Загибель гендляра - Мои статьи - Каталог статей

Вигідне геополітичне положення українських земель, котрі від прадавніх часів перебували на вододілі землеробського та кочового світів, завжди було сприятливим чинником розвитку, насамперед транзитної торгівлі. Й окрім того, однією з вирішальних передумов формування Давньоруської держави, територіальне осердя якої простягнулося вздовж торговельного шляху «з варяг у греки», а панівна еліта якої була симбіозом слов’янської племінної знаті та верхівки військово-торговельних норманських ватаг. Виникнення й утвердження інших торговельних артерій протягом XI–XVI століть, котрі з’єднували Схід і Центр Європи, Балтику та Причорномор’я, Близький Схід і Північ лише сприяло закріпленню позиції України-Русі як важливого торговельного регіону. Порубіжний статус теж накладав свою специфіку: торгівля майже завжди йшла пліч-о-пліч із війною, потребуючи збройної підтримки. Тому-то місцевий нобілітет завжди мав більше шансів на успішне ведення бізнесу, ніж інші категорії населення. Дієвою така модель була і за часів Речі Посполитої, і козацького Гетьманату, який не лише успадкував контроль над торговельними артеріями, а й традиційну інфраструктуру, комерційну етику та право.

Найпотужнішими гравцями в зовнішній та внутрішній торгівлі були верхівка козацтва та православні монастирі, протеговані гетьманськими урядами. Першість їм забезпечували контроль над великими комплексами земельних маєтностей та володіння значними обіговими коштами, підкріпленими політичним впливом і протекцією. Другу сходинку посідали колонії іноземних купців – греків та вірмен, росіян, турків і євреїв, бізнес яких також залежав від відносин із можновладцями та наближеності до них.

Зовнішня торгівля Гетьманщини, прибутки від якої надходили до державного бюджету, мала два основні напрямки: західний, котрий через польські й австрійські ринки зв’язував її з Європою, та південно-східний, де головним контрагентом була Османська імперія. Західний торговельний коридор, яким до європейських країн переганяли худобу, перевозили збіжжя та різні сільськогосподарські продукти, усталився ще в XV столітті. Саме він забезпечував сполучення полтавських і стародубських купців із Гданськом, Бреслау (нині Вроцлав), Штеттином (нині Щецин), Марбургом, Ригою та іншими торговельними гігантами ранньомодерної Європи. Втім, успішність і продуктивність будь-якої ринкової артерії напряму залежала від ступеня зацікавленості й протегування з боку держави.

Ситуація докорінно змінилася, коли на початку XVІІІ століття свої політичні та економічні інтереси тут почала просувати Росія. Позитивні наслідки Північної війни 1700–1721 років дали їй змогу на свою користь перерозподілити політичний вплив у Центрально-Східній Європі та нав’язати менш спритним сусідам свої правила міжнародної торгівлі. Вже 1714-го Петербург схвалив перелік так званих заповідних товарів, серед яких були стратегічно важливі витратні матеріали для воєнної промисловості: поташ, льон, лой, корабельний ліс тощо. Запроваджувалася заборона на вивіз золотих та срібних монет і на імпорт мануфактурної продукції, в такий спосіб стимулювалася купівля товарів російського виробництва. Водночас українські купці мусили возити свої товари не звичними шляхами на Краків, Гданськ і Бреслау, а до північних портів у Ризі та Архангельську.

Російські губернатори мали подбати про систему прикордонних форпостів і митниць на західних та південних кордонах Гетьманщини (їх було близько 40), які контролювали вивіз товарів і збирали мита. Відповідно до нових правил пересічному купцеві спершу треба було їхати в Київ чи Брянськ, де, задекларувавши свої товари, він отримував дозвіл і проїзні документи до російських або закордонних портів. До того ж уряд більше підтримував не купців-одноосібників, а організовані фінансово-промислові групи так званих кумпанств, в які здебільшого об’єднувалися російські комерсанти, протеговані царським оточенням. Ці самі протекціанти, як-от Гаврило Рагузинський, небіж відомого петровського дипломата Сави Рагузинського, отримували вигідні торговельні концесії в Україні й навіть право на оренду зборів від зовнішньої торгівлі, котрі завжди були прерогативою гетьманської влади.

Ще одним традиційним і не менш потужним напрямком зовнішньої торгівлі був кримський. На середину XVІІІ століття зовнішньоторговельний баланс козацької України з Кримом сягав півмільйона рублів на рік – вражаюча сума, як на ті часи. Втім, везучи коштовні східні товари, купець мусив обирати безпечний шлях, яким безводні причорноморські степи явно не були. Постійну загрозу становили грабіжницькі напади татар або ж запорожців, а також небезпеки розповсюдження епідемічних захворювань, котрі мандрували разом із торговельними валками (нагадаємо, що сумнозвісна «чорна смерть» – пандемія чуми, котра в XІV столітті двічі обійшла Європу, була вивезена саме з Криму). Справжнім випробуванням для торгівців були й запобіжні заходи: перебування на карантинах, облаштованих на прикордонних пунктах, було тривалим, виснажливим і до того ж його мав оплачувати комерсант з власної кишені.

Тому більшість із них обирала обхідний шлях, що пролягав через правобережні українські землі, котрі належали Речі Посполитій. Саме звідси до Гетьманщини, Слобожанщини та південноросійських губерній потрапляли вина, бакалія, східні солодощі, шовкові тканини, зброя та ювелірні прикраси. Натомість прямим степовим трансфером курсували переважно три групи товарів, головні статті торгівлі, – худоба, сіль та риба. Цей сегмент комерції повністю контролювали турки, запорожці й ті оптові торгівці Гетьманщини, котрі призвичаїлися до екстремального побуту Дикого поля, – чумаки.

Як не дивно, прибутки від південної торгівлі нечувано зростали під час воєн, а їх із Туреччиною та Кримом у XVІІІ столітті було аж чотири. Російський уряд радо залучав українських купців задля забезпечення своїх армій провіантом, оскільки їхній товар був дешевшим, а самі вони добре орієнтувалися в південних степах і річкових переправах. Ситуація суттєво змінилася після російсько-турецької війни 1768–1774 років, яка підірвала торгівлю з Кримом, натомість відкривши нові перспективи для вивезення товарів через чорноморські порти і бази, найбільшим з яких спочатку був Херсон.

Втім, і цього разу ставку було зроблено не на українських комерсантів. Коли полтавські купці, що мали тісні зв’язки не лише з турецькими, а й із грецькими, саксонськими, французькими та голландськими компаніями, звернулися до новоросійського намісника князя Ґріґорія Потьомкіна з меморандумом про розвиток чорноморської торгівлі, їхнього голосу не почули. Полтавці, котрим бракувало обігових коштів (більшість грошей було вкладено в західноєвропейську торгівлю), просили в уряду лише безпроцентної позики в 300 тис. рублів під гарантію міського магістрату та посприяти з кораблями та охороною товарів. Петербург же мав інші пріоритети: спочатку здійснити військову колонізацію новоприєднаних територій, а вже потім їх економічно розвивати. Першість в організації оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією, що призначалася на вивіз, отримали імператорські намісники Новоросії, високі придворні чини та російські й іноземні купці, що мали тісні зв’язки з ними. Втім, це ще був не кінець...

Залишившись без урядової підтримки в зовнішньоторговельній сфері, українське купецтво було витіснено до внутрішньої оптово-роздрібної. За спостереженням істориків, вже в ІІ половині XVІІІ століття активний розвиток ярмаркової торгівлі за браком зростання купецької верстви свідчив про широке залучення до неї всіх можливих категорій міського та сільського населення – посполитих і козацтва. Цьому також сприяла висока активність на внутрішньому ринку козацької старшини та монастирів, котрі мали від гетьманського уряду значні пільги. Втім, із 80-х років XVІІІ століття російський уряд почав накладати заборони на торгівлю старшини, дворян і монастирів у містах з метою захисту економічних інтересів останніх.

Наступним кроком була регламентація юридичного становища самого купецтва і підприємців. Будь-яка економічна діяльність була дозволена лише російським підданим, котрі мали записатися до купецького стану, поділеного, відповідно до майнового становища, на три класи-гільдії. Належність до тієї чи іншої гільдії давала право на проведення тих чи інших торговельно-підприємницьких операцій. Наприклад, оптову та закордонну торгівлю могли вести ті купці, у яких мінімальний розмір капіталу становив 50 тис. рублів. Потрапити до іншої гільдії без протекцій і хабарів було майже неможливо, оскільки перехід в інший клас був обтяжений майновими перешкодами й бюрократичною тяганиною. Урядові розпорядження передбачали не лише контрольованість комерції з боку держави, регламентацію та оподаткування, а й русифікацію підприємництва.

Від середини 1830-х років, коли Петербург узяв курс на деполонізацію Правобережної України, купцям-переселенцям з російських губерній гарантували значні пільги. Після скасування Магдебурзького права в Києві (1834) Ніколай І підписав указ «Про пільги купецтву міста Києва», яким заохочувалося переселення комерсантів і промисловців з великоросійських губерній, що одразу ж потіснили своїх менш заможних українських, польських та єврейських конкурентів. Документ давав змогу новоприбулим купцям записатися до однієї з гільдій без сплати державних зборів в тому разі, якщо вони купували в місті будинок або іншу нерухомість. Вже 1841 року переселенцям-купцям до Київської, Волинської та Подільської губерній дарувалося звільнення від державних податків і зборів на 15 років.

Першими в Україну потягнулися з так званих текстильних губерній Росії (Володимирської, Костромської, Московської, Тверської) купці, які спершу приїжджали на слобожанські та наддніпрянські ярмарки, а згодом почали масово осідати в містах. Підтримка з боку влади швидко стабілізувала їхній бізнес і сприяла його розвитку, утвердженню їхньої участі в житті міста, його управлінні, культурних і громадських справах. Відомий російський публіцист Іван Аксаков писав у середині ХІХ століття, що «якщо простежити походження значних комерсантів українських міст, то виявиться, що всі вони родом з Калуги, Єльця, Тули та інших суто великоросійських місцевостей». На думку Аксакова, такі міста, як Суми та Харків, у процесі своєї інтенсивної забудови під час промислової революції взагалі постали як витвори російських бізнес-еліт, повністю втіливши їхні примхливі й домодерні смаки та цінності.

Проблема полягала не лише в переформатуванні ринку в Україні, котрий переорієнтовувався на вивіз сировини та ввезення готової продукції з Росії, а й у тім, що цей процес передбачав русифікацію самого міста, економічно найсильнішу частину якого становив некорінний етнос. За переписом 1897 року, купці-українці переважали представників інших національностей лише в кількох повітових містечках Харківської губернії. В решті міст перші дві сходинки традиційно посідали росіяни або євреї: в Одесі відповідно 55,5% і 31,2%, в Катеринославі 60% і 38%, у Києві приблизно порівну. Відтепер український купець був маргіналізований і на внутрішньому ринку, де його витіснили в нішу низової базарної торгівлі.

Архетипним образом традиційного українського ярмарку залишився або екзотичний чумак (цей промисел із розвитком річкового транспорту й залізниць в ІІ половині ХІХ століття поволі зникав), або язиката і скандальна продавчиня Секлета Лимериха з коритом опішнянських слив. Наслідки протекціоністської політики Петербурга виявилися для сучасників такими «природними» та малопомітними, що тогочасні статисти не вагаючись писали, що «купців-великоросіян тут більше як у губернських, так і в повітових містах, аніж малоросіян, хоча в народонаселенні малоросійське плем’я переважає. Це доводить, що в характері малоросіян мало потягу до промислових починань». У епоху Гетьманату ці слова звучали б як невдалий жарт, натомість через сто років це вже була сумна реальність.