ЗА ПРАВДУ ІСТОРІЇ
(До 65-ї річниці перемоги над
націонал-соціалізмом)
Цьогорічне святкування 65-ї річниці перемоги над
націонал-соціалізмом у ході Другої світової війни набуло в Україні
особливого ідеологічного та політичного переакцентування. В офіційній
пропаганді влади і більшості українських ЗМІ поняття Другої світової
війни раптом отримало завуження до визначення „Велика вітчизняна війна” з
відповідним переоцінюванням усіх аспектів та політико-ідеологічних
підтекстів цієї гігантської катастрофи ХХ ст. Раптом наша країна
повернулася в атмосферу Совєтського Союзу з усіма фальшуваннями
справжньої історії ХХ ст. в цій тоталітарній державі з її офіційною
людиноненависницькою ідеологією комунізму.
Перед українським суспільством почав вибудовуватися
по-новому пропагандистський міф про нібито „мирну країну робітників і
хліборобів”, яка у 1941-45-рр. в запеклій війні з нацистською Німеччиною
виборола „мирне і щасливе життя для себе і решти народів Європи”.
Зрозуміло, що усе це пропагандистське уславлення подвигу „героїчного
радянського народу” відбувається у шатах російської мови, відвертого
москвофільства і з акцентами неосталінізму. Відтак Україна несподівано
опинилася в обіймах шалених потоків інформації, які не помічають нічого
українського у великій війні, приховано утверджують історичне право
російського імперіалізму, безсовісно перекручують факти історії.
Мимоволі мільйони українців звикають до думки, що
найбільша і виняткова заслуга у перемозі над націонал-соціалізмом
належить Москві і тодішньому „доблесному” радянському керівництву на
чолі зі Сталіним, що в розв’язанні війни однозначно винні так звані
„фашистські” режими Європи, насамперед гітлерівський, що „Велика
вітчизняна війна” – це суцільна світла героїка „народів СРСР на чолі з
росіянами”. Насправді ж „поза кадром” офіційної пропаганди залишаються
такі непривабливі для сьогоднішньої Москви і її засліплених холуїв факти
історії, як наскрізь імперський, терористичний і тоталітарний характер
совєтської внутрішньої і зовнішньої політики у 1918-1939 рр., який
посіяв страх серед народів Європи і перед загрозою якого до влади в
багатьох країнах Європи прийшли диктаторські сили на хвилі боротьби з
міжнародним комунізмом.
В сучасних ЗМІ чомусь загубилася тема шаленого
мілітаризму, який розгорнувся в СРСР протягом 1920-30-х рр. під гаслами
про „світову революцію”, агенти якої, тобто совєтські шпигуни і явні
провокатори, тоді діяли майже в усьому світі, від Кореї до Мексики,
підриваючи основи різних держав. Цю епідемію провокаторства історики
справедливо назвали „червоною чумою ХХ ст.” – настільки її загрози були
смертоносними для світу пропагандою ненависті і руїнництва. Теперішній
український офіціоз чомусь забуває, щ напередодні 1939 р., тобто перед
початком Другої світової війни, саме Совєтський Союз був найагресивнішою
імперською державою, яку за мілітаристську зовнішню політику й
ігнорування міжнародного права навіть виключили з Ліги націй (прообразу
теперішньої ООН).
Якраз агресивна зовнішня політика СРСР в усіх
напрямках: в Європі, на Далекому Сході, в зоні Південної Євразії –
давала підстави Гітлерові і його режимові говорити про загрози для
Європи і мобілізувати моральні й матеріальні ресурси континенту для
боротьби зі світовим комунізмом. У 1939 р. обидва імперські режими –
німецький і московський – підписали цинічний і брутальний союзницький
пакт Молотова-Ріббентропа, за яким між ним була переділена велика
частина Східної Європи. Що знаменно: саме Совєтський Союз, як більш
агресивніша імперія, за цими секретними домовленостями захопив шляхом
окупації більше земель інших держав: Бессарабію, Буковину, Галичину,
Волинь, Західну Білорусь, Литву, Латвію та Естонію. У листопаді 1939 р.
СРСР розпочав загарбницьку війну проти Фінляндії, але програв цю війну
через бойовий патріотизм маленького народу і бездарне комуністичне
військове керівництво. Паралельно з росіянами Гітлер захопив більшість
країн Центральної і Західної Європи і встановив у них лояльну до
Німеччини владу. Незаперечним історичним фактом є те, що напад Німеччини
на свого союзника – СРСР – був спровокований страхом перед совєтською
агресивністю, адже воювати на два фронти – проти Великої Британії й СРСР
– Гітлерові було, зрозуміло, невигідно й небезпечно.
Відтак сьогодні, коли ми говоримо про катастрофу
Другої світової війни, то звинувачувати за розв’язання цієї страшної
міжнародної війни треба одночасно обидва людиноненависницькі імперські
режими: і націонал-соціалістичну Німеччину, і комуністичний Совєтський
Союз. Тож теперішнє московське перекручування та замовчування фактів
історії, спроби показати сталінський режим як „визвольну і народолюбну
політику патріотизму” є такими ж цинічними, як і секретні домовленості
між тоталітаристськими владами напередодні Другої світової війни.
Зараз в російській пропаганді вишукуються різні
факти співпраці різних соціальних і політичних груп з
націонал-соціалістами в роки Другої світової війни. Хоча найбільшою
співпрацею з націонал-соціалізмом тоді була таємна політика Сталіна і
його кліки за переділ спільно з гітлерівським режимом карти світу.
Просто один хижак нервово не витримав і напав на іншого політичного
хижака першим. Через це загинули десятки мільйонів людей і ще десятки
мільйонів були приречені на неймовірні страждання та рабство. Логіка
історії підказує, що у день пам’яті перемоги на націонал-соціалізмом усі
цивілізовані народи світу повинні засуджувати ті імперські політичні
доктрини й ідеології, які спричинили небачену світову бійню, засуджувати
з однаковою принциповістю і вимогливістю до брутального колоніалізму в
минулому і сучасному.
Науково-ідеологічний
центр імені Дмитра Донцова
http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/201005/article06
| 
