Портрет Ніколая Рєпніна руки Тараса Шевченка

У 1802 році Лівобережну Україну було поділено на дві губернії: Чернігівську та Полтавську, які разом утворювали Малоросійське ге­­нерал-губернаторство з адміністративним центром у Полтаві. З 1816 року генерал-губер­­натором став князь Ніколай Грігорьє­­­віч Рєпнін – освічений і ліберальний високопосадовець, який щиро полюбив Україну, чимало попрацював для поліпшення долі й добробуту всіх верств українського суспільства.

В оточенні українців

З Україною Ніколай Рєпнін був пов’язаний і раніше через свою дружину Варвару Олексіївну Розумовську, онуку гетьмана Кирила Розумовського, з якою він одружився 1802 року. Взяли шлюб вони в Батурині у присутності самого гетьмана. Наречена отримала у спадок маєток Яготин Переяславського повіту, де гетьман Кирило у 1770–1781 роках із допомогою лубенського полковника Івана Кулябки, великого знавця садівництва, збудував собі палац і розбив чудовий парк. У цій гетьманській садибі, яку Розумовський дуже любив, поміж розкішної української природи пізніше Рєпніну довелося доживати свого віку. Сюди ж у 1840-х роках частенько навідувався в гості Тарас Шевченко, котрий приятелював із донькою Рєпніна Варварою. Шевченко з пошаною, навіть із пієтетом ставився до князя.

Спочатку князь Ніколай не мав відповідного уявлення щодо провадження політичного курсу Росії в Україні, відчуваючи себе представником Санкт-Петер­­бурга, який опікується ввіреною провінцією. Одним із найкращих методів урядування він вважав регламентування діяльності державних установ та посадових осіб, а також здійснення конт­ролю самому і через чиновників з особливих доручень. Перші його кроки були спрямовані на боротьбу з кумівством, тому що добре керована держава, на його думку, не може миритися з протягуванням родичів на важливі посади, адже це сприяє корупції та підриває основи й ефективність державних інститутів. Рєпнін наказав виявити всіх однофамільців поміж місцевого чиновництва. За спогадами оче­­видців, губернатор почав діяти доволі суворо і жорстко, але з часом став поміркованішим та розсудливішим, з повагою ставився до колишньої української козацької старшини.

Ніколай Рєпнін оточив себе людьми освіченими й прогресивними, зокрема й підібраними у Санкт-Петербурзі чиновниками, які були його сподвижниками та однодумцями. Так, на посаду очільника канцелярії він запросив Міхаіла Новікова, прибічника просвітницьких ідей, котрий належав до декабристів, і лише передчасна смерть 1822 року завадила йому бути на Сенатській площі в Петербурзі. У 1818 році Новіков заснував у Полтаві масонську ложу «Любов до істини», до якої належали Іван Котляревський (витія – оратор ложі); Семен Кочубей – відомий на Полтавщині філантроп і меценат; Володимир Тарновський – статський радник, полтавський повітовий предводитель дворянства; Василь Лукашевич – статський радник, маршал Переяславського повіту, великий український патріот; Степан Алєксєєв – колезький радник, хорольський повітовий маршал. Усі ці люди були дуже близькі до князя Ніколая Рєпніна, особливо Котляревський і Кочубей. 

Згідно з царським наказом від 18 січня 1826 року після бунту декабристів декого з членів ложі (того ж таки Алєксєєва) генерал-губернатор мусив заарештувати й вислати до Петербурга за звинуваченням у належності до масонів і таємного товариства, що ставило собі за мету відокремлення України від Росії. Про існування товариства українських сепаратистів уряд дізнався під час слідства над декабристами, але факт злочину довести так і не вдалося. Взагалі у першій чверті ХІХ століття на Лівобережній Україні були дуже опозиційні настрої щодо Росії та росіян, про що є ціла низка споминів сучасників. Крім того, збереглися і переконливі свідчення про зв’язки Рєпніна з колами українських патріотів того часу. Так, губернатор Малоросії по-при­­ятельськи листувався з Василем Капністом, котрий 1791 року їздив до Берліна, шукаючи допомоги проти «московської тиранії» та підтримки на випадок повстання України проти Росії; з його сином Іваном, який допомагав складати проект відновлення українського козацтва, а також із Василем Полетикою, українським істориком і громадським діячем.

Меценат

На окрему увагу заслуговує ставлення Ніколая Рєпніна до питання, надзвичайно важливого для Лівобережної України 1820-х, – права українців на власну історію. У цьому була зацікавлена малоросійська старшина, яка претендувала на такі самі права на дворянство, а отже, й чини, як і великоросіяни. Рєпнін переконав камер-юнкера Колегії іноземних справ Дмітрія Бантіш-Камєнского ста­­­­ти чиновником з особливих доручень у його канцелярії для того, щоб дослідити місцеву історію. Він і написав «Историю Малой России», яку багато дослідників вважають першою науковою історією України. Сам Ніколай Рєпнін підготував текст одного з розділів роботи, присвячений битві при Берестечку 1651 року. Книжку було видано коштом Рєпніна. «Доброе дело плечи не жмет», – повторював гене­­рал-губернатор.     Багато зробив Рєп­­­­нін і для розвитку полтавського театру. На цьому ґрунті в нього виникли близькі стосунки з Іваном Котляревським, на той час керівником театру. У справах театру розпочалося і листування князя Рєпніна з Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Крім то­­го, він був добре знайомий і з Петром Гулаком-Артемовським, українським співаком, композитором, актором і драматургом. Велику роль князь відіграв і у справі викупу з кріпацтва видатного українського актора Михайла Семеновича Щепкіна (тоді актора театру в Полтаві). Заслуги Рєпніна на ниві культури та освіти оцінив Харківський університет, який обрав його своїм почесним членом, що в ті часи було великою рідкістю.    

Менеджерський досвід

Князь Ніколай Грігорьєвіч Рєпнін народився 28 січня 1778 року. Його батько – генерал-ад’ютант князь Грігорій Волконскій, ма­­ти – Алєксандра Ніколаєвна з роду Рєпніних, донь­­ка фельд­маршала Ніколая Васільєвіча Рєпніна, одного з найвидатніших діячів епохи Катерини ІІ. У зв’язку зі згасанням роду Рєпніних цар Павло І 1801 року наказав молодому Ніколаю йменуватися князем Рєп­­ніним, щоб збереглося прізвище його славного діда по матері. Другий брат Сєргєй Грігорьєвіч (відомий декабрист) залишився з батьковим прізви­­щем Волконський.

Ніколай Рєпнін здобув ос­­ві­­ту в Санкт-Петербурзько­­му ка­­детському корпусі. Брав участь у російсько-французь­­ких війнах із Наполеоном, командував кавалерійським ескадроном. Під час битви під Аустерліцем провів знамениту кінну атаку, змальовану Львом Толстим у романі «Війна і мир», після якої з усього ескадрону залишилося живими лише 18 осіб, а сам поранений князь потрапив у полон. Наполеон був захоплений його відвагою і дозволив дружині князя прибути до шпиталю, де він лежав, щоби доглядати чоловіка. Піс­­ля одужання за наказом того самого Наполеона Рєпніна звільнили з полону.

1813 року російський цар Олександр І призначив гене­­рал-майора Ніколая Рєпніна ге­­не­­рал-губернатором Саксонії з виконанням обов’язків віце-коро­­ля. На цій посаді він перебував з 20 жовтня 1813-го по 8 листопада 1814-го. Тут Рєпнін отримав цінний досвід управління регіоном із корпоративними традиціями, що згодом став йому у пригоді в Україні. Після закінчення впо­­ряд­­кування європейського світу державами-переможцями Олександр І призначив князя Рєпніна правити колишньою Гетьманщиною. На цій посаді він був третій.

ПРИХИСТОК МИТЦЯ. У цьому домі в маєтку Рєпніних у Яготині Тарас Шевченко писав свої «Три літа»

Князь-соціаліст

З часів перебування в Саксонії князь дотримувався ідеалів соціальної справедливості. Керуючи колишньою Гетьманщиною протягом 18 років, Ніколай Рєпнін щиро дбав про інтереси українського населення, селян-кріпаків і малоросійських козаків. Щодо кріпацтва поділяв думки передових людей свого часу – декабристів – і був його ворогом. Він був із тих урядовців, котрі сповідували європейські ідеї просвітницької держави, обов’язком якої була турбота про своїх підлеглих й інституції якої були покликані забезпечувати гармонійний роз­­виток усіх станів. Так, 3 січ­­ня 1818 року, відкриваючи у Полтаві дворянські вибори, Рєпнін виголосив промову, в якій радив українському дворянству дбати про поліпшення долі своїх селян-кріпаків. А 31 липня 1831-го князь звернувся до царя Миколи І з листом, у якому клопотався про зменшення податків для українських селян-кріпаків.

Заслуговують на увагу і заходи Рєпніна з полегшення долі козаків, обтяжених податками, знесилених частими рекрутськими наборами для служби в російській армії. Так, коли у 1830–1831 роках спалахнуло польське повстання проти Росії, імперський уряд звернувся із закликом сформувати вісім кінних козачих полків для його придушення. Ентузіазм, із яким відгукнулися козаки, не тільки не прихилив до них російського царя, а й викликав підозру в сепаратизмі. Проте 4 жовтня 1831 року князь Рєпнін звернувся до Миколи І з листом «Об обращении малороссийских козаков к первобытному их воинственному состоянию». З цією метою він склав «Проект преобразования козаков малороссийских» і доповів царю «о полной готовности малороссийских козаков возвратиться к их прежнему военному быту и о своевременности проведения подобного рода реформы». Уряд не задовольнив такого бажання, натомість козацькі полки було відкликано з походу й переведено на Кавказ, де їх розселили серед Терського козачого війська.

Рєпнін звернувся також до військового міністра графа Алєксандра Чєрнишова з проханням звільнити дітей козаків, котрі служили в російській армії, від примусового набору в кантоністи (військові поселен­­ці). Головними противниками заходів генерал-губер­­натора бу­­ли міністр фінансів граф Єгор Канкрін і голова Комітету міністрів князь Віктор Кочубей (українець за походженням, але палкий прибічник великодержавної асиміляторської політики Росії). Вони дуже боялися українського сепаратизму і настійливо радили імператору Миколі І «о необходимости принятия не­­мед­­ленных мер к полной ассимиляции малороссийских козаков с прочим населением края».

Втім, хоча заходи Рєпніна щодо козаків і не мали успіху, вони викликали надзвичайну любов і повагу до нього в серцях козацької маси, яка високо оцінила його щире ставлення до своїх інтересів. Наприклад, якось у Ромні юрба козаків випрягла коней з карети князя й тягнула її кілька миль із радісними вигуками. Ходили чутки, що Рєпніна проголосять гетьманом України. Саме це й викликало тривогу та підозри в царя Миколи І, який недолюблював князя (імператор не міг пробачити Рєпніну того, що він дозволив собі не з’явитися на його коронації). Популярність генерал-губернатора поміж усіх верств населення Малоросії та підозри у симпатіях до сепаратистів й були причиною його усунення з посади. 6 грудня 1834 року Рєпніна звільнили і призначили членом Державної Ради, однак 28 червня 1836-го несподівано і в образливій формі позбавили й цієї посади. На другий день після звільнення князь виїхав за кордон, звідки повернувся до свого Яготина лише 1842 року. Народ зустрічав його з хлібом та сіллю.

У Яготині князь Ніколай Рєпнін і помер 7 січня 1845 року. Незважаючи на страшні морози й хуртовину, місцеві селяни, від малого до великого, проводжали його тіло до далекого від Яготина Густинського монастиря; похоронна процесія нагадувала тріумфальний похід. Не слід, звісно, забувати, що за часів правління Рєпніна українськими губерніями Малоросія остаточно була позбавлена будь-яких залишків автономії і практично інкорпорована Росією. Утім, щире вболівання князя за безпосередні потреби українського народу було можливим і в часи імперського гніту.

ВАРВАРА РЄПНІНА (1809–1891).  Приятельство Варвари і Шевченка межувало із любовною пристрастю