З історії українських граблів. "Київська катастрофа"
31.08., коли наші війська мали святочним маршем перейти Київ, сталося те, що довго стискало серце кожного патріота... Що сталося - не люблять оповідати, проте......за протоколярним виразом "Наша армія дуже своєчасно відступила з-під Києва" ховаються дуже прикрі спомини.
Генерал М.Омелянович-Павленко
Протягом 1918-1919 років Україна тричі втрачала свою столицю.
Вперше
– в ніч з 7 на 8 лютого 1918, коли виснажені тижневими боями з
большевицькими заколотниками в Києві, його оборонці – Січові Стрільці,
Гайдамацький Кіш Симона Петлюри та кілька зукраїнізованих частин не
могли вже втримати нового ворога – кількатисячний червоний загін
Муравйова, який, обстрілюючи Київ з важкої артилерії, 5-го числа вдерся
по залізнічному мосту через Дніпро. Центральна Рада під охороною СС тоді
виїхала на Житомир.
Вдруге – майже рівно за рік – в ніч з 4 на 5
лютого 1919, коли зруйнований і розкладений безпорадністю Директорії,
лівацькою пропагандою та відсутністю дисципліни серед поспіхом зібраних у
нові полки під час протигетьманського повстання вчорашніх селян,
Осадний Корпус без значного бою відступив на Фастів перед наближенням
большевиків, а Директорія почала призвичаюватися до залізнично-вагонного
побуту.
30 серпня 1919 року це сталося втретє - за обставин,
котрі того зовні не віщували. Як же склалося, що день, що обіцяв стати
днем тріумфу, став днем великої поразки, поклавши початок низці невдач,
які у підсумку спричинили листопадову катастрофу в "трикутнику смерти"? Навіть
дрібниці нерідно складаються у драстичні висліди, тоді як тут йдеться
про чинники, кожен з яких, будучи ілюстрацією Талейранового "це гірше за злочин – це помилка", міг спричинитися до великої поразки навіть поокремо.
З
поваленням Гетьманату очолюваним Директорією повстанням і виведенням з
України німецьких та австрійських військ, котрі були вагомим стримуючим
фактором для большевиків, повільноплинуча червона інвазія перейшла у
гарячу фазу. Залишивши взимку Київ, Армія УНР билася з червоними на
Правобережжі зі змінним успіхом, допоки у липні становище нібито істотно
не змінилося для неї на краще. Зазнавши невдачі (великою мірою через
активно пропольську позицію Антанти, передусім - Франції) у розпочатій в
листопаді 1918 року борні з Польщею, Українська Галицька Армія під
командою генерала М.Тарнавського 16-18 липня 1919 перейшла Збруч і на
південно-західному Поділлі з'єдналася з Дієвою армією УНР. УГА
нараховувала тоді 18000 готових до бою вояків, біля 600 скорострілів та
187 гармат (загальна чисельність бійців з тиловими і допоміжними
частинами складала близько 53000), Дієва армія УНР – близько 10000
вояків бойового складу. Об'єднання двох українських армій істотно
змінило ситуацію на большевицькому фронті, вже наприкінці липня червоним
було завдано низку відчутних поразок, а західне Поділля було визволено
від окупантів.
2 серпня 1919 року об'єднані і реорганізовані
українські війська розпочали загальний наступ проти червоних, метою
якого було звільнення всього Правобережжя включно з Києвом. Проте ще
раніше, розгромивши червоних на Дону і Донбасі, командувач "Збройних сил
Південної Росії" генерал Антон Денікін віддав наказ Добровольчій армії
генерала В.Мая-Маєвського вийти до Дніпра і зайняти Київ. ЗСПР
нараховували назагал на той час до 150 тис. війська, ведучи з липня
широкий наступ на Мосву, Київ, Причорномор'я, але безпосередньо взяти
українську столицю мала 7-ма дівізія під командуванням генерала Ніколая
Брєдова (3000 вояків), що рухалася з Полтави. Правим берегом з півдня на
Київ йшла також 2-га Терська бригада (до 1500 чол).
Чисельність
Українських військ була формально набагато більшою за денікінську
потугу на відповідному терені. На середину-кінець серпня загальна
чисельність об'єднаних українських армій сягала 85000 чоловік, однак
безпосередньо до бою могло стати не більше 30000, через проблеми зі
зброєю, боєприпасами та забезпеченням. Так, рушниць на той час було не
більше 38000, шабель - 2000, кулеметів – 1000-1100, гармат – 340.
Хронічною бідою війська, передусім – через низьку спроможність
Директорії до урядування, була нестача амуніції, продовольства,
медикаментів. Денікінські "ЗСПР", щедро спонсоровані Антантою і не маючи
сентиментів щодо місцевого населення, подібних проблем не мали. Серйозною
вадою також була проблемна комунікація між Дієвою армією УНР та УГА.
Командувач останньої М.Тарнавський рішуче заперечував проти її
підпорядкування командуванню Дієвої армії (командувач полковник Василь
Тютюнник, начальник штабу В.Сінклер), що призвело до необхідности
створення при Головному Отамані спільного для двох армій Штабу Головного
Отамана, який очолив генерал М.Юнаків
Безпосередньо на Київ
через Білу Церкву та Фастів рухалася група генерала А.Кравса кількістю
до 12000, до якої було зведено 1-й та 3-й корпуси УГА та Запорізьку
групу. Південніше вела бої з напіврозгромленою 12-ю большевицькою
армією Київська група генерала Ю.Тютюнника, Волинська група, 3-тя
Залізна та 9-та Залізнична дивізії (загалом до 6000 чоловік), на
напрямку Новоград-Волинський – Житомир наступала 7-тисячна група
полковника А.Вольфа у складі Групи Січових Стрільців та 2-го корпусу
УГА.
Припускаючи можливу похибку у погляді з відстані 90 років,
все ж варто констатувати першу помилку українського командування –
назвемо її оперативною. Замість військової потуги, котра
просто "напрошувалася" – у прямому і переносному розумінні – бути
спрямованою на Київ – Січових Стрільців, на столицю було спрямовано інші
частини. Замість СС з їхньою високою боєздатністю (так 23-го липня
10-та дивізія СС розгромила одну з найсильніших частин Червоної армії –
Таращанську дивізію), суворою дисципліною (попри "розведеність"
досвідчених ветеранів, "старої войни", новобранцями),
досвідом вуличних боїв у Києві та відсутністю сентиментів до російського
противника ще з часів УСС, до столиці увійшли хоча і нерідко
відчайдушні в боях, але малодисципліновані, а підчас і свавільні
Запорожці без знання міської і тим більш столичної специфіки, до того ж -
під командою генерала, що вважав їх якщо і не чужими, то і не вповні
своїми. У "Причинках до історії Української революції" командант Січовиків Євген Коновалець писав: "Знаючи
далі дуже добре на основі досвідів, пороблених у директоріянському
періоді, які тягарі спадають на Армію разом із занняттям Києва, у
балачках з пок.Головним Отаманом пропонували ми йому не спішитися з
самим вступом у Київ, а раніше поширити базу на півдні. Коли-ж рішено
таки вступати до Києва, то ми прохали Головне Командування вислати туди
Січових Стрільців, що прекрасно визнавалися на київському терені та в
київських відносинах. Головне Командування, думаючи, що нам залежить
тільки на "чести" ввійти першими в Київ, відкинуло нашу пропозицію. Ця
роля, як ми пізніше довідалися, припала Запорожцям. Яке практичне
значіння мало знання київського терену і відносин, виявилося найкраще на
подіях 30 серпня 1919р1".
Друга помилка була ще критичнішою і її варто назвати cтратегічною. Зі
звуженням території, контрольованої большевиками та наближенням
українського та денікінського фронтів виникло питання про ставлення
армії УНР до білогвардійців. "Як бути з Денікіним? Ось те питання,
яке з моменту, коли наші куріні рушили в бій з червоною армією, стає
стає з кожним днем пекучішими" – занотовував генерал Омелянович-Павленко. З
не надто зрозумілих причин Головний отаман Симон Петлюра (став також
головою Директорії з 09.05.19) був впевнений, що Денікін не наважиться
на відкрите зіткнення з армією УНР. Пояснити цю його впевненість можна
хіба що хибним розрахунком на настрої численного кубанського козацтва в
лавах Добровольчої армії. Своєю чергою, ще після переходу Збруча
командант УГА М.Тарнавський висловлював сумніви у перспективах боротьби
водночас і проти большевиків і проти денікінців, прагнучи насамперед до
збереження УГА з огляду на перспективу очікуваної війни з Польщею за
Галичину. У цьому він був не самотній, більш того, і в складі Армії УНР
була певна кількість старшин з числа офіцерів колишньої російської
армії, серед яких Денікін користувася певною популярністю і як можливий
спільник проти червоних і навіть як носій ідеї "єдиной-нєдєлімой". До тих, хто вважав союз з денікінцями за доцільний, належали, зокрема, і колеги-штабісти генерали Юнаків та Сінклер.
Генерал
Сінклер та полковник Капустянський розробили план спільних з білими дій
проти большевиків, котрий було 30 липня презентовано військовій місії
Антанти зустрічі в Кам'янці-Подільському. У подальшому цей план було
передано представниками західних союзників до штабу Денікіна. Деякі
російські генерали, як то командувач Кавказькою армією П.Врангель,
радили Денікіну скористатися українською пропозицією для концентрації
зусиль і резервів на московському напрямку, проте позиція Денікіна була
однозначною – або повне підпорядкування українських армій Збройним Силам
Півдня Росії, або – відсутність будь-якої співпраці з перспективою
війни. "Йти разом з Петлюрою, - писав пізніше Денікін в "Очерках
русской смути", - означало б розірвати з ідеєю єдиної, неподільної
Росії, ідеєю, що глибоко вкорінілася у свідомости вождів і армії". Не бажаючи "йти разом з Петлюрою", Денікін, як виявилося, попрямував до катастрофи. На жаль – не сам.
16-го
серпня Денікін через антантівських посередників передав українському
командуванню фактичний ультиматум – перейти в підпорядкування
Добровольчій армії, до такої ж думки врешті схилилися після деяких
коливань західні аліянти. І хоча ще 23 серпня міністр оборони Великої Британії Вінстон Черчілль телеграфічно переконував Денікіна, що "за сучасної політичної ситуації було б розумним слідувати, за можливости, назустріч українським сепаратистським тенденціям", справу було вирішено. Не зміг вплинути на cамовпевненого Денікіна і "Верховний правитель Росії" адмірал Колчак, котрий попереджав: "збройне зіткнення з Петлюрівськими військами може мати фатальні наслідки". Наголошуючи на головній меті "відновленні могутньої, єдиної і неподільної Росії", Денікін вважав український національний рух продуктом німецько-австрійських підступів. За словами Євгена Маланюка "...денікінщина...була
більшовизмом другого сорту, "білим" ерзацом всеросійсько-босяцької
"червоної" армії, яка разом з большевиками нищила в першу чергу
"український сепаратизм".
Українське військо та Добровольці стримко наближалися одне до одного. 21-го
серпня командуючий Армією УНР Василь Тютюнник офіційно попрохав Штаб
Головного отамана однозначно визначитися зі ставленням до білогвардіців.
Однак ні тоді ні пізніше прямої і конкретнкої відповіді надано не було –
ані Штабом (генерал Юнаків не мав репутації надто рішучого) ані
Петлюрою. Слід зауважити, що – у той самий час з аналогічною проблемою
зіштовхнулась на іншому відтинку фронту і "гвардія УНР" - Січові
Стрільці. Попри всі намагання СС домогтися від Петлюри висловлення
чіткої позиції щодо наступаючих поляків, це не вдавалося. "Штаб мовчить та вказівок своїх не дає" - писав начальник штабу СС генерал Марко Безручко.
Тим
часом вже з 22-го числа на південній Київщині почались зустрічі
українських військ з підрозділами російських добровольців, що
супроводжувалися обережними перемовинами отамана Юрка Тютюнника з
командиром 2-ї Терської бригади генералом Хазовим про встановлення
демаркаційної лінії, котрі не призвели до конкретних наслідків.
Українським перемовникам бракувало і повноважень і обізнаности щодо
політичної позиції свого керівництва, котре навіть на вимоги обох
Тютюнників визначитися і взяти на себе ініціативу, вустами послідовно
обережного генерала Юнаківа ухильно повідомляло: "Головний Отаман бажає, щоб не було бойових сутичок між українськими військами і денікінцями".
Натомість куди як категоричніше визначився Денікін, котрий в наказі від 23 серпня недвозначно заявив: "Самостійної
України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони
мають негайно здати зброю і розійтися, або ж приєнатися до нас....Якщо
петлюрівці не виконають цих вимог, то їх належить вважати таким самим
противником, як і большевиків". Слід звернути увагу, що йшлося тут
саме про армію УНР, тоді як щодо Української Галицької Армії тон і
наміри були зовсім іншими – до планів Денікіна входило відторгнення УГА
від армії УНР (що і сталося в листопаді 1919). До речі, галицьке
командування, своєю чергою, у ці самі дні в одному з наказів
наголошувало, що "Денікін не є ворогом, а є приятелем".
Директиви
Денікіна були прийняті до виконання. Новопризначений командир Терської
бригади Бєлогорцев 28-го серпня у категоричній формі зажадав від
української Запорізької групи залишити Фастів і Білу Церкву. Попри
рішучість командира групи полковника Сальського до бою, його начальник –
галицький генерал Кравс, по двох днях перемовин своїх відпоручників з
денікінцями, наказав віддати Білу Церкву, що і було врешті затверджено
Начальним вождем УГА Тарнавським. Петлюру було поінформовано про
проблему, але він обмежився словами про намір "напустити" на росіян
повстанських отаманів Зеленого та Ангела (далі певних маневрів справа
тоді не пішла). Жодної прямої відповіді на принципове питання "як бути з Денікіним"
військам на фронті, від Головного отамана не дочекалися. Пізніше
Тарнавський у спогадах стверджував, що Петлюра переконував його у тому,
що небезпеки від денікінців нема, більш того, що наслідком зіткнення мав
би бути....перехід білогвардійських вояків на бік УНР. У будь-якому
випадку не так сталося.
30-го серпня група генерала А.Кравса у жорстоких боях вибила большевиків з Києва2. За нотатками полковника Капустянського "30.VIII.
Центральна група по впертому бою проломила в районі Білогородки ворожу
позицію і біля 8-ї години вечора здобула Київ. Ворог потерпів тяжкі
втрати. Багато полонених дісталося до наших рук. Здобич не підлягала
обчисленню. Вогнеприпасу та різного майна вистарчало б на забезпечення
всього нашого війська....Мети досягнено...Це був апогей успіхів
Українського війська". Петлюра з Кам'янця-Подільського прислав урочисту телеграму: "Вписано ще одну незабутню й найкращу сторінку в історію нашої боротьби...". Втім, "найкраща сторінка" виявилася зіжмаканою та перегорнутою вже наступного дня, знаного як день "Київської катастрофи".
Третя українська помилка – тактична
– полягала в необачности та бездіяльности після опанування Києва від
большевиків, очевидно неприпустимими навіть за відсутности політичних
рішень. Легковажена українським командуванням 7-ма піхотна дивізія
російських добровольців, якою командував Ніколай Брєдов, розбивши
большевиків в районі Борисполя і Дарниці, вранці 31-го серпня зайняла
незабезпечені українцями мости через Дніпро та увійшла до Києва, маючи
на чолі нечисленний авангард – Зведену Гвардійську бригаду генерала
Штакельберга (складену з колишніх імператорських гвардійців). Швидким
маршем, без жодного спротиву з боку дезорієнтованих частин 3-го
галицького корпусу і Запорожців, денікінці увійшли до центру міста саме
тоді, коли українське командування готувалося до параду.
Поставлений
перед фактом Кравс на вимогу Штакельберга погодився на те, щоб на
будівлі міської думи Києва було вивішено не лише жовто-блакитний
український прапор, але і російський триколор. Обурені тим вояки полку
Чорних запорожців зірвали російський прапор, кинувши його під ноги
коням, через що в центрі міста зчинилися локальні бійки між українцями
та росіянами. Більш того, денікінці, котрі чітко знали, що роблять,
почали обеззброювати окремі українські частини, які, натомість, мали
наказ уникати бою ("за всяку ціну обминати (? – О.С.) ворожих виступів") . Того ж вечора Брєдов, штаб якого розмістився на Печерську, прямо заявив Кравсу, котрий прибув для переговорів, що "Київ ніколи українським не був і не буде",
заперечивши можливість порозуміння з УНР в принципі і в ультимативній
формі зажадавши вивести з Києва українські війська до 05:00 1 вересня.
Після чотиригодинних і вельми гострих (за його власними свідченнями)
перемовин Кравс погодився. За деякими даними, при цьому він
підкреслював, що УГА "не має нічого спільного з Петлюрою". Росіяни провели безсонну ніч, в тривозі очікуючи наступу численніших українських сил. Проте на ранок, на виконання угоди3
Кравса з Брєдовим та відповідного наказу Начального вождя УГА
Тарнавського, в Києві не залишилося жодного українського вояка. Київ
було здано втретє4. Парад у Києві відбувся, але це був російський парад.
У
середині вересня між українськими частинами та добровольцями
розпочалися з наростаючою інтенсивністю бойові сутички, котрі невдовзі
переросли у повномасштабну війну. За словами Марка Безручка: "Після
сутички, яка сталася між укранськими військами, що зайняли були 30
серпня Київ, і частинами московської Добровольчої армії, що підійшла на
другий день до столиці України, та після того, як під натиском
добровольців українські частини залишили її – стало ясним, що з
Москвинами, чи то червоними, чи то білими – не може бути й мови про
будь-яке порозуміння". .24 вересня у відозві "Від Правительства Соборної України" Директорія та диктатор ЗУНР Є.Петрушевич виголосили Денікіну війну, закликавши "вставати до посліднього рішучого бою з нашим ворогом". Дарма, що сам ворог став до бою на місяць раніше.
Здача
Києва стала cправжнім шоком для українського війська і напевно ніколи
вже потому її бойовий дух не сягнув такого піднесення, як було у поході
на Київ. "Сором, який ми пережили в Києві, не має собі рівного в нашій історії", - писалося в газеті УГА "Стрілець". Це мав визнати врешті і Петлюра, котрий в телеграмі від 6 вересня констатував: "значна
частина козаків запорожців, як і галичан, обвинувачує в зраді командний
склад і правительство за будьто би зложену згоду з Денікіним. Слово
"зрада" кружляє скрізь". Марко Безручко у "Від Проскурова до Чарториї" занотував: "Великий
вплив на все українське військо зробило залишення українськими
частинами тільки що взятої столиці України – Києва. Дух підупав, порив
охолонув, у душу почала закрадатися зневіра в перемогу". "Так славно почався і так безславно скінчився похід об'єднаної Української Армії на Київ", - писав прем'єр УНР Ісаак Мазепа.
Крім
іншого, Київська катастрофа каталізувала суперечки і розбіжности між
Петлюрою та наддріпнянцями з одного боку, та Начальною Командою
Галицької Армії – з іншого. Вже 2 вересня Тарнавський пропонував
диктатору ЗУНР Петрушевичу домагатися сепаратного союзу з Денікіним.
Взаємні підозри та звинувачення у надскладний період, коли над усе була
важливою єдність у рішеннях та їх виконанні, чимало долучилися до
критичного становища, в якому невдовзі опинилися українські війська у
безнадійній боротьбі проти кількох ворогів та страшної епідемії тифу. У
листопаді 1919 Українська галицька армія увийшла у вимушений союз з
Денікіним, а Дієва армія УНР - 3000 чоловік під проводом
М.Омеляновича-Павленка з "трикутника смерти" вирушила у славетний
Зимовий похід по запіллю білих і червоних окупантів. 17 грудня 1919
року, під час цього походу Чорні Запорожці отримали певну сатисфакцію –
розгромивши у містечку Ставище денікінську частину і трохи не захопивши
Ніколая Брєдова, котрий ледве втік на автівці. Сотнику Дяченку, котрий
особисто очолив погоню, не пощастило через те, що у його коня
відірвалася підкова. У полон потрапило 40 денікінських офіцерів, два
десятки рядовиків та 30 фір з військовим майном та зброєю. Вже невдовзі
денікінці сами прохали Омеляновича-Павленка про союз проти знову
наступаючих большевиків - Але все те вже не мало великого військового
значення. Визвольні змагання зазнали невдачі.
Своєю
єдинонеделимською непримиренністю та зашореністю Антон Денікін поборював
не лише справу настільки незрозумілої і чужої для нього самостійної
України, але, врешті решт, і власну справу "Великої Росії" – коли переформована большевицька "РККА"
вже у жовтні того року громила його дивізії під Орлом, напевно він
згадував про приблизно 20-тисячну армію, зв'язану на українському
фронті. Та навряд чи варто заперечувати, що, як це бувало і раніше в
нашій історії, насамперед українці вчергове здолали самі себе.
Всі історичні аналогії неуникнено є тією чи іншою мірою штучними. Проводячи паралель між Директорією та умовним "помаранчевим" ("помаранчево-сердешним")
табором 2005-2008 років, ризикуєш мимоволі впасти у гріх порівняння
cучасного Заходу з Антантою, Росії путінської з білою Росією Денікіна і
так недалеко аж до геть неадекватного порівняння Кучми зі Скоропадським
(причому ще незрозуміло, куди за таких розкладів подіти Януковича). Тому
я зроблю вигляд, що першу паралель тут і не проводжу. Хотілося б натомість забити осиковий перпендикуляр – у ті українські рукотворні біди, у ті "розрухи в головах", що занапастили Україну тоді і знову несуть загрози сьогодні.
Олександр Северин
*Написано
2008 року. Публікується вдруге до чергової річниці і враховуючи
специфіку ставлення чинного "временного правительства" до української
історії.
1 Примітно, що схожа сумна ситуація
вже мала місце під час антигетьманського повстання, коли 14 грудня 1918
року замість дисциплінованих СС до столиці на власну ініціативу увійшли "більш революційні" частини. Зі спогадів стрілецького старшини Василя Кучабського: "....Курені
Дивізії Січових Стрільців забезпеченим маршем почали підходити під Київ
до пасажирської станції. Але рівночасно рухнув увесь фронт Дніпровців
"у город", найшвидше у Святошині. Безладними юрбами Дніпровці потягли
чим швидче всіми доріжками, головним чином по житомирським шляху, щоби
першими ввійти в столицю...Їхні безладні ватаги...роздобувши десь
портрет Тараса Шевченка – понесли його вулицями столиці кількатисячною
юрбою. Під вечір ось так дійшли аж на Хрещатик. Тут біля Думи зустрів їх
малий відділ московських офіцирів скорострільним вогнем. Юрба в мить
сколихнулася і в страшній паніці завернула назад...За пів години вулиці
міста наче вимерли. Таким сумним і віщим інцидентом почалася влада
Директорії в столиці України. Він нагадував слова одного московського
генерала з тих, що боронили Київ перед повстанчими військами: "бувають
такі переможці, що подобають на переможених". Тимчасом біля
Кадетського Ліску скупчився трьохкурінний 1 полк Січових Стрільців. Коло
9 год. увечорі він спокійно ввійшов на пасажирську залізничну станцію і
ніччю з 14 на 15 грудня постепенно заняв майже ціле місто з Хрещатиком,
забезпечуючи стежами лад і спокій у столиці".
2Телеграмма Реввоенсовета 12-й армії об оставлении советскими войсками г.Киева. 30 августа 1918 года.11 час.45 мин. [Из] Гомеля. Предреввоенсовет Троцкому НАПУР, копия - ЦИК коммунистов-большевиков, №6 30
августа вынужден оставить Киев. Отправились оттуда, когда петлюровцы
зашли [в] предместье Пост-Волынский и снаряды тяжелой артиллерии стали
ложиться на окраины. Дальнейшее сопротивление было невозможно по
причинам, о которых сообщим дополнительно...Первая остановка [в] Любече,
где, связавшись [с] частями, выясним дальнейшее направление. №46. Члены Реввоенсовета Сафонов, Аралов.
3УГОДА Начальник
Полтавского отряда с одной стороны и командующий Киевской группой
галицийских войск с другой стороны, ввиду отсутствия между ними всяких
враждебных отношений, во имя общего блага и во избежание братского
кровопролития между двумя народами, пришли к следующему соглашению: 1.
Командующий Киевской группой отводит сегодня же свои войска из города
Киева на такое расстояние, которое позволит время и по меньшей мере за
линию железной дороги между Киевскими вокзалами, а затем 19 августа/1
сентября с утра далее на линию Игнатьевка-Васильково-Ирмановка, где
Галицийские войска ожидают результатов переговоров между Главнім
Командованием обоих армий – Добровольческой и Галицийской. 2. В свою
очередь, Начальник Полтавского отряда принимает все меры, чтобы это
движение Галицийской армии до указанной линии прошло беспрепятственно. 3.
В равной степени Командующий Галицийской группы гарантинует,что
Галицийские войска никаких выступлений против Добровольческой армии не
предпринимут. 4. Командующий Киевской группой Галицийских войск
заявляет, что Галицийская армия действует независимо от войск Петлюры,
под собственным галицийским командованием,без всякой политической
программы,с одной лишь целью борьбы с большевизмом. 5. Для гарантии
соблюдения всех этих условий, а также в обеспечение того,что при
эвакуации из города Киева Галицийские войска берут с собой только то,
что они с собою привезли, с обеих сторон назначаються по 2
офицера,которые будут состоять при штабах уговаривающихся генералов до
выезда штаба Командующего Галицийскими войсками из г.Киева. 6. Всем разоруженным частям обеих сторон возвращается оружие по соглашению Главного командования обоих сторон.
Командующий Полтавским отрядом Генерал-лейтенант Бредов. Командующий Киевской группой Галицийских войск. 18/VIII-31/VIII 1919 года. Город Киев.
4 Старшина Запорожців Н.Авраменко записав: "Київ
після бою зайняли частини 2-го Галицького корпусу і 7-ї Запорозької
дивізії...Червоні одійшли на Лівобережжя, звідкіль ішов головний наступ
на Київ денікінців. На мостах охорону несли наливайківці, в місто
вступив мазепинський полк і кінний полк чорношличників...Полком
командовав Дяченко. Другого дня мав одбутися парад цих полків разом з
призначеними частинами 2-го Галицького корпусу. Стосунки з денікінцями
ще не були вияснені, і ніхто не мав вказівок, як поставиться, коли
захотять вони увійни в Київ. Українських частин тут було мало,
Республіканський і Богунівський полки разом з 8 і 9 дивізіями
Запорозького корпусу були на фронті. Ідучи на парад, чорношличники
побачили на будинкові міської думи величезний трьохцвітний російський
прапор. З полком їхав командир (отаман) корпусу, Генерального штабу
полковник Сальський. Спинив полк, казав знять той прапор і вивісить
національний український. Виконав це заступник командира полку Божко,
бувший ротмістр Дикої дивізії. Коли чорношличники рушили далі, величезна
маса людей, що тут зібралась, підняла галас, на балконі думи появився
офіцер-денікінець, скинув український прапор і знову повісив російський.
В цім моменті спереду і з будинків полк обстріляно кулеметним огнем.
Почулась стрілянина в інших містах. Чорношличники кинулися в бічні
вулиці і вийшли з міста в розположення 7-ї дивізії. Туда одійшов
Наливайківський полк і напівобіззброєний [денікінцями – О.С.]
Мазепинський. Залишили місто і нечисленні галицькі частини. Місто
опанували денікінці без бою".
