Український військовий рух у березні – травні 1917 року - Мои статьи - Каталог статей

Ініціатором заснування українських військових організацій в армії і на флоті колишньої російської імперії, створення нових українських частин та українізації вже існуючих, майбутнього фундаменту української національної армії, виступив відомий український політичний діяч, харківський адвокат, поручник Микола Міхновський. За його ініціативою 19 березня (1 квітня за н. ст.) було скликано перше українське військове «Підготовче віче», в якому взяло участь 211 військовослужбовців. На основі доповіді виголошеної поручником М. Міхновським віче одностайно прийняло постанову про необхідність негайно приступити до створення української національної армії. Інформацією про проведене віче та зміст його постанови було надруковано в 30 000 примірників та розповсюджено серед фронтових і тилових військових частин та на флоті.

Три дні по тому, 22 березня ( 4 квітня за н. ст.) відбулися перші «Збори українських офіцерів і солдатів Київської залоги», в яких взяло участь 4 000 військовослужбовців. Збори затвердили постанову «Підготовчого віча» про необхідність негайно приступити до будівництва української національної армії та ухвалили постанову про те, що збори вважають себе за Тимчасову Українську Військову Раду до того часу, поки не буде створена українська верховна військова установа. Збори також прийняли окреме «Звернення до Російського Тимчасового Уряду», в якому українські вояки вітали задекларовані новим урядом свободи та висловили надію, що Тимчасовий уряд поверне Україні всі її національні права, загарбані у свій час царизмом.

24 березня (6 квітня за н. ст.) відбулося у Києві ще одне Військове віче за участю понад 1 000 військовослужбовців. Віче приєдналося до постанов попередніх зборів та ухвалило постанову про створення Українського Охочекомонного Полку зі звільнених від служби в армії людей. Для практичного виконання цієї постанови віче створило в кількості 7 членів Тимчасове Військове Бюро (Вісті з Української Центральної ради. – 1917. - № 1. – 19 березня).

29 березня (11 квітня за н. ст.) також за ініціативою Миколи Міхновського було скликано «Ширшу Військову Нараду залоги Києва й його околиць». Головою наради залоги Києва і його околиць військовики обрали підполковника Павла Волошиніва (Волошина), начальника штабу Київської запасної бригади, заступником голови підполковника Олександра Сахна-Устимовича, ад’ютанта командуючого Київської військової округи (Київського військового округу), а секретарями поручника Миколу Міхновського, прапорщика Ґоца і юнкера Григорія Лукяніва (Лукьянова). На порядок дня було поставлено такі питання: 1) організація українського військового клубу, 2) організація українського війська, 3) участь війська в українській маніфестації, призначеній на 1 квітня.

Нарада одностайно прийняла постанову про заснування у Києві «Українського Військового Клубу імені гетьмана Павла Полуботка». Головою клубу військовики обрали Миколу Міхновського, обрали вони також тимчасове організаційне бюро та почесним членом клубу присутнього на нараді начальника Київського гарнізону генерал-лейтенанта Олександра Цицовича.

Після доповіді з другого питання порядку денного виголошеної М. Міхновським, прийнятої, як засвідчують першоджерела з великим захопленням, було одностайно ухвалено резолюцію: «Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». І як перший крок виконання цієї резолюції учасники наради вирішили розпочати організацію українських добровільних полків всіх родів військ, для першого з яких дали назву: «Перший Український Охочий імені гетьмана Богдана Хмельницького полк».

Одночасно з Військовим клубом ім. П. Полуботка на цій же Широкій військовій нараді було засновано Український Військовий Організаційний Комітет, що мав безпосередньо займатися формуванням українських військових частин. Головою Комітету було обрано командира Київської запасної бригади полковника Олександра Глинського, членами Комітету підполковника Павла Волошиніва (Волошина), капітана Лева Гана, поручника Миколу Міхновського, прапорщика Василя Павелка та інших.

І на завершення члени наради відпрацювали увесь церемоніал спланованої на 1 квітня маніфестації та схвалили оргкомітет, що мав нею керувати.

Микола Міхновський разом з капітаном Левом Ганом написали Статут клубу та здійснили за тиждень його формування. Клуб був організований як військове товариство з осідком у Києві та правом організації його філій по всій Україні. Метою якого відповідно до третього параграфа Статуту стало «Гуртувати в одній сім’ї вояків, лікарів і військових урядовців української національности».

Зразу ж після утворення Клубу ім. П. Полуботка силами Ради Клубу було видано десятки тисяч примірників відозв до вояків-українців, в яких закликалося об’єднуватися їм в окремі національні громади для подальшої боротьби за повну свободу України. У тих відозвах вказувалося також на дійсний стан речей та небезпеку, яка стояла на шляху до осягання повної свободи і на завдання, що стояли на той час перед всім українським народом. В одній із відозв зокрема говорилося: «Пам’ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і напружує останні сили, щоб прибрати до своїх цупких рук усю Україну. Товариші-браття! Не даймо України нікому! Полита кров’ю славних козаків-запорожців, вкрита в цю війну горами нашого трупу, - нехай встане Вона до свого життя! Товариші українці! Єднайтеся у свої українські гуртки! Єднайтесь з думкою про волю України, про її козацьку силу!» (Мірчук Петро. Українська державність 1917-1929. – Філядельфія, 1967. – с. 73 – 74).

Ці відозви поширені між українським вояцтвом на фронтах і в тилу, зробили на військові маси велике враження. Скрізь почалися відбуватися українські віча й засновуватися українські товариства і клуби. Так, в кінці березня (в середині квітня за н. ст.) було утворено Український Військовий Клуб у Москві. 26 березня (8 квітня за н. ст.) відбулося військове віче в Тернополі, яке ухвалило звернення українців Тернополя до Тимчасового уряду наступного змісту:

«Загальні збори українців солдатів, офіцерів і службовців громадських організацій, що працюють на оборону, які відбулися 26 березня в Тернополі ухвалили:
1)    домагатися національно-територіальної автономії України без розділу кордонів Правобережної з Галичиною, Буковиною, Лівобережною, областями Війська Донського, Кубанського;

2)    вважати на необхідне прийняття Тимчасовим Урядом юридичного акту, яким би визнавалася автономія України;

3)    захищати до останньої краплі крові новий російський державний порядок, а також автономію України проти внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Голова зборів Володимир Буряченко».

(Добржанський Олександр, Старик Володимир. Змагання за українську державність на Буковині (1914-1921 рр.). Документи і матеріали. – Чернівці: Чернівецька обласна друкарня, 2009. – С. 64).

27 березня (9 квітня за н. ст.) відбулося віче українських військовиків в Коломиї. 1 квітня (14 квітня за н. ст.) відбулася також віче в Вашківцях, а 1 травня (14 травня за н. ст.) в Чернівцях.

В кінці березня (в першій половині квітня за н. ст.) в Сімферополі відбулося перше зібрання українців, яке заснувало Сімферопольську Українську Громаду, з ініціативи якої на початку квітня (в середині квітня за н. ст.) був заснований комітет Українського Військового клубу імені гетьмана Петра Дорошенка. Головою клубу був обраний прапорщик Мацько, а його заступником прапорщик Юрій (Юрко) Тютюнник. В середині квітня (в кінці квітня за н. ст.) військовий клуб вже налічував 10 тисяч членів. 18 травня (31 травня за н. ст.) збори клубу під головуванням Юрія (Юрка) Тютюнника ухвалили рішення про створення Першого Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка. Це рішення, не дивлячись на заборону Тимчасового уряду, було виконано 24 травня (6 червня за н. ст.) під час Шевченківського свята, організованого у Сімферополі силами Української громади і Військового клубу (Юртик. Г. «Перший» Симферопольський полк ім. гетьмана Петра Дорошенка // Літературно-науковий вісник. Річник ХХІІ. T. LXXIX. Книга І. За січень. – Львів: Друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка, 1923. – С. 31 – 42).

У квітні на віче українського вояцтва в Мінську утворилася Українська Фронтова Рада військ Західного фронту. Головою Української Фронтової Ради було обрано Симона Петлюру. В цей же час в 5-ій російській армії на Північному фронті утворилась Українська Громада, яка об’єднувала в своїх гуртках понад 120 000 українців. На початку квітня (в середині квітня за н. ст.) з ініціативи відомого українського діяча самостійника, військового лікаря, полковника Івана Луценка була заснована Одеська Українська Військова Рада, на основі якої 13 квітня (26 квітня за н. ст.) військовики- українці створили Одеський Український Військовий Кіш, який своїми завданнями і практичними діями був подібний на київський «Український Військовий Клюб імені гетьмана Павла Полуботка» і Сімферопольський «Український Військовий Клюб імені гетьмана Петра Дорошенка».

2 квітня (15 квітня за н. ст.) на зборах представників осередків-рад було засновано раду-управу Севастопольської української чорноморської громади (СУЧГ) у складі: голови професора В’ячеслава Лащенка (пізніше його замінив мічман Яким Христич); заступників голови: учителя М. Коломійця і матроса С. Пащенка; секретаря учителя С. Лихоніса; членів ради-управи: капітана берегової оборони Володимира Савченка-Більського, інженера, корабельного інструктора М. Неклієвича, мічмана Д. Дежура, боцмана Івана Прокоповича, штурмана Івана Усенка, мічмана Якима Христича, кондуктора В. Вітинського, прапорщика морської піхоти Д. Величка та інших. На цих же зборах були вибрані делегати на Український національний конгрес мічман Я. Христюк і матрос С. Пащенко.

В середині квітня (в кінці квітня за н. ст.) відбулося кількатисячне віче вояків-українців у Харкові. 26 квітня (9 травня за н. ст.) своє віче провели вояки-українці 228-го піхотного полку, а 1 травня (14 травня за н. ст.) вже весь катеринославський гарнізон виступив під жовто-блакитними прапорами.

Зразу ж після заснування у Києві Українського Військового Організаційного Комітету його члени розпочали здійснювати заходи щодо формування українського добровольчого полку. Але вища військова влада разом з всеросійськими революційними комітетами, що представляли на той час нову владу, були проти формування українських військових частин. Перша тому, що вбачала в цьому щось непотрібне і небезпечне, хоча на той час вже існували в Росії національні формування, наприклад: латишські батальйони, 1-й Чехо-Словацький полк (бригада) імені Яна-Гуса, 1917 року бригада реорганізована у 1^й Чехо-Словацький корпус та Польська стрілецька дивізія, яка дислокувалась в травні 1917 року в районі Проскурова, а пізніше, в районі Бихова в Білорусії реорганізована в 1^ий Польський корпус під командуванням генерал-лейтенанта Юзефа Довбур-Мусницького. Що ж до революційної демократії то вона була проти формування українських військових частин тому, що вважала це за «порушення об’єднаного революційного фронту».

Тим часом події склалися так, що процес формування військових частин розпочався й без дозволу російської військової влади. Вже на початку квітня (в середині квітня за н. ст.) в Києві на збірно-розподільчому військовому пункті зібралось понад 3 000 солдатів-українців, які домагалися, щоб з них був сформований український національний полк. делегати від цих солдатів разом з представниками Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка склали план формування Першого Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького та представили цей план на розгляд вищій військовій владі. Здавалося би військове командування і революційна демократія мали би погодитись з пропозиціями вояків-українців та затвердити представлений їм план, тим більше, що в той час фронт гостро потребував поповнень, а тут три тисячі вояків охоче йшли на фронт виставляючи тільки одну умову, відправити їх в складі окремого полку названого українським. Одначе ідея формування цього полку зустріла шалений опір і не стільки військової влади, скільки з боку пануючої російської демократії.

Особливо різку і не примиренну компанію проти формування українських військових частин розгорнув комісар Київської військової округи полковник Костянтин Обручев. В своїх численних публікаціях в газеті «Кiевская Мысль» він різко нападав на «украинизацiю штыка» вважаючи цю справу зовсім непотрібною і для революції шкідливою. А військовиків, які хотіли служити в українських національних полках називав звичайними дезертирами, що ухиляються від відправки на фронт, а те, що вони домагаються формування українського полку, то на його думку тільки для того, щоб таким чином якнайдовше затриматись в тилу. Посилаючись на висновки Обручева «Комітет депутатів військ київської військової округи» висловився проти створення цієї військової частини.

Але цей галас не зупинив процес формування полку, а тільки налаштував українських вояків проти революційних комітетів і рад. 18 квітня (1 травня за н. ст.) з ініціативи Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка відбулася на Сірецькім полі під Києвом українське військове свято «перших квіток». В цім святі взяли участь українці з різних військових частин київського гарнізону та солдати й офіцери, що прибули з фронту. Явилися також солдати зі збірно-розподільчого пункту, які проголосили себе українським полком імені гетьмана Богдана Хмельницького. Цей полк прибув на чолі з вибраним солдатами командиром полку штабс-капітаном Даміяном Путником-Гребенчуком. Вся площа, де зібралися вояки-українці, була прикрашена національними жовто-блакитними прапорищами та портретами Тараса Шевченка і гетьмана Павла Полуботка. Свято відкрили три військові оркестри, які заграли український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Після низки промов та прийнятих резолюцій учасники маніфестації рушили до Києва. Біля 19 години вони вже були біля Царського Палацу, в якому на той час засідала «рада військових депутатів», щоб оповістити раду про створення українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Ніякі умовляння членів військової ради звернені до маніфестантів про недоцільність створення українського полку успіху не мали. Ситуація біля палацу прийняла настільки загрозливий характер, що члени військової ради викликали командуючого Київською військовою округою (Київським військовим округом) генерал-лейтенанта Миколу Ходоровича.

Генерал М. Ходорович, який сам прихильно ставився до українського військового руху, звернувся до маніфестантів з привітанням українською мовою, заспокоїв схвильовану солдатську масу, попросив вибрати для переговорів делегацію та розійтися. Солдати влаштували генералу овації, обрали склад делегації і розійшлися.

Переговори делегації з представниками військової ради й вищою владою військового округу результатів не дали. І тому на другий день делегація в складі: генерала Михайла Іванова, поручника Миколи Міхновського, полковника Віктора Павленка, штабс-капітана Деміяна Путника-Гребенчука, прапорщика Мандюга і солдатів С. Сахновського, С. Ізбіцького і Тарасенка, - виїхала з Києва в Кам’янець-Подільський до командуючого Південно-Західним фронтом генерала Олексія Брусилова, де вона передала йому прохання про визнання створеного українського полку. Але командуючий фронтом ніякого рішення на той час не прийняв.

20 квітня (3 травня за н. ст.) відбулося об’єднане засідання «ради робітничих і солдатських депутатів» та «ради депутатів військ київської воєнної округи». В роботі об’єднаного засідання рад взяли і члени Центральної ради.

Після бурхливого обговорення справи подавляюча більшість делегатів рад виступили проти формування українських військових частин, вони домагалися зібраних на збірно-розподільчих пунктах солдатів-українців відправити на фронт звичайним порядком та звинуватити генерала Ходоровича в тому, що він потурає домаганням прихильників українізації війська і своїм м’яким поводженням з маніфестантами 18 квітня (1 травня за н. ст.) додав їм «сміливості і відваги». Члени Центральної ради (Міхновський, Паламарчук, Винниченко, Нерович та інші) доводили, що рух солдатів виник цілком стихійно, що йти в супереч вояків-українців, це означає ще більше їх озлобити та ще більше загострити ситуацію. На завершення обговорення цієї справи Володимир Винниченко оголосив резолюцію Центральної ради: