Як відомо, фактичним засновником Великої Хорватії був нетранський князь Самослав, який переміг у кривавому протистоянні не тільки аварів, а й франків і розширив кордони своєї держави аж до Кедан на заході і Стільська на сході. Однак, у 662 р. він помер і ця держава розпалася на чотири князівства – Нетранське, де правили безпосередні нащадки Славника, з яких нам відомі лише імена князів Прибини і Коцеля, Краківське, де панували нащадки Крака, Стільське, правителі якого нам невідомі і, нарешті, Хорватське на території сучасної Чехії, правителю якого, князю Славнику, в середині Х ст. вдалося знову об’єднати Велику Хорватію в одну державу, яка, хоч і на короткий час (тому про неї так мало відомостей) стала однією з найбільших держав в Європі. З історичних документів того часу (папської були 973 р., опису Богемії арабським мандрівником ібн Якуба 967 р.) стає зрозуміло, що на території сучасної Чехії тоді існувало не одне, а цілих три князівства, одне з яких було суто чеським (Прага - Фарага), а два інших давньоруськими - Хорватія (Карака, яка була розташована в басейні річки Лаби переважно в Карканошах) і Дулібія (Дулаба). Столиця хорватського князівства, після того як чехи перенесли свою з Лівого Градця до Праги, певний час перебувала у Городищі (тепер це Градець Кральовий). Однак, коли чеський князь Болеслав Жорстокий розпочав свій наступ не тільки на руську віру, а і на хорватські та злічанські землі, то батько князя Славника одружився з дочкою останнього злічанського князя і переніс цю столицю до Любеча, який знаходився у дуже важливому стратегічному місці переправи через річку Лабу біля сучасного міста Подебради. Крім того, щоб нейтралізувати загрозу з боку чехів, він разом з цілою Великою Хорватією увійшов до складу Київської Русі і у 939 р. великий князь Ігор прислав йому на допомогу рідного брата своєї матері князя Олега з дружиною, який допоміг тоді білим хорватам відстояти свої землі на заході. На знак вдячності за це, у 944 р., місцеві хорвати ходили разом з Ігорем на Константинополь, в чому не має вже бути жодних сумнівів, так як тільки вони могли розповісти візантійському імператору Костянтину Багрянородному відомості, які стосуються виключно Богемської Хорватії та її князя. З цих відомостей, записаних Багрянородним десь протягом 944 – 955 рр., ми і тепер можемо знати, що Велика Хорватія займала тоді величезну територію від річки Прут до німецької Богемії, тобто усю територію Західної України, Словаччини, Моравії і більшу частину сучасної Чехії, що наймогутнішим з усіх хорватських князів був тоді князь Славник і що він перебував у союзі з німцями. На союз з німцями Славника примусила піти раптова смерть від деревлян київського князя Ігоря, син якого Святослав був ще малою дитиною і тому не був здатний захистити не те що далеку Богемську Хорватію, а навіть і рідну Київщину. Крім того, Славник одружився з дулібською княгинею Стережиславою і Дулібія охоче та без жодного спротиву приєдналася до його князівства (саме Дулібія мала тоді спільні кордони з Богемією). Розрахунок Славника виявився надзвичайно вдалим, з усього видно, що це була мудра людина і талановитий політик: німці почали постійно загрожувати взяттям Праги і Болеславу Жорстокому тоді вже було не до Хорватії, яку він, нарешті, залишив у спокої. У 955 р. Славник разом з німцями розбив мадяр і до його князівства приєдналися Угорська (Нетранське князівство), Краківська Русь (Краківське князівство) і, цілком можливо, територія сучасної Західної України по річку Стир (Стільське князівство). Скоріше за все, це сталося на цілком добровільній основі, особливо в тому, що стосується Краківської Хорватії, так як, як ми вже знаємо, хорватів в Чехію саме звідси привів Крак і місцевий хорватський князь Добромир явно був хоча і далеким, але родичем Славника. Такий стан речей проіснував майже три десятиріччя, але у 981 р. відбулися події, які в кінцевому результаті привели не тільки до загибелі Великої Хорватії, а і кожного з хорватських князівств зокрема. Саме тоді німці розпочали свій “дранг нах остен”, витісняючи поляків не тільки з території Німеччини, але навіть і західних регіонів сучасної Польщі на схід, а ті, у свою чергу, почали тиснути на русинів і навіть переходити річку Пілицю. Що стосується Славника, то саме в той час в цій династії сталося дві надзвичайно важливі події: старий князь помер і на його місце сів старший син Собеслав, а празьким католицьким єпископом несподівано для чехів і незважаючи на їх затятий опір був призначений Адальберт - Войцех, який був… молодшим сином Славника і рідним братом найбільшого на той час ворога чехів Собеслава. Суть проблеми полягає у тому, що справжнім ім'ям Адалберта було В'ячеслав, він народився в Любечі і був похрещений тут не в католицькій, а в давньоруській церкві. Відомо, що в Любечі тоді було дві церкви - Пресвятої Богородиці та св. Юра, причому, зображення останньої (типово руська трьохнанова будова з цибулястими куполами) збереглося на воротах кафедрального костелу в Гнезно, де, певний час, спочивало тіло св. Войцеха (В'ячеслава). Звертає на себе увагу той факт, що лише один цей В'ячеслав перехрестився тоді на католика, а усі решта членів князівської родини до кінця життя належали до руської церкви і носили суто руські імена (Славник, Стережислава, Собеслав, Порей, Доброслав, Радим). Справа в тому, що ще зовсім малою дитиною В'ячеслав у 966 р. несподівано захворів і Славник вже втратив навіть надію на його одужання. В цей час місійну роботу серед хорватів за Лабою, тобто на території князівства Славника, проводив магдебургський католицький єпископ Адальберт (саме тому його потім, як і Мефодія, називали “руським єпископом”). Почувши про цю трагедію у князівській родині, Адальберт взявся вилікувати В'ячеслава, але при умові, що в разі одужання його не тільки перехрестять на католика, а і передадуть потім на виховання Адальберту до Магдебурга. Адальберт дійсно врятував тоді життя В'ячеславу, батьки були змушені відправити його до Магдебурга, де він став католицьким священиком. Як тільки Славник помер, а на трон князя Великої Хорватії сів рідний брат В'ячеслава Собеслав, німці моментально оцінили ситуацію і, незважаючи на протести чехів і самого Болеслава ІІ, Ватикан призначив В'ячеслава, давши йому нове ім'я Адальберт, єпископом в Празі. Їх розрахунок виявився абсолютно вірним: Собеслав, хоча і належав до Руської церкви, але не став надто перечити брату і дозволив поширити кордони його єпископства на цілу Велику Хорватію, яка простягалася тоді аж до річки Стир. Багато істориків, особливо чеських, сприймали і ще по сьогоднішній день сприймають ці суто церковні кордони як державні і лукаво твердять, що, таким чином, тоді існувало лише одне чеське князівство з центром у Празі, кордони якого досягали аж території сучасної України. Насправді, реальний стан речей був зовсім іншим. Цей факт аж ніяк не означав, що на території Великої Хорватії Руська церква була заборонена і панівною стала католицька. Обидві вони мали право на існування і змагання між ними тоді лише розпочалося, причому у цьому процесі на користь католиків досить велику роль відіграв сам Адальберт. Тим не менш, як брата свого основного ворога, чехи, врешті-решт, вигнали його з Праги. Практично решту свого життя він присвятив місійній роботі на території Угорщини та Польщі (це саме він намовив угорського короля Стефана Великого перейти на латинську віру). В літописі 1497 р. дяка з Дубова сповіщалося, що Войцех “знищив віру правдиву і письмо слов’янське відкинув, а запровадив письмо латинське і обряд латинський, а образи віри правдивої попалив, єпископів позабивав чи розігнав, а коли пішов до Прус, то і сам був вбитий” (в Польщі Адальберта називали св. Войцехом). Не менш драматично розгорталися події і в самій Чехії. Той факт, що його рідний брат став празьким єпископом, в жодному разі не позначився на позитивному ставленні Собеслава до чехів і, як видно з іноземних джерел, конфронтація між чеським і хорватським князівствами тоді, власне, і досягнула свого максимуму (власне тому чехи і вигнали Адальберта з Праги). Більше того, величезний економічний (варто нагадати, що Собеслав навіть почав карбувати у Малині власну монету, в той час як чехи такої можливості не мали), військовий, а завдяки Адальберту, навіть і духовний потенціал хорватського князівства та його підтримка з боку Ватикану та німців, врешті-решт, мали закінчитися тим, що чеське князівство рано чи пізно могло розчинитися в хорватському і ми сьогодні мали би тут не Чехію, а Велику Хорватію. Ось чому чехи почали робити усе можливе і навіть неможливе для того, щоб знищити Велику Хорватію і, врешті-решт, вони цього досягли, але не стільки своїми руками, скільки руками та мечем … великого київського князя Володимира. Сьогодні вже досить важко встановити, як Болеслав ІІ домовлявся з Володимиром і яку роль у тому, що сталося далі відіграли “чехині” (Адельта і Малфріда), які були видані за київського князя. Скоріше за все, чеський князь нагадав Володимиру про те, що до 944 р., а можливо навіть і до 955 р., Велика Хорватія входила до складу Київської Русі і запропонував спільними зусиллями поділити її між собою. Крім того, великого київського князя явно обурив наступ на давні руські етнічні землі поляків і те, що кордони християнського світу вже наблизилися до Стирі (в той час Володимир ще був поганином). Результатом усього цього були його походи 981 та 992 рр. на захід з метою об'єднання усіх руських земель під владою Києва. У 981 р. він дійшов аж до Серадщини, де мав сутички з поляками (тут є багато стародавніх сіл з назвою Володимирівка). Тому літописець назвав цей похід походом “на ляхів”, хоча його основною метою тоді була Краківська Русь. Тепер важко встановити, чи вдалося Володимиру у 981 р. підкорити її повністю, так як Нестор засвідчив тоді приєднання до Києва лише Перемишля і Червенських міст. Однак, у заповіті польської княгині Оди є унікальне свідчення того, що, якщо не у 981 р., то, принаймні, у 992 р. Київській Русі вже належала практично уся Краківська Русь включно із Сілезією: “А кордони Русі ідуть аж до Кракова і далі до річки, яка називається Одра” (тобто до сучасного міста Вроцлава). Німецькі джерела 981 р. також підтверджують, що на Серадщині далі за річку Пілицю польські кордони тоді ще не йшли. Удар на сході був настільки потужним і дошкульним для Собеслава, а територіальні втрати були настільки вагомими, що чехи тут же наважуються на подібний удар на його князівство із заходу. Собеслав, видно, вже тоді щось відчув, так як негайно вирушив за допомогою до німецького імператора Оттона, а потім до Польщі. Чеський князь Болеслав ІІ напав на Любеч в неділю, 27 вересня 995 р., саме тоді, коли в церкві Пресвятої Богородиці відбувалася Служба Божа і тому майже усі воїни були присутні саме там. Вже тільки з цієї причини цей напад був приречений на успіх, так як люди не встигли організувати оборону, а були підступно схоплені та перебиті. Загинула практично уся величезна родина Славника, в т. ч. чотири його сини, а врятувалися лише ті, хто в цей час перебував поза межами князівства (Собеслав, В'ячеслав, Радим). Чехи всюди виставили свої гарнізони і тому усі вони були змушені негайно тікати до Польщі, до свого найближчого родича Болеслава Хороброго (його мати була рідною сестрою Славника і це є ще один доказ того, що родина Славника не була чеською і жодного відношення до династії Пржемиславичів не мала). Щодо Болеслав ІІ, то він у 995 р. зруйнував не тільки Любеч, а й, як свідчить Кузьма Празький, “просунув кордони Чехії до гір, що знаходяться за Краковом і звуться Тритри” (Татри). Саме після цих подій кордони Чехії, Угорщини, Польщі та Київської Русі зійшлися в одній точці і цією точкою стала,власне, Краківська Русь. Не дивно, що, під 996 р., давньоруський літописець з тріумфом згадує про спільний русько-польсько-угорсько-чеський кордон, замовчуючи той факт, що в жертву тоді була принесена така величезна давньоруська держава як Велика Хорватія. Якщо Болеслав ІІ захопив територію сучасної Чехії, Моравії і Західної Словаччини, дійшовши до Татр, а кордони Угорщини на півночі в той час йшли вздовж Дунаю, то Володимиру Великому таким чином належала уся Краківська Хорватія разом із Сілезією і Угорська Хорватія (більша частина сучасної Словаччини) до річки Дунай. Це була найбільша територія в межах єдиної руської держави за всю історію нашого народу (від Воротислава (Вроцлава) на заході до Волги на сході і від Вишгорода на Віслі (біля сучасної Варшави) до Вишгорода на Дунаї). До неї увійшли практично усі руські етнічні та історичні землі, за виключенням хіба що Богемської Хорватії, Семигороддя та Волощини (давня назва цієї колишньої римської провінції Улахія скоріше за все походить від давньоруського племені уличів). Якби Володимиру Великому вдалося втримати її у своїх руках і сьогодні вона належала сучасній українській державі, то йому можна би було простити навіть ту неймовірну жорстокість по відношенню до білих хорватів, коли у 992 р. він завойовував Краківську Русь (усі хорватські городища аж до Кракова були ним тоді вщент зруйновані і попалені). Однак, тріумф великого київського князя тривав не надто довго, лише до 999 року, тобто максимум 7 років (тому цей епізод давньої історії не закарбувався міцно в європейських літописах і в пам'яті нашого народу). Набагато спритнішими політиками виявилися Болеслав ІІ, Стефан Великий і особливо польський король Болеслав Хоробрий, які вміло використали злість і військову потугу Володимира Великого проти свого власного народу на заході, а потім поділили Велику Хорватію між собою, причому, польському королю протягом 999-1024 рр. вдалося заволодіти нею майже повністю, захопивши тоді не тільки Краків, а і посунувши далі на схід навіть саму Київську Русь. Усе це, однак, не дає нам жодних підстав повністю забути і викреслити з давньоруської історії такий її феномен як Велика Хорватія.
Щоб дати історичну оцінку Великій Хорватіє, як частині загальнослов"янського світу, найперше варто пізнати цей світ. Рекомендую ознайомитись зі статтями ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/111 та http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/105 ) та оглянути карти зкниги "Велич Дулібії Рось. Суренж" ( книга - http://rivne-surenzh.com.ua/ua/pub/ , карти - http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/17 та http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps )
