Як оцінює І. Огієнко таку ситуацію – українська культура за всі віки, аж до XIX ст. була значно вищою від культури московської; тому не дивно, що руський народ почав переймати наші здобутки.
Ще у XIV і XV століттях на Москві було вже не мало українців, а в XVI віці часто кличуть туди на службу. Навіть щоб царевичі Олексій і Федір та царівна Софія отримали хорошу освіту, до Росії прибув педагог з України Семен Полоцький. Він іще навчав царевича Петра.
А потім потягли на Москву наші земляки і " за ласощі та за прихоті мирськії" понесли туди свої сили та знання. Степан Яворський, Дмитро Ростовский (Данило Туптало) багато зробили у Москві, а Феофан Прокопович мав величезний вплив і на російську науку і на їхню літературу.
Велику вагу мали українські книги. 1667 року з наказу государя по архієпископіях було розіслано книжку Барановича "Мечь Духовний". "Требник" Петра Могили також був досить поширений.
Саме українці створили систему орфографії на Москві і втілили її у життя. З початку XVII ст., коли 1619 р. вийшла граматика М. Смотрицького, скрізь по всьому слов'янському простору запанував той правопис, що подав його Смотрицький. Став відомим він і в Москві, і з деякими змінами міцно тримався там аж до початку XX ст.
Чому ж тоді так применшують значення української спадщини для всіх східнослов'янських народів? Мабуть тому, що нікому не хочеться визнавати свої помилки. Але головне, щоб ми не забували про досягнення своїх співвітчизників, знали імена тих, що розвивали українську культуру, збагачували її та оберігали.
Выктор Топала, "Народна правда"
