Фільм Леоніда Млєчина "Степан Бандера. Розсекречене життя", показаний по каналу ТВЦ, знятий немов років тридцять тому. Усі радянські пропагандистські штампи, що стосуються Бандери, УПА і ОУН, у фільмі дбайливо повторені. Основна думка зводиться до того, що Бандера і українські націоналісти все життя боролися проти Росії, Радянського Союзу, вбили безліч безневинних людей, свідомо, в силу ідейної спорідненості, співпрацювали з гітлерівською Німеччиною, схвалювали знищення євреїв і самі безпосередньо брали участь в "кінцевому вирішенні", а тому вбивство Бандери совєтським агентом у 1959 році було справедливою розплатою.

Млєчин навіть цілком серйозно стверджує, що мільйони українців, які вирушили працювати до Німеччини на військові заводи нібито на заклик ОУН, внесли величезний внесок у зміцнення обороноздатності Німеччини і тим продовжили війну і злочини гітлеризму. Він також вважає, що опір УПА радянським військам в Україні в 1944-1945 роках допомогло Гітлеру значно затягнути війну і тим самим продовжити страждання народів. Між іншим, добре відомо, ОУН і УПА активно чинили опір відправленню молоді до Німеччини - на цьому грунті у них найчастіше і виникали сутички з німцями. І така політика бандерівців цілком зрозуміла - адже відправка населення в Німеччину підривала їхню соціальну базу. Згадаймо, що наприкінці 40-х років бойова міць УПА була підірвана совєтами насамперед через масові депортації населення Західної України, а не тільки тим, що, як ідеться у фільмі, люди втомилися воювати.

А що вже стосується «вирішального» вкладу УПА в затягування німецького опору, тут можна тільки посміхнутися. Невже Сталін, який мав близько 700 дивізій, міг відчути відсутність на фронті 5 або 10 з них, зайнятих боротьбою з бандерівцями? Та й то це були в основному дивізії НКВД, які на фронті з'являлися рідко.

У фільмі взагалі багато помилок, викликаних тенденційністю автора. Наприклад, він говорить про співпрацю українських націоналістів з поляками перед Першою світовою війною і що нібито в пам'ять про цю співпрацю у Львові було поставлено пам'ятник Адаму Міцкевичу. Тим часом аж до 1939 року Львів був польським містом, де серед населення абсолютно переважали поляки, так що пам'ятник Міцкевичу тут був цілком доречний і ніякого стосунку до польсько-українських відносин не мав.

Млєчин намагається переконати глядачів, що українські націоналісти завжди вважали Росію головним ворогом. Це не зовсім так. Для українських мешканців Галичини найгострішою проблемою були стосунки не з далекими москалями, а з місцевоою польською громадою. Саме з поляками відбувалися найбільш запеклі сутички, в тому числі збройні. Адже і сам Млєчин визнає, що проголошена після розпаду Австро-Угорщини Західно-Українська Народна республіка була знищена саме польськими військами. Можна згадати про фільм "Залізна сотня", знятий уже в постсовєтській Україні. Там під час рейду сотні УПА на захід найогиднішими з усіх українських ворогів виглядають саме поляки. Москалі-енкаведисти теж показані огидними бандитами, але полякам вони явно поступаються. Німці ж там виглядають ворогами, з якими бандерівці борються через потребу, але без ненависті. Та й найбільше знаменитий замах, організований Бандерою, було скоєно не проти совєтського дипломата, а проти польського міністра внутрішніх справ. Головним ворогом ОУН у 30-і роки була саме Польща, а не Совєтський Союз, на території якого активних дій оунівці не вели. А якщо говорити про відповідальність Бандери за злочини проти людства, то він винен аж ніяк не у винищуванні євреїв, а в масовому знищенні поляків на Волині і в Галичині, що здійснювалося в 1943-1944 роках з благословіння керівництва ОУН (винищення було обопільним, при тім - українців вбито в 3 рази більше, ніж поляків; вбивства відбувалися стихійно, спровоковані московською агентурою , а не «з благословіння керівництва ОУН» – заувага Редакції еПОШТИ).

Млєчин представляє справу так, ніби погроми і вбивства євреїв і поляків у Львові влітку 41-го проходили за закликом і за схваленням представника Бандери Ярослава Стецька та інших лідерів націоналістів. Проте ще на слуханнях в американському Конгресі в 1954 році було доказано, що вбивства євреїв і поляків у Львові були організовані німцями вже після того, як український батальйон "Нахтігаль" було виведено з міста, а керівництво ОУН до "остаточного вирішення" жодного відношення не мало. Згідно з документами, оприлюдненими СБУ України під час перебування президента Віктора Ющенка, коли представники гестапо, які прибули до Львова, звернулися до українців, щоб ті влаштували триденний єврейський погром, а політичні і військові власті Німеччини пообіцяли цьому не заважати, лідери українських націоналістів заявили, що «це провокація, спрямована на компрометацію українців погромами, щоб відтягнути енергію українського загалу від боротьби за державну незалежність». Також українські історики знайшли довідку Другого управління КГБ від 16 листопада 1959 року, в якій говориться, як потрібно готувати «лжесвідків злодіянь» батальйону «Нахтігаль».

КГБ взагалі фабрикував чимало документів, які звинувачували українських націоналістів у різного роду злочинах. Насправді Бандера та інші вожді ОУН негативно ставилися до євреїв, вважаючи їх агентами і посібниками большевиків. Однак у своїх директивних листах вони застерігали членів ОУН від підтримки антиєврейських акцій німців, оскільки вони відвертають українців від боротьби проти головних ворогів - большевиків. Багато пересічних членів ОУН, звичайно, брали участь у знищенні євреїв, але точно так само вбивали євреїв і радянські партизани, і бійці польської Армії Крайової. Однак ніхто не намагається на цій підставі оголосити злочинною організацією АК або совєтський партизанський рух (від якого, до речі, неабияк діставалося не тільки євреям, а й мирним мешканцям інших національностей).

Один російський історик не так давно в суперечці про Романа Шухевича висловився в тому сенсі, що раз окремі члени УПА вбивали євреїв та інших мирних жителів, то Шухевич як командувач несе за це відповідальність і повинен бути визнаний злочинцем. Але тоді злочинцями довелося б визнати і чи не всіх радянських маршалів Перемоги, якщо згадати, що творила підпорядкована їм Червона Армія в Німеччині та інших країнах Європи в 1944-1945 роках.

Млєчин визнає, що після розгону німцями уряду Стецька у Львові німці репресували багатьох прихильників Бандери, і протиставляє їм більш слухняного німцям лідера іншого крила ОУН Андрія Мельника, який ніби-то ніяких не санкціонованих нацистами акцій не робив. У дійсності після зайняття вермахтом Києва Мельник спробував створити там український уряд, який точно так само було розігнано німцями, як і уряд Стецька у Львові. І прихильників Мельника німці теж репресували. До всього ж в 1943 році більшість мельниківців перейшло до бандерівців.

Млєчин наполягає на тому, що українські націоналісти постраждали від німців тільки тому, що неправильно оцінили наміри своїх союзників, і тому ніякого співчуття не заслуговують. Але ж репресували їх за цілком конкретні дії - вивішування українських прапорів, спроби створити українське самоврядування, випуск проукраїнських і антинімецьких листівок і т.п. Невже ці дії самі по собі заслуговують на осуд?

Насправді лідери ОУН, які залишилися на волі, включаючи того ж Шухевича, вже в липні 41-го, після ліквідації львівського уряду, чудово зрозуміли, що німці не хочуть незалежної України. Але поки зберігалася надія на перемогу Німеччини, вирішили продовжувати ту співпрацю з німцями, яке було спрямоване проти большевиків, розраховуючи після війни досягти якогось модус вівенді з нацистами. Зі Сталіним ж вони ні на яку угоду не розраховували. А коли в кінці 1942 року стало ясно, що Німеччина війну програє, ОУН зробила ставку на формування УПА, яка в 1943-1944 роках боролася і з німцям, і з поляками, і з совєтськими партизанами, а потім і з Красною Армією.

Млєчин вважає, що формування дивізії СС «Галичина» та 80 тисяч добровольців, які бажали служити в цій дивізії, доказують ідеологічну близькість українських націоналістів і німецьких нацистів. Але відомий американський історик Олександр Даллін, який ні з яких симпатій до ОУН не відомий, ще півстоліття тому зазначав, що головною метою, з якою надходили в "Галичину" добровольці, було отримати зброю, щоб пізніше приєднатися до УПА. Таке число добровольців насторожило німців, які не дуже довіряли в середині сорок третього раптовому спалаху української любові до Німеччини, і всіх добровольців використовувати не стали. Більшість же, що поступили в дивізію "Галичина", згодом дійсно опинилися в лавах УПА.

Млєчин демонізує і післявоєнну діяльність УПА, стверджуючи, ніби туди вербували обманом, погрозами і залякуванням, а також запевняє, нібито українським повстанцям поставляли зброю Англія і США. Насправді УПА була масовою організацією: без реальної, а не вимушеної підтримки місцевого населення вона не могла б вести боротьбу майже дев'ять років. Уже з 43-го року ОУН Бандери декларувала свою орієнтацію на Англію і США, але ЦРУ і британська розвідка звернули увагу на ОУН і прибалтійських "лісових братів" тільки після війни. Їх прагнули використовувати як джерела інформації, але зброю ніколи не постачали. Вичерпання боєприпасів і, головне, крах надій на третю світову війну якраз і стали важливими причинами припинення збройного опору.

Пафос Млєчина в тому, щоб дегероїзувати Бандеру, доказати, що він недостоїн героїчних міфів і повинен бути викинутий з української історії і замінений іншими, більш гідними героями. Але біда в тому, що інших героїв у боротьбі за українську незалежність у 30-50-і роки окрім Бандери, Шухевича та інших керівників ОУН, які в тій чи іншій мірі співпрацювали з нацистською Німеччиною, просто немає. І в цьому відношенні вони не одинокі. Якщо взяти практично всіх керівників національно-визвольних рухів того періоду, то вони співпрацювали або з Гітлером, або з іншими настільки ж несимпатичними режимами.

Арабський визвольний рух співпрацював із Гітлером і Муссоліні. Один із лідерів індійського визвольного руху, Субхас Чандра Бос, спочатку співпрацював з нацистами і створив у Німеччині Індійський легіон, а потім перебрався до Японії, де створив більше численну Індійську національну армію, яка боролася проти союзників. Активно співпрацював з японцями майбутній президент Індонезії Сукарно Ахмед, а лідер бірманського національного руху Аун Сан створив прояпонську Армію незалежності Бірми. Так само багато лідерів антиколоніальних визвольних рухів Азії та Африки отримували допомогу від Сталіна - або безпосередньо, або через підконтрольний йому Комінтерн. Мао Цзедун і Хо Ши Мін - це тільки найяскравіші приклади.

Але всіх цих та багатьох інших лідерів національно-визвольних рухів, винних часом і в етнічних чистках, і в інших злочинах, у своїх країнах шанують і будуть шанувати як героїв, бо з ними пов'язано саме існування цих країн як незалежних держав. Бандера - такий герой для Західної, так в значній мірі і для Центральної України. І ніхто його викидати з історії та деміфологізувати там не буде. Адже якщо прибрати фігури Бандери, Шухевича та інших українських націоналістів, то вийде, що Путін, Медведєв і їх оточення абсолютно праві, коли вважають незалежну Україну таким собі «геополітичним непорозумінням» і прагнуть всіма силами повернути її в лоно імперії. Безсумнівно, треба чесно вказувати і на помилки, і на злочини цих лідерів. Але якщо визнати їх усіх негативними героями історії, то ідеальним світоустроєм слід було б визнати вічне збереження колоніальних імперій, включно з Російською.

Зараз на самій Україні зберігається розкол із приводу Бандери, Шухевича та інших між Сходом і Заходом. І в національно-культурному відношенні Україна буде єдина тоді, коли на Сході визнають героями Бандеру з Шухевичем, а на Заході - радянських полководців-українців Ватутіна та Малиновського. Але для цього має змінитися ще не одне покоління українців. 

Борис Соколов

Переклад із російської