Чи Україна і українці мають підстави називати минулу велику війну вітчизняною? Стосовно до себе? У зв’язку з цим дозвольте розглянути три тези, що безпосередньо випливають з цієї проблеми:

- про характер війни;

- про характер політики;

- і про характер людини.

Отже, теза перша: про характер війни.

Кожна війна, незалежно від того, під якими гаслами вона ведеться, має здебільшого лише два аспекти: земля і воля.

Відповідно до цього і двоєдина мета кожної всякої війни:

1) відвоювати свою землю або завоювати чужу;

2) здобути волю для себе або поневолити когось.

Це схематично. Але і принципово.

Зрозуміло, що як в першому, так і в другому постулаті замість слів «або» часто можна поставити сполучник «і».

Тобто, під патріотичними гаслами часто маскуються і загарбницькі інтереси, а під маскою справедливої війни здійснюється поневолення.

Все сказане не стосується виключно основних воюючих сторін, двох полюсів протистояння. Але в даному випадку беремо саме так: Німеччину і СРСР.

Місце України і українців у тому історичному протистоянні: Україна не була самостійною державою, не була жодною із основних воюючих сторін, не уособлювала персонально жодного із тих полюсів. Більше того, не була навіть сателітом котроїсь із воюючих сторін. Просто була величезна  територія з багатющим природним, економічним і людським потенціалом. Україна не воювала. Воювали українці. І воювали за інтереси своїх поневолювачів.

У цьому трагізм нашої історії. Але ще не весь трагізм. І з цього приводу – теза друга: про характер політики.

Як відомо, політика – це боротьба за владу.

За яку владу воювали українці у тій війні? На це питання необхідно дати об’єктивну  відповідь. В ім’я історичної справедливості. Воювали за те, щоб бути вільними? Зовсім ні. Допомагали одному окупанту позбутись іншого окупанта. Зайняти його місце.

Правда завжди випливає наверх – каже народна мудрість.

Але щоб вона могла випливати, то колись мусить давати нурка – додає польський гуморист Єжи Лєц. Довго і глибоко занурена була правда про ту війну. Багато чого, мабуть, втрачено назавжди. Але багато чого випливає. І з закритих фондів. І з легальної преси. Із спогадів ще живих, або й полеглих. Показовими є книжки Віктора Сувора – «Лєдокол» і День «М». Вірю йому, бо документально підтверджує те, про що ми всі знали в тій чи іншій мірі, з різними трактуваннями. Але не мали концепції і системи. Мова йде про те, що не Гітлер підготував і розпочав другу світову війну, а Сталін. І готувався він до неї ще з 20-х років, з властивою йому невідступною, на грані маніяка, цілеспрямованістю і жорстокістю. Україні там відводилась роль безіменного стратегічного плацдарму, а українцям милостиво дозволялося і жорстоко вимагалося бути безвідмовним гарматним м’ясом. І не більше…

Та сама позиція щодо України чітко зафіксована у «творах» найвищих авторів: Сталіна, Рузвельта, Трумена, Черчіля. Маю на увазі збірку «Переписка председателя Совета Министров СССР с президентами США и премьер- министрами Великобритании во время великой отечественной войны 1941 – 1945 гг.» (М., Изд – во полит. литературы, 1986). Жоден із них за всі роки війни ні разу  не згадав, що є така держава, чи хоч би республіка, як Україна. І це не дивно. Бо серед багатьох держав, великих і не дуже, зачеплених цією війною, такої держави, як Україна, не значилось. Дарма, що вся вона була охоплена війною, і чи не найтяжчих втрат зазнала ця земля і цей народ.

Більше того, ніхто з тих славетних авторів жодного разу не згадав, що є такий народ – українці, які мільйонами гинули у цій війні. І навіть у 1945 році, коли між тими названими авторами велись довгі і ганебні торги з приводу встановлення східного кордону Польщі – навіть тоді ніхто з них не вживав таких понять, як Україна чи українці. Говорилось про лінію Керзона, про Ризьку угоду, про інтереси Польщі, Росії і СРСР, про територій, заселені переважно поляками. Здається неймовірним, але факт: при тому ніхто і не обмовився, ким же заселені ті території, які не заселені переважно поляками?!...

«Рідний батько» Сталін про українців офіційно згадав лише тоді, коли намагався на Нюрнберзькому процесі засудити ОУН – УПА. Проти чого, до речі, виступили делегації всіх держав антигітлерівської коаліції.

Досить прочитати хоч би три листи із першого тому названої збірки, щоб зрозуміти безмір зневаги до України і глибину цинізму у ставленні до українців. Називаю ті три листи:

Черчіль до Сталіна – 20.02.44р.

Сталін до Черчіля – 03.03.44р.

Черчіль до Сталіна – 07.03.44р.

Мова в них про те, як на домагання керівника польського емігрантського уряду Миколайчика Черчіль тиснув на Сталіна, щоб кордон польської держави, яка буде створена після вигнання німців, пролягав східніше Львова і Вільна.

Зневага до України – повна, бо жоден з тих торгашів краденим про неї навіть не згадав.

Цинізм у ставленні до українців – безмірний. Бо їм втовкмачили в голови, що та війна для них – «великая», та ще й « атечественная». Яка вона для нас насправді – ось ще один приклад: листівка.

Прочитаєте після мого виступу(додається):

- Листівка – ксерокопія наказу, підписаного Берією і Жуковим про

депортацію всіх українців(!), що жили під німецькою окупацією, і про встановлення тотального негласного нагляду за кожним командиром і червоноармійцем, мобілізованим із окупованих областей України. А на звороті листівки – коментар сучасного харківського журналіста ( безіменний).

Чому в коментарі до листівки Жукова названо катом українського народу?  За депортації – і цього було б більше, ніж досить. Але це далеко не все. Знаємо і інше: на всіх звільнених від німців  територіях України відразу проводилась мобілізація. І відразу сотні тисяч ненавчених, неозброєних селюків кидали в саме жерло війни. Свідомо. Для винищення українців.

Так було на Дніпрі (Букринський плацдарм і повторна переправа) Дмитренко, «На семи вітрах», так було в Карпатах (взводний Турушкін Віктор Суворов і інші). Чи знав про це Жуков? Наївно сумніватись. Не міг не знати: армійські порядки, умови війни, загальна внутрішня політика – все було йому добре відомо, все було в його руках.

Зробити те, що зробили з українцями, було неможливо без його відома. Не кажемо вже – без його наказу. А ось і статистичний результат: за кожного вбитого на війні німецького вояка радянська армія поклала своїх 14. І українців серед них – найбільше.

Не мали українці політичної  вітчизни у тій війні. Були сиротами. Через те зазнали найбільших втрат, людських, майнових, культурних, територіальних. І через те їх заслуги у розгромі фашизму також не поціновані. Хто сумнівається, хай спочатку згадає тост Сталіна, яким він відкрив урочистість на честь перемоги: «За великий русский народ!». А потім хай співставить рівень фінансування з московського бюджету України, Білорусії, Прибалтики, Росії.

   А ще потім хай співставить відповідно норми виробітку і величину зарплати робітників промисловості, а насамкінець – хай співставить рівень післявоєнного пограбування українського села (тоді вже ніби рідною владою). Із окремих джерел я знаю, що Україна була в глибокій дискримінації. Але потрібне систематизоване опрацювання. Якби історія була написана вже тепер, по свіжих порівняно слідах – наші нащадки були б вельми вдячні.

Але українці не мали політичної вітчизни не тільки в роки війни. У значній мірі – не мають ще й тепер.

У зв’язку з цим – теза третя: про характер людини.

Будьмо толерантні. Ми всі діти однієї матері. Людина потребує визнання її заслуг. Але: якщо їй байдуже, хто їх визнав, а лиш би визнав – це примітивний рівень. Якщо домагається, щоб визнав той, кого вважає авторитетом – це середній рівень. Якщо уміє заставити, щоб визнали всі – це вищий рівень психологічного розвитку. На нижчому і середньому рівнях відносно легко формуються всякі стереотипи. Серед багатьох феноменів, якими славиться «homo sovietikus», є чітко сформований такий парадоксальний стереотип, як схильність пишатися приналежністю до гноблених. Такий тип людини і механізми його формування відомі здавна. Це не винахід радянської системи. Просто вона успішно застосувала багато чого, набутого досвідом попередніх імперій. Пишатися приналежністю до гноблених – це імперський стереотип, і коріння його дуже глибоке і розгалужене. А на поверхні – будь-ласка: позавчора у Харкові відкрили пам’ятник Жукову. Яскравішого доказу придумати важко.

            Отже, святкуймо свято нашого пана!

            Пан святкує, і нам велить. Хай нам здається, що це і наше свято. Зрештою, іншого пан і не дозволить. А святкувати ж таки хочеться…

            Скажемо так: святкувати треба. Але без комплексів : не «великую атечественную», а ще більшу – світову. Світову перемогу над фашизмом.

            РЕЗЮМЕ  Була друга світова війна. Німеччина повністю окупувала багато держав і територій. Жодна з них не називає ту війну великою вітчизняною. Росія була окупована лиш частково. Але наполегливо і претензійно називає війну «великой  отечественной». Може хтось задумався: чому?

            Україна, яка в пропорційному численні зазнала найбільших втрат, а до того ще й принижень в СРСР так і за його межами – не здобула нічого. Може, хтось відповість: чому?

            І останнє: чи маємо підстави стверджувати, що в тій війні українці боролися за свої національні інтереси? Безумовно. Це ОУН-УПА. Але нинішня влада не хоче визнати її навіть воюючою стороною. То яка ж та війна для українців -  вітчизняна? І доки її  такою будуть називати?

            Українці в радянській армії воювали в імперському ярмі. Святкувати 50 років перемоги могли би вже, слава Богу, без цього ярма.