Холодний Яр за роки незалежності став місцем паломництва широких верств українства. Такої слави він спромігся завдяки людям, які раніше й пізніше проходили його нетрями.

Великий пласт історії, під назвою громадянської війни, включив безліч аномалій, незрозумілих на перший погляд подій, дивних характерів, світоглядів, майже віртуальних особистостей. Ось про одного з таких людей, з котрого навіть фото не знайдено.

На порубіжжі південної Київщини та північної Херсонщини і на межі століть ХІХ та ХХ народився хлопчина. Це був майбутній отаман Пилип Хмара, який поєднав усі суперечності тієї неспокійної і кривавої доби. З одного боку, майже буколістична картина: шестеро сиріт, між яких Пилип по чоловічій лінії найстарший, дбайливо підтримуючи одне одного, долають тягар непривітних буднів. З іншого – самовідданий захисник своїх кровних готовий постинати їм голови, коли вони, особливо сестри, намовляли брата зрадити ідею, залишити повстанство.

Дата й місце його народження, походження, освіта зовнішність у джерелах описано по-різному. Найприскіпливіший дослідник того періоду Роман Коваль опитав старожилів села Цвітного Олександрівського району. Його висновки: Хмара побачив світ саме там у 1895 році. Це правдоподібно. Адже відомо, що наш герой понюхав пороху Першої світової війни, на яку призивалися двадцятилітні , у розквіті сил парубки, і повернувся повним Георгієвським кавалером. Пан Роман на підставі оповідей цвітненців, між ними й родичів, стверджує, що Хмарина родина дуже бідувала, не вилазячи з наймів.

Інакше починається життєпис отамана в рукописній праці Г.Харичкіна «Страницы истории милиции Кировоградщины. Хмара – то є псевдо, а справжнє ім’я – Іполит Якович Годзиківський. Він ніби був фаховим військовим у чині штабс-капітана царської армії. Подібні констатації віддаляють народження на десять-п’ятнадцять років і значно підвищують майновий та освітній цензи Хмари. У всякому разі, за царизму офіцерська кастс формувалася не із селян-бідняків. Правдоподібність цього твердження криється в тому, що реальний Хмара-Годзиківський, котрий оперував на Поділлі, епізодично вклинювався і в події на Холодноярщині.

В описувані часи на слуху було ім’я ще одного Хмари – Семена Хмари-Харченка. У хроніках Листопадового рейду 1921 року, що завершився фатальною розв’язкою під Базаром, згадується сотник Хмара, командир кінноти у волинській групі Юрка Тютюнника. Не виключена й участь нашого земляка в тому анабазисі. Версія ґрунтується на тому, що Тютюнник певний час був начальником штабу в отамана Григор’єва і, безперечно, знав тутешніх польових командирів. То і в новій операції покладався на знані раніше кадри. А тут ще й по часу оперативні зведення особливих відділів Червоної Армії та документи ЧК фіксують у травні 1921 року зникнення Хмари з Холодного Яру і Чорного лісу. Читаємо: «21 мая бандой в 300 сабель при трех ручных пулеметах заняты села Нечаевка, Гуляйгород, Вергуны. 22 мая заняты Плискачивка, Суньки и Жаботин. 23-го банда заняла Балаклею и двинулась в район Староселья, Буды-Орловецкой». Спостерігаємо потужний травневий рейд у північному напрямку вздовж Дніпра. У «Присуді Київського губернського трибуналу» у справі отаманів Завгороднього, Голика-Залізняка, Гупала (уродженців відповідно Йосипівки Новомиргородського, Єлизаветградківки та Нової Осоти Олександрівського районів) знаходимо: «…выделяется по своей жест окости… бой в мае 1921 года под. Черкассами, во время котрого был убит атаман Хмара…» Агент ЧК (Карін-Даниленко) у звіті, знайденому і опублікованому  краєзнавцем Федором Шепелем, твердить, як очевидець, що в травні дійсно відбувся затятий бій на Вовчій гатці між Смілою та Білозір’ям, після якого Пилип Хмара зник із загону. Чекіст вважав, що поранений командир якийсь час відлежувався на хуторах, а далі з фіктивними червоноармійськими документами доліковувався у Київському військовому госпіталі. Відбувши курс подався на Волинь, нібито до батьків. Там перейшов польський кордон. Отже, дуже вірогідно, що у листопаді вправний рубака-кіннотник пристав до Тютюнника, з котрим завжди підтримував зв’язки. Якщо це так, то стає зрозумілим масштабний травневий наступ Хмари на північ. Його слід розглядати як елемент куди ширшої стратегічної ініціативи.

Джерела свідчать, що кампанія 1921 року передбачала весняний виступ Армії УНР. Терміни підганялися до завершення весняних польових робіт, коли селянство – основа українських сподівань – звільнивши руки, нарешті візьметься за свого кривдника і шкуродера. Тоді особливо скаженіли продзагони, безжально забираючи у землероба до цурки все, що можна їсти: хліб, худобу, овочі. Не зупинялися навіть перед вилученням посівного фонду, минулорічних харчових запасів.

За первісним планом північна група військ генерал-хорунжого Марка Безручка проривалася в напрямку Коростень-Житомир-Київ. Генерал-хорунжому Олександру Удовиченку наказувалося розтинаючим ударом через Кам’янець-Подільський, Умань, Холодний Яр вийти на Дніпро в районі Кременчука. Тютюнник із Бесарабії охоплюючим маневром через Одещину і Миколаївщину виходив до Херсона і Катеринослава. Одночасно із головними ударами передбачалися й допоміжні: від Холодного Яру на Черкаси-Канів-Київ та від Єлисавета на Кривий Ріг і Катеринослав. Після опанування оперативним простором Правобережжя планувалося захоплення задніпровських плацдармів з подальшим виходом на Суми, Харків, Донбас. Про високу якість розробок українських стратегів свідчить той факт, що генеральні штаби вермахту і Червоної Армії, ретельно вивчивши, відтворили їх у період «бліцкригу» та «десяти сталінських ударів». Хіба що автори «десяти ударів» , мов кіноплівку, прокрутили їх у зворотному напрямку. Самі ж УНРівці після багаторазового перенесення термінів наступу втратили сприятливий момент та ініціативу. Епопея завершилася трагічним Листопадовим рейдом, після якого українська армія вже не заходила на батьківську землю.

Та  повернемося до особи Хмари. Ще один учасник Холодноярщини уродженець Цибулевого Михайло Дорошенко у спогадах «Стежками холодноярськими», виданих через півстоліття після подій, пропонує таку версію. Пилип Хмара перебував у околицях Цвітного до середини 1922 року, а далі, забравши дружину та малолітнього сина, таємно відійшов у дальні області, де його ніхто не знав. Дорошенко пропонує, власне, той самий сценарій, яким скористався сам, сховавшись до війни сорок першого. Але виказана думка не є беззаперечною. Адже холодноярський отаман з неспокійним діяльним характером не всидів би тихо, нічим не виявивши себе пізніше, як той же Дорошенко чи Горліс-Горський. Хоча душа людська – сутінки, і він, Хмара, можливо, вибравши нову долю, до старого не повертався. З іншого боку, коли прибрав нове ім’я та легенду, чи не з’явився десь уже за інших обставин, залишивши пам’ять в іншій личині?

Щодо громадянського стану Хмари, то, як зазначав мемуарист Михайло Дорошенко, він мав дружину і сина. Письменник Роман Коваль, опитуючи земляків, дізнався, що Пилип возив із собою якусь дуже гарну жінку, можливо ту, котра стала його дружиною.

Юрій Горліс-Горський згадує, ніби в загоні чорнолісця воювала якась Катря. Знаменитий белетрист романтизує буремні двадцяті. Він залюблений у своїх героїв. Навіть вороги виглядають опукло, всебічно, в чомусь навіть симпатично. А що вже казати про своїх! Ось і стосунки подружжя Хмар під прихильним пером Горського набувають колориту, притаманного українству. Це любляча пара, яка пліч-о-пліч ліпить свою долю.

Відомо, що Пилипа Хмару після розкладу царської армії якимись вітрами занесло на Полтавщину, де на той час, як і повсюдно в Україні, формувалося Вільне козацтво. Тоді ж розгортався махновський рух. Ще один виходець з наших країв Кость Блакитний перехворів гуляйпільською вольницею. Не виключено, що й Пилип звідав того хліба. Сучасники згадували, ніби пізнішу зустріч обидва отамани відбули як давні знайомі. Додамо, що й майбутня дружина цвітнянця, за свідченням Горліса-Госького певний час отаманувала в махновських загонах і лише після братання «батька» з більшовиками залишила анархістські прапори та прибилася до Хмари у Чорнолісся.

Зовнішність бравого прапорщика автори змальовують по різному. Горліс-Горський подає Хмару «струнким, міцно збудованим чоловіком». Односельці знали його малорослим, надзвичайно сильним, вмілим кіннотником, котрий віртуозно рубав з обох рук. Важка шабля, хоч і сягала йому аж до підборіддя,блискавично миготіла в бою. Коли він спішувався, піхви шаблі черкалися об землю, і тому на кінці їх було приладнано коліщатко.

Пилип не цурався парубочих витівок та авантюр. У часі визвольних змагань залишався хвацьким на вигадку, як, приміром, змащування салом рейок перед нападом на потяг. Часом виставляв на ключових місцях оборони дощаті макети бронеавтомобілів. Ворожа розвідка, приймаючи здалеку їх за справжні, не протикалася туди. Карін-Даниленко подає Хмару командиром, котрий майже не впливає на перебіг бойовиська. Горський – навпаки – енергійним та розважливим, таким, що цінує чужу ініціативу, але вміє виказати і своє керівне «Я». Дорошенко вказує, що при нагоді отаман любив «толкнуть речуху», дуже правильну ідеологічно і літературно, у що віриться не дуже. Особливо з огляду на твердження Горліса-Горського та Каріна про брак освіти в отамана. У той же час Р. Коваль наводить у книзі «Отамани гайдамацького краю. 33 біографії» автограф Хмари, що являє усталений, навіть красивий зразок почерку, а хвацький підпис свідчить про часте його вживання. Додамо й міркування отамана Чорного Ворона (Скляра) про Хмару: «Той чорноліський ведмідь мудріший, ніж я думав». Скляр мав на увазі рівень стратегічного мислення Пилипа, коли той у 1920 році пропонував, об’єднавши сили холодноярців, чорнолісів, Степової дивізії, пробиватися на захід для злиття з Армією УНР. Прпозицією знехтували, і фатальна помилка поставила на коліна отаманію, яка недалекоглядно трималася рідних стріх, недотямкувавши, що тільки регулярна збройна сила, а не партизанка, спроможна захистити ті стріхи.

До сказаного, певно, додадуть інтриги оперативні зведення агентів ЧК, розвідувальних структур Червоної Армії, які часто згадують про нібито величезні багатства, зосереджені в руках повстанців та сховані в надійних місцях. А й справді, розбив же Хмара під Капітанівкою та Оситняжкою (Новомиргородський район) ведену Олександром Пархоменком обозну валку Захопили повстанці шість великих возів із добром. Як пише Дорошенко, золоті монети, ювелірні вироби поділили між собою. Сам Дорошенко свято беріг золотий годинник з того ужинку. Але куди поділися громіздкі антикварні речі, полотна старих майстрів, китайські вази, східні килими, що малися там? Чи не їх і досі шукають любителі пригод в Чорному лісі?

Ясна річ, Пилипа Хмари уже давно немає в живих, але його таємниці продовжують збуджувати нашу уяву. Ось чому таким цікавим і потрібним виявився роман Василя Шкляра «Чорний Ворон», у збірному герої якого втілені риси й отамана з Цвітного.

Леонід Багацький