами став основною опорною базою повстанців, справжньою гайдамацькою столицею. Там ватажки планували свої акції, розділяли «сфери впливу», звідти розходились майже по всьому Правобережжю, зрештою, саме там реалізувалися «трофеї», влаштовувалась справжні гайдамацькі ярмарки. Так, 9 липня 1759 року Бугогардівський осавул повідомляв у Запорозький кіш, що під час розшуку гайдамаків він з каральною командою знайшов гайдамацьке «кочовище», де паслась отара овець. Такі череди давали можливість гайдамакам забезпечувати продовольством свої стани.

Польські каральні команді хоча і вистежили місце знаходження Чорноліського гайдамацького Коша та підійти впритул до нього не наважились, бо той розташувався у непролазних хащах. А із засідок на деревах можна було отримати кулю. Навіть перекинчик Чалий, знаючи круту вдачу свого колишнього побратима Голого по Медведівському куреню Січі в Олешках, обходив ті ліси «десятою» дорогою.

Старання Чалого не були марними. Сам Потоцький у 1738 році подарував йому два села і призначив полковником свого надвірного війська. І Чалий запропонував план. Ролле розповідає: «...В 1740 році полковник звертається з проханням до великого гетьмана, щоб він дозволив йому роздавити на місці гніздо й шершнів. Одержавши дозвіл поляки обережно й швидко рушили на південь, знесли козацьку фортецю Гард на Південному Бузі, розігнали караульний запорозький пікет, спалили церкву, там збудовану, розграбували кілька сусідніх зимівників, а скільки гультяїв убили, повісили, те лише Богу і Чалому було відомо ».

Зрозуміло, що люд український зненавидів Чалого після його подвигів на користь корони, а остання вилазка щодо Бугогардівської паланки стала останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння. Саме після цієї акції запорожці та гайдамаки вирішили скарати Саву Чалого на смерть, що було виконано під проводом Гната Голого якраз на Святий вечір 1741 року.

Минули століття. Краєзнавець Федір Шепель знайшов звіт, складений новим «Савою Чалим» уже іншим хазяїнам: «Село Цвітна розташоване під лісом. Мало до 1400 дворів, власних куркулів і власних бідняків. Цвітна, як і кожне село на Київщині, належить до малозаможних, і мешканці його займаються виготовленням посуду з глини. Куркулі Цвітної мали величезні капітали. До таких належали й брати Сіденки – Макар та Сильвестр. Відчуваючи свою загибель, вони викликали всіляке невдоволення серед бідноти проти влади Рад, групували навколо себе силу темноти й безкультур’я. Сіденки, крім коштів, мали ще й освіту і військове звання, будучи офіцерами. Саме вони звернулися до бідняка Хмари Пилипа з проханням прийняти отаманство… Хмара – один із темних неполітичних людей, котрі були і є зараз у кожному селі.

Задовольнившись добре проробленою справою в Цвітній, Сіденко Макар виїжджає до Гутницької. Протягом тижня організовує десять чоловік з молоді, котрі й стали застрільниками майбутнього серпневого повстання (Філіпенко Данило, Філіпенко Степан, Касіщев Петро, Неїжкаша Лазар, В’язовський Іван, В’язовський Василь, Ніздря Тимофій, Мочар Михайло, Бочка Іван і Чорний Сергій). Отаманом Сіденко призначив Філіпенка Данила. Потім об’єднав із загоном з Цвітної, де отаманом уже був Хмара Пилип, котрий мав загін у кількості 20 чоловік. Це об’єднання відбулося 17 серпня. А 19 серпня під отаманством Хмари вже разом виступили з лісу, влаштувавши засідку на мобілізованих, котрих везли з Михайлівки і Красносілля до Кременчука підводами. Ця перша засідка їм повністю вдалася. У бою полягло дев’ять чоловік супроводжуючих та мобілізованих.

Перемога, з одного боку, підбадьорила, а з іншого – притягла нову силу, яка зростала не по днях, а по годинах… Її відлуння далеко прокотилося по лісу і селах, приваблюючи до себе все нових і нових людей, переважно рештки Григоріївської та Коцурівської банд… Ім’я Хмари переходило з вуст у вуста, як щось священне, й приковувало помисли багатьох із молоді. Куркульство різних сіл боготворило Хмару, скрізь і всюди робило йому гарні зустрічі, а загін його годували якнайкраще. Гутницька й Цвітна, опинившись без влади, стали резиденцією отамана Хмари…».

Леонід Багацький