16-20 жовтня 1917 року в Чигирині на Черкащині відбувся з’їзд Вільного козацтва (ВК), на якому були присутні понад дві тисячі делегатів, що презентували 60 тисяч організованих козаків Київщини, Херсонщини, Катеринославщини, Чернігіщини та Кубані. Єлисаветградський повіт представляв свій полк під командуванням отамана Михайла Кульчицького. Делегати Чигиринського зібрання звернулися до населення із закликом озброюватися, рішуче боротися з ворогами українського народу, не допускати братовбивства, створювати у селах сотні, у повітах – полки, а в губерніях – коші на чолі із сотниками, курінними, полковниками, отаманами та іншою старшиною. На з’їзді обрано Головну козацьку раду у складі 12 осіб, яка містилася б у Білій Церкві. Очолив заочно Вільне козацтво командувач 1-го Українського корпусу Павло Скоропадський. Оскільки генерал перебував на фронті, наказним військовим отаманом та генеральним писарем Вільного козацтва обрано полковника Івана Полтавця-Остряницю – нащадка давнього козацького роду, уродженця Смілої на Київщині, випускника Єлисаветградського кавалерійського училища. До речі, він загітував колишніх випускників цього військового закладу до служби в армії гетьмана Скоропадського (Іван Барбовича, Андрія Петровського інших). Цей офіцер ще в дні навчання відзначався нахилом до складання і втілення найхимерніших планів, сповнених пригод і небезпек. Ось і зараз він виявився правою рукою генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. А в травні 1919-го Скоропадський став першою особою в Українській державі, осягнувши гетьманство.

Михайло Кульчицький походив із села Мар’янівки теперішнього Новоархангельського району. До самостійницького руху прилучився ще з дореволюційних часів, а в перші післяреволюційні дні делегувався у губернський Херсон на селянський з’їзд. Об’єднав у патріотичних рядах свідомих українців околишніх територій. Під його рукою ходили бідні й заможні селяни, навіть поміщики, міські мешканці. Одна з найгучніших бойових справ місцевого ВК відбулася під станцією Бобринською (тепер – імені Т.Г.Шевченка), де обеззброєно 8-му російську армію, що дезертирувала з фронту в глибину Росії, грабуючи і нищачи все на шляху українською землею. Сваволю припинено силами об’єднаного восьмитисячного загону Вільного козацтва Звенигорор\дщини, Черкащини та Єлисаветщини. Козацтво успішно протистояло й німецько-австрійським військам. Знамените Канізьке повстання проходило під знаком козацької зверхності. Якраз тоді загинув під Новомиргородом ватажок Кульчицький.

А ось рідний старший брат «всеукраїнського старости» Григорія Петровського, майже п’ятдесятилітній Сергій Петровський, котрий крупну земельну власність під Новоархангельськом, склав руки у Єлисаветграді, коли наприкінці лютого 1918-го разом з іншими вчинив спротив несамовитій анархістці Марусі Нікіфоровій при її другій спробі роззброїти місцеве Вільне козацтво.

Червоний авантюрник Муравйов, що потопив у крові Київ і Одесу, також відчув важку руку українського козака. Він згадував: «На Україні прийшлося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу , чим зробила чимало шкоди нашим військам. Я дуже жалкую, що мені не вдалося зруйнувати це гніздо, втопити у крові тих, хто посмів підняти руку на червону армію…»

Нагадаємо, що визначення «Звенигородський повіт» в устах Муравйова охоплював територію, обмежену Дніпром, лінією Чигирин-Знам’янка-Помічна-Христинівка-Канів. Саме Помічна й Новоукраїнка стали каменем спотикання для червоних втікачів з-під Одеси.

Колоритні спогади про Вільне козацтво в селі Глодоси та сутички з муравйовщиною залишив тамтешній уродженець Фотій Мелешко. За царизму займався експропріаціями у складі есерівських груп. Коли пробив революційний дзвін, очолив штаб глодоської сотні ВК, а після загибелі отамана Бондаренка став її командиром Пізніше загін увійде окремим формуванням у гайдамацький Дорошенківський полк, а потім, як 5 окрема глодоська дивізія, в армію УНР.

Непересічний земляк добре володів словом, мав чіпку пам’ять, але, як твердять сучасники, дещо гіперболізував власний внесок у національний рух, званий Вільним козацтвом. На початку шістдесятих років в еміграції навіть випускав невеликий однойменний козацтву журнал. Писав оповідання, п’єси, грав у театральних виставах Про Мелешка був високої думки генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, який добре знав післяреволюційну Єлисаветградщину. Сьогодні частину архіву глодосянина можна переглянути в Кіровоградському літературному музеї, куди він привезений з Америки літературознавцем Леонідом Куценком кілька років тому.

Відомий радянський письменник Іван Микитенко також приймав участь у Чигиринському з’їзді. Його революційні дні утаємничено заховалися в мороці часу. Майбутній голова Спілки письменників Українимав резонні підстави промовчати – більшовицька влада суворо карала «відступників». Та не вберігся, бо його спіткала загадкова загибель під час «великої чистки».

Досить яскраво засвітилося ВК в Ревуцькому (тепер Добровеличківка), де вожаку вав Дмитро Хорунжий. Про нього так писав активний учасник козачого руху, майор армії УНР Данило Лимаренко: «Ми були абітурієнтами місцевої двокласної міністерської школи. Десь у 1910 він закінчив школу технічних десятників в Одесі і працював як доглядач при земських громадських роботах. Був він вище середнього зросту, барчистий блондин і може цьому завдячує, що взяли до гвардії у Петрограді… Коли я переступив поріг учительської семінарії, то побачив на сцені Дмитра, котрий низьким грудним голосом оголошував: «Від імені Добровеличківського куреня Вільного козацтва оголошую вірність і послух Українській нНародній Республіці. Присягаємо, що будемо боронити нашу державу від усіх її ворогів:чи то зовнішніх, чи внутрішніх. Для підтримки її ми завжди готові віддати все наше майно, а то й життя». Я остовпів – це була найкоротша промова, яку коли-небудь чув у цю революцію, – та зрозумів, що інші найкращі слова були б тут зайвими».

Відділок і в Марковім, де командиром був Новицький.

Однак в ту велику й тривожну годину знаходилися люди, котрі приклалися до руйнації народної захисної ініціативи. Із соромом визнаємо, що між ними були й вихідці з нашого краю. Це Володимир Винниченко і Всеволод Голубович, політичні діячі, котрі у чаді інтернаціоналізму за гучними гаслами не помітили облуди і схаменулися лише тоді, коли було вже пізно…